Ухвала суду № 43046655, 11.03.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/3922/14-ц 11.03.2015 11.03.2015 11.03.2015

Провадження №22-ц/784/688/15

Провадження № 22ц/784/688/15 Головуючий у 1-ї інстанції Разумовська О.Г.

Доповідач в апеляційній інстанції Ямкова О.О.

У Х В А Л А

Іменем України

11 березня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючої: Ямкової О.О.,

суддів: Колосовського С.Ю., Локтіонової О.В.,

при секретарі: Яценко Л.В.,

за участю: заявника - ОСОБА_2 та його представника - ОСОБА_3,

державного виконавця - Стадніцької Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою та доповненням до апеляційної скарги

ОСОБА_2 та ОСОБА_4

на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2015 року

за їх скаргою

на дії державних виконавців Заводського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції (надалі - Заводського ВДВС ММУЮ), -

В С Т А Н О В И Л А:

16 квітня 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернулися до суду із скаргою на дії головного державного виконавця Заводського ВДВС ММУЮ, які просили визнати неправомірними, та частково скасувати пункт 2 постанови від 9 квітня 2014 року про виділення в окреме виконавче провадження постанови про стягнення з боржника ОСОБА_2 виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій, а також скасувати постанову про зупинення виконавчого провадження, у зв'язку зі смертю стягувача ОСОБА_5 і винести нову про закриття цього виконавчого провадження та скасувати арешт, накладений на майно боржника, а саме на квартиру АДРЕСА_1.

4 вересня 2014 року та 24 листопада 2014 року ОСОБА_2 подав додаткові скарги, в яких остаточно просив визнати дії ДВС та державного виконавця неправомірними, скасувати постанову головного державного виконавця від 9 квітня 2014 року про виділення в окреме виконавче провадження постанови про стягнення з боржника ОСОБА_2 виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій, скасувати постанови від 11 квітня 2014 року і 11 червня 2013 року про стягнення з боржника виконавчого збору та витрат за проведення виконавчих дій, відкриття за ними виконавчого провадження, виведення та приєднання до виконавчого провадження, а також постанову про зупинення виконавчого провадження, у зв'язку зі смертю стягувача ОСОБА_5 і винести нову про закриття цього виконавчого провадження та скасувати постанову про арешт майна боржника від 18 липня 2013 року.

Заявник ОСОБА_2 зазначав, що він як боржник виконав добровільно рішення суду про стягнення з нього коштів на користь стягувача ОСОБА_4, а тому не має підстав для стягнення з нього виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій. Щодо виконавчого провадження, відкритого за виконавчим листом про стягнення з нього коштів на користь його матері, то після її смерті державний виконавець повинен був не зупинити провадження, а закрити та зняти заборону на відчуження майна, без стягнення з нього коштів на виконавчий збір та витрат на проведення виконавчих дій.

Заявник ОСОБА_4 вказав, що він є стягувачем за виконавчим провадження про стягнення боргу з сина ОСОБА_2, але після добровільного виконання останнім рішення суду, на його скаргу ДВС своєчасно відповіді не надало, а тільки 10 квітня 2014 року за його заявою повернула виконавчий лист.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2015 року, в якій усунуто описку ухвалою цього ж суду від 30 січня 2015 року, у задоволенні скарги відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 просять скасувати ухвалу суду і постановити нову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

За змістом пункту 7 частини 1 статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, якими, в тому числі, є постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладення штрафу.

За роз'ясненнями, викладеними у пункті 7 постанови № 6 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях стосовно примусового виконання судового рішення у цивільній справі, належить до компетенції адміністративних судів.

За такого, прийняв скаргу ОСОБА_2 в частині скасування постанов від 11 червня 2013 року і 11 квітня 2014 року, винесених державним виконавцем стосовно стягнення з нього як боржника виконавчого збору, та витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, відкриття за ними виконавчого провадження, виведення та приєднання до виконавчого провадження, суд першої інстанції помилково розглянув її в порядку цивільного провадження, тоді як повинен був відмовити у прийнятті в цієї частині скарги з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 122 і статті 383 ЦПК України, або після її прийняття та розгляду закрити провадження з підстав, зазначених у пункті 1 частини 1 статті 205 ЦПК України.

Отже, ухвала суду як постановлена в цієї частині з порушенням норм процесуального права з підстав, передбачених пунктом 2 частини 1 статті 312 ЦПК України та пункту 1 частини 1 статті 205 ЦПК України, підлягає скасуванню із закриттям провадження в частині скарги ОСОБА_2 про визнання дій неправомірними з розгляду питання про стягнення виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та скасування постанов державного виконавця від 11 червня 2013 року та 11 квітня 2014 року.

З такими вимогами заявник ОСОБА_2 вправі звернутися до адміністративного суду.

Разом з тим, відмовляючи в іншій частині скарги ОСОБА_2 та скарги ОСОБА_4, суд першої інстанції вірно виходив з того, що дії посадових осіб державної виконавчої служби відповідають вимогам закону, і підстав для визнання їх неправомірними зі скасування постанов та ухваленням нових - немає.

Так, з матеріалів справи убачається, що за заявою від 10 лютого 2014 року стягувача ОСОБА_4 щодо повернення йому виконавчого листа, виданого 24 січня 2013 року Заводським районним судом м. Миколаєві по справі №2/1412/4541/2012 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 боргу за договором позики, головним державним виконавцем Заводського ВДВС ММУЮ 9 квітня 2014 року винесена обґрунтована постанова про повернення виконавчого документа стягувачу з виділенням в окреме провадження постанов про стягнення з боржника виконавчого збору, та витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій у відповідності до вимог статей 17, 19, 28, 33, 41, 47 Закону України «Про виконавче провадження».

Одночасно, головним державним виконавцем Заводського ВДВС ММУЮ відкрито виконавче провадження за виконавчим листом, виданим 4 липня 2013 року Заводським районним судом м. Миколаєва по справі №2/487/1263/2013 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 суми боргу. За цим провадженням, після спливу строку на добровільне виконання рішення суду, 18 липня 2013 року державним виконавцем винесена постанова про накладення арешту на майно боржника, у зв'язку з примусовим виконанням рішення суду. Такі дії державного виконавця відповідають вимогам статті 57 Закону України «Про виконавче провадження».

ІНФОРМАЦІЯ_1 стягувачка ОСОБА_5 померла та на підставі наданого до ВДВС копії свідоцтва про її смерть 7 березня 2014 року державним виконавцем винесено постанову про зупинення виконавчого провадження до визначення правонаступників.

Ця постанова винесена державним виконавцем на підставі положень пункту 1 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», а тому до визначення правонаступників стягувача питання про можливість завершення виконавчого провадження та зняття арешту у відповідності до статей 49-50 Закону України «Про виконавче провадження» вирішено бути не може.

Отже, доводи апелянтів щодо необхідності скасування постанови про зупинення виконавчого провадження та зняття арешту до визначення правонаступників, із закриттям зазначеного виконавчого провадження за ухвалою суду, є помилковим тлумаченням діючого законодавства.

Тому, посилання заявників на порушення їх прав при здійсненні двох виконавчих проваджень, раніше зведених в одне, є безпідставними, а висновок суду щодо відмови у визнанні з вищезазначених підстав дій головного та старшого державних виконавців Заводського ВДВС ММУЮ неправомірними є таким, що відповідає положенням статей 17, 19, 28, 33, 41, 47 , 49-50, 57 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім цього, за змістом статей 25, 27, 35 Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що державним виконавцем встановлюється передбачений законом строк для самостійного добровільного виконання боржником рішення суду, якій може бути ним відкладений за наявністю обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій. У разі самостійного виконання боржником рішення суду, державний виконавець складає акт та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. В іншому випадку при відсутності документального підтвердження виконання рішення суду у встановлений виконавцем строк, він розпочинає його примусове виконання з наступним накладенням арешту на майно боржника, та стягненням з нього відповідних сум у відповідності до статті 33, 57 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до копій наданої розписки від 10 грудня 2013 року та заяви стягувача ОСОБА_4 від 10 лютого 2014 року, боржником рішення суду про стягнення з нього суми боргу на користь ОСОБА_4 виконано з порушенням строку, встановленого для добровільного виконання рішення суду (а.с.147, 163). А інше рішення суду про стягнення боргу на користь ОСОБА_5 добровільно не виконано.

За такого, порушень при складені постанов від 18 липня 2013 року і 7 березня 2014 року державними виконавцями допущено не було.

Установивши такі факти, суд на виконання вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України в достатньому обсязі визначився із обсягом прав і обов'язків учасників виконавчого провадження та правовою нормою, що підлягає застосуванню, звернув увагу на положення статей 17, 19, 28, 33, 41, 47 , 49-50, 57 Закону України «Про виконавче провадження» та відповідні положення Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 й дійшов обґрунтованого висновку, що винесені державними виконавцями вищезазначені постанови відповідають положенням Закону України «Про виконавче провадження», а дії державних виконавців щодо виконання рішень суду є правомірними.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстав для задоволення в цієї частині скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_4 та скасування відповідно до ст. ст. 311, 312 ЦПК України ухвали суду першої інстанції в цієї частині, немає.

Керуючись статтями 303, 307, 312, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 і ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2015 року в частині відмови у задоволенні скарги ОСОБА_2 про визнання дій неправомірними з розгляду питання про стягнення виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та скасування постанов державного виконавця від 11 червня 2013 року та 11 квітня 2014 року скасувати і провадження в цієї частині - закрити.

В іншій частині ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку на протязі двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуюча Судді