Постанова № 42909672, 24.02.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/14891/14 Головуючий у 1-й інстанції: Санін Б.В.

Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Глущенко Я.Б.,

суддів Романчук О.М., Шелест С.Б.,

при секретарі Строяновській О.В.,

за участю:

позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Бузницької Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за апеляційною скаргою Генеральної прокуратури України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2014 року,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся у суд із позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив визнати протиправним і скасувати наказ відповідача від 30.08.2014 №1981-вц про звільнення, поновити його на посаді з 29.08.2014, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в сумі 50 000,00 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2014 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України №1981-вц від 30.08.2014, яким позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. Поновлено позивача на роботі в Генеральній прокуратурі України на вищевказаній посаді з 29.08.2014. Стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29.08.2014 до дня поновлення на посаді.

Не погоджуючись із постановою суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду - скасуванню, з таких підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про неправомірність звільнення позивача згідно його рапорту за власним бажанням, оскільки наказ про звільнення прийнято у вихідний день та без урахуванням його права на відкликання даного рапорту.

Проте, з такими висновками суду не можна погодитися.

Враховуючи, що постанова суду першої інстанції оскаржується лише відповідачем - в частині задоволених вимог, колегія суддів не переглядає судове рішення в межах вимог позивача, які залишені без задоволення.

Колегією суддів установлено, що з 1997 року позивач працював в органах прокуратури.

17 липня 2014 наказом Генерального прокурора України №1563ц від 17.07.2014 позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та призначено на посаду старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

29 серпня 2014 року позивачем подано рапорт про звільнення з займаної посади та з органів прокуратури України у зв'язку з сімейними обставинами з 29 серпня 2014 року за власним бажанням.

Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 30.08.2014 №1981-вц позивача звільнено із займаної ним посади з 29 серпня 2014 року за власним бажанням (стаття 38 Кодексу законів про працю України).

Не погоджуючись із правомірністю його звільнення з тих підстав, що при написанні згаданого рапорту на нього чинився тиск, і що у найближчий робочий день він мав намір відкликати рапорт про звільнення, позивач звернувся у суд із даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, судова колегія зважає на таке.

Відповідно до частини 1 статті 46-2 Закону України «Про прокуратуру» прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, в тому числі за власним бажанням, врегульовано статтею 38 Кодексу законів про працю України.

Положеннями вказаної правової норми передбачено, зокрема, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Аналіз змісту наведених норм свідчить на користь висновку, що у низці випадків закон зобов'язав власників звільняти працівників у такий строк, у який вони просять, який є менш тривалим ніж загальний - двотижневий строк попередження про звільнення. Скорочення встановленого законом загального строку обумовлюється неможливістю продовжувати роботу у зв'язку з наведеними в нормі закону істотними обставинами чи іншими поважними причинами.

Отже, приписами статті 38 Кодексу законів про працю України на власника або уповноваженого ним органу покладено обов'язок розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник, у разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням обґрунтована неможливістю продовжувати роботу через наявність істотних перешкод у її виконанні. Інакше, власнику чи уповноваженому ним органу слід дотримуватись двотижневого терміну перед вирішенням питання про звільнення працівника.

Наведений порядок звільнення працівника з його ініціативи дозволяє забезпечити дотримання встановленого частиною 2 вказаної норми права працівника залишитись на роботі й продовжувати таку, за умови, якщо на його місце не запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Зазначені висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду України, висловленою в постанові Пленуму «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992. Так, згідно пункту 12 цієї постанови, працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.

Зі змісту рапорту позивача на ім'я Генерального прокурора України від 29 серпня 2014 року вбачається, що він просив звільнити його з займаної посади та з органів прокуратури України у зв'язку з сімейними обставинами з 29 серпня 2014 року.

Отже, позивач скористався передбаченим статтею 38 Кодексу законів про працю України правом на звільнення раніше встановленого законом строку попередження про таке, визначивши бажану дату звільнення - 29 серпня 2014 року. При цьому, рапорт позивача містив обґрунтування неможливості продовжувати роботу - за сімейними обставинами. Слід зазначити, що перелік обставин, за наявності яких загальний строк попередження про звільнення може бути скорочений за бажанням працівника, не являється виключним, адже вказує на можливе існування інших поважних причин неможливості продовжувати роботу.

Разом з тим, чинне законодавство на наділяє державний орган повноваженнями з перевірки об'єктивності наведених працівником у заяві (рапорті) про звільнення причин неможливості продовжувати роботу. Так, статтею 38 Кодексу законів про працю України визначено, що лише деякі з перелічених причин мають підтверджуватись відповідними документами (наприклад: неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком).

Генеральна прокуратура України відноситься до органів державної влади, які, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 12 Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Генеральної прокуратури України, затверджених наказом Генерального прокурора України від 05.07.2011 № 73, передбачено, що прокурорсько-слідчі працівники, державні службовці та інші працівники Генеральної прокуратури України мають право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це Генерального прокурора України письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу через причини, передбачені частиною першою статті 38 Кодексу законів про працю України, Генеральний прокурор України має розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Виходячи з положень статті 38 Кодексу законів про працю України та зазначеного пункту Правил, вищедосліджений рапорт позивача про звільнення з 29 серпня 2014 року зобов'язував Генерального прокурора України звільнити позивача з посади з дати, визначеної працівником.

За таких обставин, наказ Генерального прокурора України від 30.08.2014 №1981-вц прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені чинним законодавством, а також з урахуванням права позивача на звільнення раніше закінчення двотижневого строку попередження про звільнення.

Та, обставина, що наказ прийнято у суботу - 30 серпня 2014 року - не спростовує його правомірності, адже чинним законодавством прийняття наказу про звільнення працівника на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України у вихідні (неробочі) дні не забороняється.

Більш того, матеріали справи свідчать про те, що протягом 30 серпня 2014 року Генеральним прокурором України приймались й інші накази по особовому складу (загалом - 64), що підтверджується витягом із книги реєстрації наказів особового складу центрального апарату Генеральної прокуратури України.

Висновок суду першої інстанції про те, що прийняття даного наказу у вихідний день позбавило позивача права на відкликання власного рапорту в найближчий робочий день не ґрунтується на встановлених судом обставинах. Так, бажання позивача відкликати попередній рапорт основується лише не твердженнях останнього, проте фактичне подання ним відповідного рапорту до Генеральної прокуратури України не підтверджується матеріалами справи.

Колегія суддів зауважує, що з пояснень позивача слідує, що після повернення із Київської міської наркологічної клінічної лікарні «Соціотерапія» до Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України він написав рапорт, в якому відмовився від свого рапорту про звільнення за власним бажанням. Однак, оскільки на той час робочий день вже закінчився, він був позбавлений можливості передати його до канцелярії, і мав намір здійснити це в перший робочий день - 01 вересня 2014 року. Однак, вказаний рапорт ним не було подано, оскільки вже 30 серпня 2014 року Генеральним прокурором України винесено оспорюваний наказ про його звільнення.

У той же час, закінчення робочого дня не позбавляло позивача можливості направити вказаний рапорт на ім'я Генерального прокурора України в той же день відповідними засобами зв'язку, зокрема, поштою (електронною поштою).

З огляду на викладене, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення вимог позивача, адже його звільнення здійснене без порушення встановленої процедури, його прав та законних інтересів.

При цьому, колегія суддів зауважує, що матеріали справи не містять жодних підтверджень того, що на позивача чинився тиск при написанні рапорту про звільнення за власним бажанням, в тому числі доказів звернення з цього приводу до правоохоронних органів.

Посилання на те, що за умови ненаписання рапорту про звільнення за власним бажанням, йому погрожували звільненням за п. 7 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (у зв'язку із появою на роботі в нетверезому стані), колегія суддів не приймає, з огляду на наступне.

Як було з'ясовано судом з пояснень свідків, рапорт про звільнення за власним бажанням було написано перед проходженням медичного огляду на стан сп'яніння.

Зазначені обставини свідчать про те, що рішення про звільнення за власним бажанням було прийнято позивачем свідомо та зумовлене побоюванням звільнення з інших передбачених законом підстав за ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Колегія суддів наголошує, що побоювання особою звільнення з невигідних для подальшого працевлаштування підстав лише підтверджує усвідомлення нею наслідків власного рішення про звільнення за власним бажанням. Водночас, з'ясування стану тверезості працівника під час роботи не може розцінюватись як тиск на нього.

Так само, матеріали справи не містять доказів існування конфлікту між позивачем та заступником Генерального прокурора України - начальником Головного слідчого управління ОСОБА_4, який міг би спричинити написання вищезазначеного рапорту.

Таким чином, усупереч вимогам частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, позивачем не доведено наявності обставин, на яких ґрунтуються його вимоги.

Натомість, як було встановлено апеляційним судом, відповідачем доведено правомірність спірного рішення.

Оскільки позивача було звільнено за його особистим бажанням, обґрунтовано та з дотримання вимог чинного законодавства, апеляційний суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог.

Беручи до уваги вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим постанову суду слід скасувати як таку, що ухвалена з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для її правильного вирішення, та з помилковим застосування норм матеріального права, що регулює порядок звільнення особи на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України.

Окрім того, судова колегія зауважує, що суд першої інстанції не вирішив у резолютивній частині судового рішення вимоги позивача в частині відшкодування моральної шкоди усупереч вимогам пункту 4 частини 1 статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому, з мотивувальної частини вбачається, що місцевий суд розглянув вказану вимогу і дійшов висновку, що така не підлягає задоволенню. Проте, висновки суду усупереч вимогам процесуального права не відображені у резолютивній частині судового рішення.

До того ж, стягнувши з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції не визначив його конкретну суму відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 3, 202 ч. 1 п. п. 4 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2014 року скасувати.

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддяЯ.Б. Глущенко суддя О.М. Романчук суддяС.Б. Шелест

(Повний текст постанови складений 02 березня 2015 року.)

Головуючий суддя Глущенко Я.Б.

Судді: Романчук О.М

Шелест С.Б.