Постанова № 42787423, 28.01.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

28 січня 2015 року 17:53 № 826/19324/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., за участю секретаря судового засідання Білоус А.С. та представників: позивача - Горболиса О.А., відповідача - Вансович О.В., Клюсової Т.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справуза позовом Спільного українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю з іноземною інвестицією «КЕРШЕР»доКиївського міського територіального відділення Антимонопольного комітету Українипро визнання протиправним та скасування Розпорядження від 15 жовтня 2014 року № 158/02-рп/к в частині, -На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 28 січня 2015 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

09 грудня 2014 року до Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Спільне українсько-німецьке товариство з обмеженою відповідальністю з іноземною інвестицією «КЕРШЕР» (далі - СП ТОВ «КЕРШЕР», позивач) з адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування Розпорядження Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - відповідач) від 15 жовтня 2014 року № 158/02-рп/к в частині визнання Спільного українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю з іноземною інвестицією «КЕРШЕР» (03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 11, код ЄДРПОУ 25196004) таким, що в період 2012 року займало монопольне (домінуюче) становище на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що постановляючи оскаржуване розпорядження відповідач не визначив, за якою із вказаних у ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ознак СП ТОВ «КЕРШЕР» визнаний таким, що за підсумками діяльності у 2012 році займало монопольне (домінуюче) становище на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва та не довів факт монопольного (домінуючого) становища на ринку СП ТОВ «КЕРШЕР» та наявності в його діях чи становищі ознак ринкової влади у розумінні пункту 10.3 розділу 10 Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку, затвердженої розпорядженням Антимонопольного комітету України від 05.03.2002 р. № 49-р.

Вказує, що в оскаржуваному розпорядженні взагалі не міститься будь-яких обґрунтувань правомірності та можливості визнання СП ТОВ «КЕРШЕР» монополістом у відповідності до вказаної Методики, а тому на переконання позивача, оскаржуване розпорядження винесене з грубим порушенням Методики.

За вказаних обставин, позивач вважає, що відповідачем прийнято розпорядження без виконання вимог пп. 10.1.6 п. 10.1 розділу 10 Методики, що свідчить, на його думку, про його необґрунтованість та незаконність.

Також, в порушення вимог п. 9.2 розділу 9 Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку при прийнятті розпорядження наявність бар'єрів для вступу потенційних конкурентів на відповідний ринок за підсумками діяльності у 2012 році на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва не досліджувалась і висновок щодо них оскаржуване розпорядження не містить, рівно, як і висновок про наявність пільг чи інших обставин.

На переконання позивача, оскаржуване розпорядження про визнання СП ТОВ «КЕРШЕР» разом з ТОВ «Золотий екватор» та ПІІ «Лукойл Україна» таким, що за підсумками діяльності у 2012 році займало монопольне (домінуюче) становище на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва прийняте в порушення вимог ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку, а тому, таке розпорядження має бути визнано протиправним та скасоване в частині, що його стосується.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги повністю підтримав та просив їх задовольнити.

Відповідач адміністративний позов не визнав, у письмових запереченнях від 16.01.2015 р. вих. № 26-06/72 посилається на те, що вирішення питання про прийняття розпорядження про визначення монопольного становища належить до виняткової компетенції органів антимонопольного комітету, способом реалізації покладених на них законодавством владних управлінських функцій у сфері забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель. Вказує, що прийняття відділенням оскаржуваного розпорядження не може порушувати права та законні інтереси позивача, оскільки воно лише фіксує процесуальне становище товариства і не покладає на нього певних обов'язків. Зазначає, що зайняття суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища само по собі не становить порушення конкурентного законодавства, порушенням є лише зловживання монопольним становищем.

За вказаних обставин, відповідач вважає, що вимоги позивача є необґрунтованими.

В наданих запереченнях, відповідач просить в задоволенні позову відмовити, в судовому засіданні проти задоволення адміністративного позову представники відповідача заперечували.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення їх представників, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Другим відділом досліджень і розслідувань Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України в 2012 році проведено поглиблене дослідження стану конкуренції на роздрібних ринках світлих нафтопродуктів у м. Києві відповідно до Законів України «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист економічної конкуренції», Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку, затвердженої розпорядженням Антимонопольного комітету України від 05.03.2002 р. № 49-р, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01.04.2002 р. за № 317/6605, Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23.02.2001 р. № 32-р, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.03.2001 р. за № 291/5482.

За результатами зазначеного дослідження встановлено, що СП ТОВ «КЕРШЕР» у період 2012 року займало монопольне (домінуюче) становище на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва.

На підставі подання другого відділу досліджень і розслідувань Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України від 15.10.2014 р. № 147/кол щодо дослідження становища суб'єкта господарювання на товарному ринку адміністративною колегією Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України прийнято Розпорядження від 15.10.2014 р. № 158/02-рп/к, яким у період 2012 року Спільне українсько-німецьке товариство з обмеженою відповідальністю з іноземною інвестицією «КЕРШЕР» визнано таким, що займало монопольне (домінуюче) становище на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва (далі - Розпорядження № 158/02-рп/к).

Незгода з Розпорядженням № 158/02-рп/к в частині обумовила позивача звернутись до суду.

Оцінивши за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд не погоджується з доводами Спільного українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю з іноземною інвестицією «КЕРШЕР», виходячи з наступного.

Спірні правовідносини врегульовано нормами Конституції України, Закону України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 р. № 3659-XII (далі - Закон № 3659-XII), Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-III (далі - Закон № 2210-III) та іншими нормативно-правовими актами.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом № 3659-XII (в редакції чинній в момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Пунктом одинадцятим частини 1 статті 7 Закону № 3659-ХІІ визначено, що в сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має повноваження проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження).

Більш конкретно зазначено у п. 7 ч. 5 ст. 14 Закону № 3659-ХІІ, згідно приписів якого, саме адміністративна колегія територіального відділення Антимонопольного комітету України має повноваження проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження).

Умови, за яких суб'єкт господарювання може бути визнаний таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товарів визначені в ст. 12 Закону № 2210-ІІІ.

Як встановлено під час розгляду справи, оскаржуваним розпорядженням адміністративної колегії Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України від 15.10.2014 р. № 158/02-рп/к зафіксовано факт того, що СП ТОВ «КЕРШЕР» (м. Київ, вул. Солом'янська, 11, код за ЄДРПОУ 25196004) в 2012 році займало монопольне (домінуюче) становище на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва.

У зв'язку із цим суд зазначає, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Тобто, за змістом наведеної норми Конституції України, судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на правовідносини.

В свою чергу, неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп «Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України» частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи.

Крім того, судовому захисту підлягає також охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

При цьому позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.

Водночас, за відсутності об'єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню.

Викладені конституційні норми кореспондуються із нормами п. п. 1, 8 ч. 1 ст. 3, ч. 2 ст. 4, ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, судовому захисту в адміністративних судах України підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах, що має місце лише у тому випадку, коли сталися зміни стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто відбулось припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку в публічно-правових відносинах.

Таким чином, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

Системний аналіз вказаних норм законодавства дає підстави стверджувати, що саме по собі розпорядження про встановлення факту того, що СП ТОВ «КЕРШЕР» в 2012 році займало монопольне (домінуюче) становище на ринку роздрібної торгівлі дизельним пальним в межах міста Києва не порушує права та охоронюваний законом інтерес позивача, оскільки лише фіксує процесуальне становище позивача та не покладає на нього будь-яких обов'язків.

Вирішення питання про прийняття розпорядження про визначення монопольного (домінуючого) становища на ринку належить до виняткової компетенції органів антимонопольного комітету та є способом реалізації покладених на них законодавством владних управлінських функцій у сфері забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Перелік порушень законодавства про захист економічної конкуренції визначено статтею 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції». З вказаної норми вбачається, що лише зловживання монопольним (домінуючим) становищем може потягнути за собою відповідальність. Визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку не є порушенням прав позивача. В оскаржуваному розпорядженні жодні факти щодо зловживання позивачем монопольним (домінуючим) становищем не наведені.

Отже, приймаючи до уваги викладене вище, суд приходить до переконання про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки права та охоронювані законом інтереси позивача оскаржуваним рішенням не порушені.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. ст. 69, 70 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Під час розгляду справи доводи позивача були спростовані.

Враховуючи вищезазначене, суд всебічно, повно та об'єктивно, за правилами, встановленими статтею 86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представників сторін по справі, вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, в зв'язку із чим, в задоволенні адміністративного позову необхідно відмовити повністю.

Враховуючи положення ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, відшкодування судового збору позивачу не підлягає.

Керуючись ст. ст. 69-71, ст. 94, ст. ст. 158-163, ст. 167, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. В задоволенні адміністративного позову Спільного українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю з іноземною інвестицією «КЕРШЕР» відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя І.М. Погрібніченко

Повний текст постанови виготовлений та підписаний 02.02.2015 р.