Рішення № 42741638, 16.02.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/405/15

Головуючий у першій інстанції Донцов Д. Ю.

Доповідач Гірняк Л. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.02.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

Головуючого- Гірняк Л.А.

Суддів- Доценко Л.І.,Заїкін А.П.

При секретарі - Томашевська К.В.

Розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16.04.2014 року по справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, 3-я особа-ВАТ "Райфайзен Банк Аваль", Департамент комунальної власності Одеської міської ради

-про визнання договору купівлі-продажу недійсним та стягнення збитків та моральної шкоди-

В С Т А Н О В И Л А:

13.03.2013 року позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом в якому зазначав, що першочерговим власником підвального приміщення в АДРЕСА_1, загальною площею 126,8 кв.м. являвся ОСОБА_8 на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03.11.2006 року.

10 лютого 2007 року він уклав договір купівлі-продажу з ОСОБА_9

08.06.2007 року ОСОБА_9продала спірний об'єкт ОСОБА_6, а та в свою чергу 26.07.2007 року уклала з ним договір купівлі продажу.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2008 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу 08 червня 2007 року нежитлового підвального приміщення, розташованого в АДРЕСА_1, загальною площею 126,8 кв.м., укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 та приведено сторони в попередній стан; визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового підвального приміщення, розташованого в АДРЕСА_1, загальною площею 126,8 кв.м., укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 та приведено сторони в попередній стан; скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_6

Посилаючись на те, що на момент продажу йому спірного об'єкту відповідачка не була власником спірного майна, а тому з підстав ст.203, 215 ЦК України просив визнати його недійсним та повернути сторони в попередній стан. Одночасно просив суд з врахуванням збільшення позовних вимог, стягнути з ОСОБА_6 на його користь заборгованість за зобов'язаннями 732 25000 грн; витрати від інфляції 66 505,09 грн.; проценти за користування коштами 80 888,55 грн; пеню за несвоєчасне виконання зобовязання 179 170,53 грн., а вього 1 058814,17 грн. посилаючись на вимоги ст.549 та 625 ЦК України.

Одночасно просив суд стягнути моральну шкоду в сумі 15 000 грн.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси 21 січня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 залишено без розгляду.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2007 року в позовних вимогах відмовлено.

В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду з ухваленням нового про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема посилається на те, що про порушення свого права він дізнався в 2012 році, так як не залучався до участі в справі. Крім того. посилається на вимоги ст.388 ЦК України.

В судове засідання представник Департаменту комунальної власності Одеської міської ради не з'явився, про час та місце розгляду справи сповіщений належним чином.

В силу ст.305 ч.2 ЦПК України судова колегія вважає можливим розглянути справу за його відсутністю.

Відмовляючи в заявлених вимога, районний суд виходив з відсутності правових підстав для задоволення позову та з підстав пропуску строку позовної давності.

Проте повністю погодитись з таким судженням районного суду не можна з наступних підстав.

Згідно зі ст.4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права , свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно з частинами 1,2 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Враховуючи зазначені вимоги закону, суд не може без згоди позивача самостійно змінювати обраний ним спосіб захисту порушеного права.

Матеріалами справи встановлено, сторонами не оскаржується, що 26 липня 2007 року між ОСОБА_6, з однієї сторони, та ОСОБА_5, з другої сторони, був укладений договір купівлі-продажу підвального приміщення, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 126,8 кв.м., який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі під №2541. В результаті укладання шлюбу ОСОБА_6 змінила прізвище на - "ОСОБА_6".

У відповідності до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

На момент укладання спірного договору купівлі-продажу відповідачці, ОСОБА_6, підвальне приміщення загальною площею 126,8 кв.м., яке розташоване за адресою АДРЕСА_1, належало на праві власності та було отримано нею на підставі Договору купівлі- продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу від 08.06.2007 р. за реєстровим №783, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 08.06.2007 р. за №2142581 та зареєстрованого Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" 13.06.2007 р. в книзі під №65 неж, на стор. 24, під реєстровим №226.

В день укладення договору купівлі-продажу 26 липня 2007 року ОСОБА_5 та ВАТ " Райфайзен Банк Аваль" уклав іпотечний договір на забезпечення кредитного договору від 23 липня 2007 року № 010/15-43/07-391 та передав підвальне приміщення загальною площею 126,8 кв.м., яке розташоване за адресою АДРЕСА_1, в іпотеку Банку .( а.с.115-122)

Згідно із частиною другою статті 16, статгею 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених частинами першою-третьою. п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Виходячи з вищезазначеного, судова колегія погоджується з судженням районного суду щодо відсутності правових підстав для визнання недійсним вказаного правочину та застосування реституції, котра не призведе до захисту порушеного права позивача, а власник майна не заявляв вимоги з підстав ст.388 ЦК України.

Судова колегія погоджується із судженням районного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення збитків та моральної шкоди за відсутності правових підстав.

У разі пропуску передбачених ст.257 ЦК України строків звернення до суду за вирішенням спору суд з'ясовує не лише причини пропуску зазначеного строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки вони стосуються захисту порушеного права. При обґрунтованості вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення за вирішенням спору і вирішує його по суті.

Виходячи з того, що районний суд відмовив в позовних вимогах по суті спору, посилання в мотивувальній частині на пропуск пропущеного строку на звернення позивача до суду є зайвим, а тому судова колегія приходить до висновку про виключення посилання на ст.256 ЦК України, як на підставу відмови від позовних вимог.

З врахуванням вищезазначеного, судова колегія приходить до висновку про помилкове посилання суд на ст.256 ЦК України, як на підставу відмови в позовних вимогах, та з підстав ст.309 ч.4 ЦПК України рішення суду підлягає змінює.

Керуючись ст.ст. 309, 316,317, 319 ЦПК України, судова колегія

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16.04.2014 року змінити, виключивши з мотивувальної частини посилання на ст.256 ЦК України .

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене на протязі 20 днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Голодуючий суддя - Л.А.Гірняк

А.П.Заїкін

Л.І.Доценко