Рішення № 42688282, 10.02.2015, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 167/223/14-ц Провадження № 22-ц/773/42/15 Головуючий у 1 інстанції: Панасюк С.П. Категорія: 27 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 лютого 2015 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Федонюк С.Ю. ,

суддів - Завидовської-Марчук О.Г., Свистун О.В.,

за участі:

секретаря - Губарик К.А.,

позивача - ОСОБА_2,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_4 на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 20 червня 2014 року, -

В С Т А Н О В И Л А:

В лютому 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, мотивуючи при цьому свої вимоги тим, що 04 грудня 2012 року відповідач позичив у нього грошові кошти у сумі 34 200 євро, що на день отримання коштів еквівалентно 368 334,00 грн., та зобов'язувався повернути борг до 20 лютого 2013 року. Однак в обумовлений договором строк ОСОБА_4 борг не повернув.

Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 20 червня 2014 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 основний борг за договором позики в сумі 34 200,00 євро, штрафних санкцій за несвоєчасне повернення боргу - 122 094,00 євро, а всього на загальну суму 156 294,00 євро, що в еквіваленті становить 1 827 692,19 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволені позовних вимог відмовити повністю.

Заслухавши пояснення сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 04 грудня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, за умовами якого останній отримав грошові кошти в сумі 34 200 євро, що на день отримання позики еквівалентно 368 334,00 грн., які, відповідно до розписки, зобов'язався повернути не пізніше 20 лютого 2013 року.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що оскільки відповідачем не виконані зобов'язання, прийняті ним за договором позики, то позивач має право на повернення всієї суми наданих у позику коштів та штрафних санкцій за порушення зобов'язання, передбачених умовами укладеного між сторонами договору позики.

Проте повністю погодитись з рішенням суду першої інстанції не можна.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За змістом частин 1, 2 статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція викладена у правовому висновку, який міститься в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, де вказано, що досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

На підставі вищенаведеного спростовуються доводи апелянта відносно неотримання коштів відповідачем за розпискою від 14.12.2012 року.

Оскільки спір виник між фізичними особами про стягнення боргу за договором позики, то право позикодавця, який не є ні юридичною осіб, ні суб'єктом підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима, регулюється статтями 1046 - 1053 ЦК України, а не Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (постанова від 30 травня 2012 року N 6-48цс12).

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, передбачена статтею 625 ЦК України відповідальність застосовується до правовідносин зобов'язального характеру, які виникають з приводу грошових зобов'язань.

У силу положень статей 524, 533, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Приписи ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема зі змісту письмової розписки, а також пояснень осіб, які беруть участь у справі, сторони уклали договір позики без визначення розміру процентів за користування коштами.

В позовній заяві позивач не ставив вимог щодо стягнення сум, передбачених ст. 625 ЦК України, за недотримання відповідачем умов договору.

Отже, виходячи із норм ст. 1050 ЦК України, колегія суддів вважає неправильним висновок суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_4 штрафних санкцій у розмірі 122 094,00 євро, що еквівалентно 1 427 759,54 грн., як таких, що не передбачені законом.

Разом з тим, до задоволення підлягають вимоги щодо стягнення суми основного боргу в розмірі 34 200 євро.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Оскільки, згідно офіційного курсу гривні щодо іноземних валют станом на 10 лютого 2015 року, 100 євро становить 2856,7360 грн., тому слід стягнути суму основного боргу в розмірі 977 003 (дев'ятсот сімдесят сім тисяч три) грн. 71 коп.

У зв'язку з тим, що судом вирішено питання про судові витрати та стягнуто судовий збір в максимальному розмірі, тому в цій частині рішення слід залишити без змін.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду, оскільки є власним тлумаченням відповідачем норм чинного законодавства і обставин справи, які були предметом дослідження суду і суд їм дав правильну юридичну оцінку.

Саме через порушення норм матеріального права суд першої інстанції дійшов помилкового висновку в частині щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення 122 094,00 євро штрафних санкцій, у зв'язку з чим ухвалене по справі рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в цій частині позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 20 червня 2014 року в даній справі в частині задоволення позову скасувати.

Позов задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в сумі 34200 (тридцять чотири тисячі двісті) євро, що еквівалентно 977 003 (дев'ятсот сімдесят сім тисяч три) грн. 71 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

В решті рішення у даній справі залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді: