Ухвала суду № 42612702, 03.02.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/15756/14 Головуючий у 1-й інстанції: Кротюк О.В. Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 лютого 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Глущенко Я.Б.,

суддів Пилипенко О.Є., Романчук О.М.,

при секретарі Строяновській О.В.,

за участю:

представника позивача - ОСОБА_2,

представника першого відповідача - Кісельової О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Громадянина Ірану ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою Громадянина Ірану ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2014 року,

В С Т А Н О В И В :

Громадянин Ірану ОСОБА_5 звернувся у суд із позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві, в якому просив визнати неправомірним та скасувати наказ другого відповідача від 06.06.2014 №289 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішення першого відповідача від 24.07.2014 №26-14 про відхилення скарги на вищевказане рішення другого відповідача, а також зобов'язати останнього прийняти вказану заяву відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2014 року адміністративний позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись із постановою суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірні рішення відповідачів є законними та обґрунтованими.

З таким висновком суду не можна не погодитися.

Колегією суддів установлено, що позивачем до органу міграційної служби подано заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заява обґрунтована тим, що заявник мав позашлюбні відносини з жінкою, чоловіком якої є громадянин Ірану. Останній, дізнавшись про такі відносини, вживає заходів, спрямованих на депортацію позивача до країни громадянства з метою притягнення його в цій країні до відповідальності за скоєне.

Матеріали справи свідчать про те, що в Ірані за скоєння перелюбства діють суворі покарання, в тому числі - смертна кара (страта) шляхом побиття камінням, що підтверджується загальнодоступними інформаційними джерелами, зокрема, доповіддю міжнародної правозахисної організації Amnesty International за 2013 рік.

Окрім того, позивач у заяві до органу міграційної служби посилається на те, що підставою для надання йому захисту є те, що він прийняв християнську віру, а в країні його походження наявні утиски християн на релігійному підґрунті.

За наслідками розгляду заяви позивача Головним управлінням в місті Києві ДМС України було видано наказ від 06.06.2014 № 289, яким відмовлено в її прийнятті.

Така відмова мотивована частиною 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно з якою центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Не погодившись з такою відмовою, позивач 17.06.2014 подав скаргу до Державної міграційної служби України.

За наслідками розгляду даної скарги Державна міграційна служба України рішенням від 24.07.2014 № 26-14 її відхилила. Мотиви прийняття такого рішення викладені у висновку від 24.07.2014 року, і зводяться до того, що питання стосовно надання заявнику відповідного статусу вже розглядалось у 2012 році органом міграційної служби та адміністративним судом у справі №2а-13850/12/2670 за позовом громадянина Ірану ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, і за підсумками розгляду йому відмовлено в наданні відповідного статусу.

Також, ДМС України у висновку наголосила на тому, що наведені заявником обставини не можна розглядати як нововиявлені, і що такі не відносяться до умов, передбачених п. п. 1 чи 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому відсутні підстави для розгляду його заяви.

Не погоджуючись із такими рішеннями відповідачів, позивач звернувся у суд.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам позивача, колегія суддів зважає на таке.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Зазначені вимоги у судочинстві кореспондуються з правилами доказування, визначеними частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач вже звертався до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (справа № 2а-13850/12/2670) із вимогами щодо визнання протиправним та скасування рішення органу міграційної служби від 10.08.2012 № 452-12 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. За наслідками розгляду даної справи суд відмов у задоволенні позову.

При розгляді даної справи було спростовано твердження позивача про можливі утиски його, як особи, яка прийняла християнську віру, оскільки такі ґрунтуються виключно на припущеннях і не мають жодного документального підтвердження.

Зазначене судове рішення не оскаржувалось і набрало законної сили. Відтак, встановлені в постанові Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року обставини не потребують окремого додаткового дослідження судом та визнаються доведеними в силу частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, в разі, якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Аналізуючи приведені норми та доводи позивача про те, що його побоювання повернутись до країни походження пов'язані із новими обставинами, а саме: тим, що ним вчинено перелюбство, за що в Ірані передбачено покарання у вигляді смертної кари, і що, чоловік, з дружиною якого у позивача були інтимні стосунки, вживає дії, спрямовані на примусове повернення його до країни громадянства, судова колегія зазначає, що ці обставини жодними доказами не підтверджені. Так, позивачем не доведено ані факту вчинення зазначених ним дій, що, на його переконання свідчать про виникнення умов, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ані будь-яких дій з боку інших осіб, спрямованих на його примусове повернення до країни походження. При цьому, судова колегія зауважує, що таке повернення (видворення) можливе лише за рішенням компетентного органу за передбачених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» підстав.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем при повторному зверненні до органу міграційної служби не було доведено зміни умов, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які становлять підстави для прийняття рішення цим органом про надання заявнику відповідного статусу.

Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги не доводять помилковості викладених у постанові суду першої інстанції висновків, або ж порушень судом норм матеріального чи процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а тому не підлягають задоволенню.

Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 206, 212, 254, КАС України, суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Громадянина Ірану ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддяЯ.Б. Глущенко суддя О.Є. Пилипенко суддяО.М. Романчук

(Повний текст ухвали складений 09 лютого 2015 року.)

.

Головуючий суддя Глущенко Я.Б.

Судді: Пилипенко О.Є.

Романчук О.М