Рішення № 42500186, 28.01.2015, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 159/3504/14-ц Провадження № 22-ц/773/28/15 Головуючий у 1 інстанції: Лесик В.О. Категорія: 2 Доповідач: Здрилюк О. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2015 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Стрільчука В.А., Бовчалюк З.А.,

при секретарі - Концевич Я.О.,

з участю пр-ка позивача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту окремого проживання і визнання особистою приватною власністю нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання правочину удаваним та визнання недійсним одностороннього правочину за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Ковельського міськрайонного суду від 14 листопада 2014 року та додаткове рішення Ковельського міськрайонного суду від 27 листопада 2014 року,

В С Т А Н О В И Л А :

03 червня 2014 року ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту окремого проживання і визнання особистою приватною власністю нерухомого майна, який мотивує тим, що з 25.01.1992 року по 07.04.2014 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 року народився син ОСОБА_5.

У зв'язку з важким матеріальним становищем в сім'ї, наявністю на утриманні малолітнього сина та небажанням відповідача займатися матеріальним забезпеченням сім'ї, вона змушена була у жовтні 1999 року виїхати в Італію для працевлаштування, де проживає та працює і по даний час, в результаті чого шлюбні відносини з відповідачем фактично припинилися.

Між сторонами були відсутні взаємні права та обов'язки, крім виховання та утримання сина.

За час окремого проживання, у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, нею за особисті кошти було придбано у місті Ковелі нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 приміщення першого поверху площею 22,5 кв.м по АДРЕСА_3 та офісне приміщення по АДРЕСА_4

Укладати угоди на придбання зазначеного нерухомого майна від її імені вона уповноважувала по довіреностях відповідача, оскільки отримані від надання в оренду приміщень кошти мали витрачатись на утримання їх сина і придбавала вона цю нерухомість для забезпечення майбутнього для свого сина.

Коли вона дізналася, що відповідач витрачав отримані за надання в оренду приміщень кошти на свої потреби, а не на утримання сина, вона 13.08.2012 року припинила дію раніше виданої на ім'я відповідача довіреності від 13.08.2010 року.

Офіційному припиненню шлюбу раніше заважало її нечасте перебування в Україні, залишення з відповідачем їх дитини, а також небажання травмувати своїх та батьків відповідача.

Враховуючи наведене, просила встановити факт окремого її з відповідачем проживання у зв'язку з припиненням між ними шлюбних відносин з 01 січня 2000 року по 07 квітня 2014 року та визнати за нею право особистої приватної власності на нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 приміщення частини першого поверху площею 22,5 кв.м по АДРЕСА_3 в м.Ковелі та офісне приміщення по АДРЕСА_4

15 вересня 2014 року ОСОБА_3 звернувся в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу офісного приміщення удаваною угодою, збільшивши позовні вимоги заявою від 16.10.2014 року про визнання недійсним одностороннього правочину - згоди подружжя на придбання цього майна, який мотивує тим, що за час шлюбу ним і ОСОБА_2 придбавалось нерухоме майно за спільною згодою, за спільні кошти та в інтересах сім'ї.

У серпні 2010 року під час перебування ОСОБА_2 в Україні, вони прийняли спільне рішення про придбання офісного приміщення по АДРЕСА_4 для ведення сімейного бізнесу, сплативши завдаток продавцю. Коли виникли спірні питання щодо оформлення права користування земельною ділянкою біля цього приміщення та відсутності у продавця ОСОБА_4 коштів для повернення завдатку, для уникнення будь-яких ризиків щодо офісного приміщення у майбутньому, вони з дружиною вирішили придбати це майно як удавану угоду в частині зазначення, що офісне приміщення придбане в особисту приватну власність ОСОБА_2, в зв'язку із чим і надавалась ним така згода, хоча внутрішньої волі на надання такої згоди він не мав і його волевиявлення не було вільним.

Враховуючи наведене, просив визнати нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 27.10.2010 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в особі представника інтересів - ОСОБА_3 удаваною угодою в частині придбання офісного приміщення площею 42,8 кв.м по АДРЕСА_4 у особисту приватну власність ОСОБА_2, застосувавши правовідносини про придбання даного об'єкта у спільну сумісну власністю подружжя. Визнати недійсним односторонній правочин - нотаріально посвідчену згоду подружжя на купівлю нерухомого майна від 27.10.2010 року.

Ухвалою Ковельського міськрайонного суду від 18 вересня 2014 року позови об'єднано в одне провадження.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду від 14 листопада 2014 року, виправленим ухвалою суду від 27.11.2014 року, первісний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 офісне приміщення, розташоване на АДРЕСА_4

В решті позову відмовлено.

В зустрічному позові ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу офісного приміщення удаваною угодою - відмовлено.

Додатковим рішенням Ковельського міськрайонного суду від 27 листопада 2014 року відмовлено в зустрічному позові ОСОБА_3 про визнання недійсним одностороннього правочину - згоди подружжя на купівлю офісного приміщення.

В апеляційних скаргах відповідач ОСОБА_3 просить скасувати ці рішення в частині часткового задоволення первісного позову і відмови у зустрічному позові та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволеній частині первісного позову та про задоволення зустрічного позову.

Вважає, що судом допущено порушення норм матеріального і процесуального права.

В решті рішення суду не оскаржується.

Апелянт ОСОБА_3, його представник ОСОБА_7 та відповідач ОСОБА_4, будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, у судове засідання не з'явилися.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 апеляційні скарги ОСОБА_3 заперечила та просить їх відхилити.

Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарг, законність та обґрунтованість рішення суду та додаткового рішення суду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині та додаткове рішення суду підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення з наступних підстав.

Частково задовольняючи первісний позов та відмовляючи у зустрічному позові, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на спростування доводів позивача щодо набуття спірного офісного приміщення за її особисті кошти. Також ОСОБА_3 не доведено факту удаваності договору придбання вказаного майна. Згоду на придбання офісного приміщення в особисту приватну власність позивача відповідач давав без будь-якого примусу, розуміючи та усвідомлюючи свої дії. Крім того, відповідач не надав суду письмових чи інших доказів, які б достовірно підтверджували факт придбання спірного майна за спільні кошти подружжя. Показання свідків та надані докази не підтверджують достовірності, що його доходи у вказаний період були достатніми для придбання цього майна та витрачались ним з цією метою. Сам же факт проведення ремонту, отримання орендної плати та інше не може бути доказом того, що це майно придбане у спільну сумісну власність.

Проте, такі висновки суду зроблені з порушенням норм матеріального права.

Відповідно до вимог ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідачем оскаржується рішення суду першої інстанції лише щодо нерухомого майна - офісного приміщення та угод з ним пов'язаних, а тому і переглядається судом лише в оскаржуваній частині. В іншій частині судове рішення не оскаржується.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 1992 року по 2014 рік, від якого народився син ОСОБА_5, 1994 року народження.

Із матеріалів справи вбачається, що 27.10.2010 року приватним нотаріусом посвідчено згоду ОСОБА_3 на купівлю ОСОБА_2 офісного приміщення, розташованого на АДРЕСА_4, з одночасним підтвердженням того факту, що його дружина придбаває вказане нерухоме майно за свої особисті кошти і воно буде належати їй на праві особистої приватної власності (т.1 а.с.191).

Із нотаріально посвідченого 27.10.2010 року договору купівлі-продажу нерухомого майна вбачається, що ОСОБА_4 передає, а ОСОБА_2 (від імені якої по довіреності діє ОСОБА_3.) приймає у особисту приватну власність офісне приміщення площею 42,8 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_4 Волинської області (т.1 а.с.193).

Державна реєстрація вказаного нерухомого майна проведена 02.11.2010 року (т.1 а.с.25).

Відповідно до ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.ст.60, 61 ч.ч.1, 2 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Відповідно до ст.57 СК України (в редакції станом на 27.10.2010 року) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Із позовної заяви ОСОБА_2 вбачається, що підставою для визнання офісного приміщення її особистою приватною власністю є ч.6 ст.57 СК України, тобто як майно, набуте нею за час окремого проживання з ОСОБА_3 у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин за період з 01.01.2000 року по 07.04.2014 року (т.1 а.с.3-6).

Відповідно до вимог ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ч.2 ст.31 ЦПК України до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет чи підстави позову.

Як вбачається із матеріалів справи жодних письмових заяв щодо зміни предмета чи підстави позову позивач ОСОБА_2 не подавала.

Повно та об'єктивно встановивши обставини справи щодо встановлення факту окремого проживання сторін у зв'язку із припиненням між ними шлюбних відносин, суд першої інстанції дійшов висновку, що у спірний період сторони мали спільний бюджет, не втратили інтересу один до одного, придбавали майно в інтересах сім'ї та бажали набуття майном статусу спільної сумісної власності подружжя, у зв'язку з чим у задоволенні первісного позову щодо визнання факту окремого проживання та визнання з цих підстав права особистої приватної власності на інше майно відмовлено.

Рішення в цій частині сторонами не оскаржується, а тому, відповідно до вимог ст.303 ЦПК України і не переглядається.

Разом з тим, дійшовши вказаного вище висновку, суд першої інстанції визнав право особистої приватної власності за позивачем на офісне приміщення, мотивуючи згодою відповідача на придбання цього майна саме в особисту власність позивача, визнання відповідачем факту передачі позивачем 45000 євро, документами про її стабільний заробіток за кордоном в іноземній валюті, недоведеності факту удаваності договору придбання майна та ненадання доказів про придбання цього майна за спільні кошти подружжя.

Вказані висновки зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.1 ст.12 та ч.1 ст.13 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Судом встановлено, що між подружжям ОСОБА_2 не укладалося жодних договорів, в тому числі і шлюбного, щодо визначення правового статусу майна, яке буде ними набуватися за час шлюбу.

Законом, зокрема ч.3 ст.368 ЦК України, ст.60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Статтею 65 СК України врегульовано надання нотаріально посвідченої згоди другим з подружжя на укладення договорів, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації при розпорядженні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, тобто при відчуженні спільного майна.

Отримання та нотаріальне посвідчення згоди другого з подружжя саме при відчуженні спільного майна передбачене і п.44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту від 03.03.2004 року № 20/5.

Оскільки ОСОБА_2 не відчужувала офісне приміщення, а придбавала його, то отримання нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3 на придбання майна не потребувалось, так як така згода не передбачена законом та не обумовлена ніякими договорами між подружжям.

Надана ОСОБА_3 згода за своєю правовою природою не являється правочином, а є лише юридичним вчинком, який не впливає на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.

Враховуючи наведене, а саме те, що згода на придбання майна не є правочином, то в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсною цієї згоди, як одностороннього правочину слід відмовити.

Згідно ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Судом встановлено, що між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу офісного приміщення і жодна із цих сторін не мала наміру на укладення будь-якого іншого договору, ніж купівлі-продажу.

Сам ОСОБА_3 також стверджує, що між сторонами фактично укладений договір купівлі-продажу майна.

Покликання відповідача на необхідність визнання цього договору удаваним лише в частині придбання офісного приміщення у особисту приватну власність ОСОБА_2 - не може бути підставою для визнання угоди удаваною, оскільки зазначена вказівка не впливає на суть самого договору.

Договір купівлі-продажу укладено не між подружжям ОСОБА_2, а між продавцем ОСОБА_4 і покупцем ОСОБА_2 та не вчинений ними для приховання будь-якого іншого правочину.

Враховуючи наведене, вимоги ОСОБА_3 про визнання вказаної угоди удаваною до задоволення не підлягають.

Покликання представника позивача ОСОБА_1, що офісне приміщення придбане за особисті кошти ОСОБА_2 - не заслуговують на увагу, оскільки якого роду кошти є особистою приватною власністю подружжя визначено у ст.57 СК України.

Представник позивача ствердила, що офісне приміщення придбане за 107000 доларів США.

Жодних доказів щодо придбання спірного майна за кошти, які набуті ОСОБА_2 на підставі договору дарування або в порядку спадкування; є преміями, нагородами, які вона одержала за особисті заслуги, є коштами, одержаними як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй належала, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди, є страховими сумами, одержаними нею за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням - позивач не надала.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що придбане за час шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 27.10.2010 року офісне приміщення на АДРЕСА_4 належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, в зв'язку з чим позов ОСОБА_2 про визнання за нею права особистої приватної власності на це майно до задоволення не підлягає.

Оскільки висновки суду першої інстанції в оскаржуваних частинах рішень зроблені з порушенням норм матеріального права, то згідно зі ст.309 ЦПК України це є підставою для скасування рішень в оскаржуваних частинах з ухваленням нового рішення.

Відповідно до вимог ч.1 ст.88 ЦПК України, враховуючи задоволення апеляційної скарги в частині скасування рішення суду першої інстанції щодо задоволення вимоги позивача про визнання за нею офісного приміщення особистою приватною власністю, на користь апелянта підлягає стягненню з позивача сплачений за вказані вимоги судовий збір у розмірі 440 грн. 38 коп..

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ковельського міськрайонного суду від 14 листопада 2014 року в даній справі в частині часткового задоволення первісного позову і відмови у зустрічному позові про визнання правочину удаваним та додаткове рішення Ковельського міськрайонного суду від 27 листопада 2014 року в даній справі про відмову у зустрічному позові про визнання недійсним одностороннього правочину скасувати та ухвали в цій частині нове рішення.

В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна, а саме офісного приміщення за адресою: АДРЕСА_4 особистою приватною власністю ОСОБА_2 - відмовити.

В зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання правочину удаваним та визнання недійсним одностороннього правочину - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 440 грн. 38 коп. (чотириста сорок грн. 38 коп.) - витрат по оплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді