Постанова № 42441713, 20.01.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 січня 2015 року м. Київ К/800/53190/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Цуркана М.І. (головуючий); Єрьоміна А.В.; Кравцова О.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Садовод» до державного реєстратора Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області Марченко Іллі Леонідовича, Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області, треті особи - Великобурлуцька районна державна адміністрація Харківської області, Головне управління Держземагентства у Харківській області, про скасування рішень та зобов'язання вчинити дії, що переглядається за касаційною скаргою державного реєстратора Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області Марченко Іллі Леонідовича на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2014 року,

у с т а н о в и л а :

У червні 2014 року ПрАТ «Садовод» (Товариство) звернулося до суду з позовом до Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області (Служба), державного реєстратора Служби Марченко І.Л. (Реєстратор) про скасування рішень та зобов'язання вчинити дії.

Зазначали, що уклали договір оренди земельної ділянки, яка знаходиться у державній власності. Оскаржуваними рішеннями Реєстратор відмовив у реєстрації державного права власності та похідного права оренди на цю ділянку. Відмова мотивована відсутністю заяви належного органу (Держземагентства) щодо реєстрації права державної власності.

Посилаючись на те, що рішення про передачу ділянки в оренду прийняте повноважним органом - Великобурлуцькою районною державною адміністрацією Харківської області (Адміністрація), просили, з урахуванням уточнення позовних вимог, скасувати рішення Реєстратора від 11 грудня 2013 року № 8942042 та від 11 грудня 2013 року № 8942850, зобов'язавши Службу здійснити заходи щодо державної реєстрації права державної власності, і, одночасно, права Товариства на оренду земельної ділянки площею 20,2758 гектара, яка знаходиться на території Андріївської сільської ради Великобурлуцького району Харківської області, кадастровий номер 6321480500:02:000:0037.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, а позов задоволено частково.

Рішення Реєстратора від 11 грудня 2013 року № 8942042 та від 11 грудня 2013 року № 8942850 скасовані, а Службу зобов'язано повторно розглянути відповідні заяви щодо реєстрації права державної власності та права оренди земельної ділянки. У задоволенні вимог про зобов'язання Служби здійснити заходи щодо реєстрації прав відмовлено.

У касаційній скарзі Реєстратор, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що розпорядженням Адміністрації № 265 від 27 серпня 2012 року вирішено передати в оренду Товариству для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельну ділянку площею 20,2758 гектара, яка знаходиться на території Андріївської сільської ради Великобурлуцького району Харківської області.

27 грудня 2012 року між Адміністрацією та Товариством підписаний договір оренди.

Звернувшись до Реєстратора із заявами про реєстрацію права державної власності та похідного права оренди на відповідну ділянку, Товариство отримало відмови, оформлені рішеннями від 11 грудня 2013 року № 8942042 та № 8942850.

У рішеннях відповідач послався на те, що орган, відповідальний за розпорядження землями державної власності, змінився на Держземагентство, тому необхідна його безпосередня участь у процесі реєстрації. Відмову зареєструвати право оренди Реєстратор мотивував тим, що право державної власності не зареєстровано, а тому не може відбутися і реєстрація похідного права.

Залишивши позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не звертався до органу Держземагентства з питань подання заяви щодо реєстрації державного права власності на відповідну земельну ділянку.

Скасувавши це рішення та задовольнивши позов частково, апеляційний суд послався на те, що таке звернення не вимагається, оскільки розпорядження Адміністрації про передачу ділянки в оренду і є належною заявою про реєстрацію державного права власності. Суд відхилив доводи відповідачів щодо незаконності відповідного розпорядження, оскільки докази щодо його скасування або визнання протиправним відсутні.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України з такими висновком апеляційного суду погоджується частково.

Відповідно до абзацу сьомого частини першої статті 16 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон № 1952-IV) у разі здійснення державної реєстрації речових прав на земельні ділянки, похідних від права власності, за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на зазначені земельні ділянки, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування зобов'язаний одночасно подати до органу державної реєстрації прав чи державному кадастровому реєстратору відповідну заяву про державну реєстрацію права власності держави чи територіальної громади на зазначені земельні ділянки. Рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у користування (постійне користування, оренда, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) вважається заявою про здійснення державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на зазначену земельну ділянку.

Колегія суддів звертає увагу, що органами, які повноважні розпоряджатися землями державної власності, згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент видання Адміністрацією розпорядження про передачу ділянки в оренду та укладення з Товариством договору оренди) були місцеві державні адміністрації.

Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що рішення про передачу ділянки в оренду прийняте компетентним органом, а значить вважається заявою про здійснення державної реєстрації права власності держави на зазначену земельну ділянку.

Той факт, що з 1 січня 2013 року Законом України № 5245-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» змінено орган, уповноважений розпоряджатися відповідною категорією земель, не може позбавити рішення Адміністрації легітимності та статусу заяви про здійснення державної реєстрації права власності держави на земельну ділянку.

Крім того, законодавством не встановлено обов'язку Товариства звернутися до органу Держземагентства для залучення його до участі в процесі реєстрації. Висновок реєстратора про необхідність залучення Держземагентства є його власним тлумаченням законодавства, і правильно відхилений апеляційним судом.

Також не можуть прийматися до уваги посилання Реєстратора на незаконність розпорядження Адміністрації щодо передачі ділянки в оренду.

Зміст повноважень Реєстратора щодо перевірки заявлених прав і поданих документів на відповідність вимогам законодавства визначений абзацом першим пункту 1 частини другої статті 9 Закону № 1952-IV.

Наведеною нормою передбачено, що реєстратор перевіряє: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення; відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Таким чином, перевірка розпорядження Адміністрації на предмет законності, за умови відповідності останнього правилам оформлення офіційних документів, лежить поза межами повноважень Реєстратора.

З викладеного вбачається, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про скасування оскаржуваних рішень Реєстратора.

В той же час, суд помилково зобов'язав Службу, а не Реєстратора відновити права Товариства, оскільки відповідно до пункту 2 частини другої статті 9 Закону № 1952-IV єдиним суб'єктом, наділеним повноваженнями приймати рішення щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень, відмови в державній реєстрації, є державний реєстратор.

Тому рішення апеляційного суду підлягає зміні в частині суб'єкта, повноважного повторно розглянути заяви Товариства.

Також колегія суддів вважає за необхідне виключити з резолютивної частини рішення апеляційного суду посилання на Адміністрацію, як особу, що виступає в ролі власника земельної ділянки від імені держави.

Зазначений висновок ґрунтується на принципі дії нормативно правових актів у часі. Зокрема, процедура реєстрації має здійснюватися у відповідності до того законодавства, яке діє на момент вчинення реєстраційної дії.

Зазначення у реєстрі прав органу, який від імені держави здійснює повноваження власника землі, покликане відобразити суб'єкта, повноважного нею розпоряджатися. У зв'язку з цим, та за умов перманентної зміни компетентних державних органів у відповідній сфері (місцеві державні адміністрації, згодом Держземагентство, яке наразі знаходиться в стадії реорганізації), у суду відсутня необхідність самостійно визначати орган, який здійснюватиме повноваження власника від імені держави на момент вчинення реєстраційної дії.

Відповідно до статті 225 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Касаційну скаргу державного реєстратора Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області Марченко Іллі Леонідовича задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2014 року змінити.

Викласти шостий та сьомий абзац резолютивної частини рішення у такій редакції:

«Зобов'язати державного реєстратора Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області Марченко Іллю Леонідовича повторно розглянути заяву про реєстрацію права власності держави на земельну ділянку площею 20,2758 гектара, яка знаходиться на території Андріївської сільської ради Великобурлуцького району Харківської області, кадастровий номер 6321480500:02:000:0037, на підставі розпорядження Великобурлуцької районної державної адміністрації Харківської області від 27 серпня 2012 року № 265 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на території Андріївської сільської ради АТ «Садовод», з урахуванням правових висновків, викладених у цій постанові.

Зобов'язати державного реєстратора Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області Марченко Іллю Леонідовича повторно розглянути заяву Приватного акціонерного товариства «Садовод» про реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 20,2758 гектара, яка знаходиться на території Андріївської сільської ради Великобурлуцького району Харківської області, кадастровий номер 6321480500:02:000:0037», з урахуванням правових висновків, викладених у цій постанові.

В решті - рішення апеляційного суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді М.І.Цуркан

А.В.Єрьомін

О.В.Кравцов