Ухвала суду № 42404241, 14.01.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" січня 2015 р. м. Київ К/9991/62899/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І.- головуючий, судді Веденяпін О.А., Зайцев М.П.,

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва Державної податкової служби (далі -ДПІ)

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.06.2012

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2012

у справі № 2а-14662/11/2670

за позовом ДПІ

до товариства з обмеженою відповідальністю "Омега" (далі - ТОВ «Омега», відповідач-1)

та приватного підприємства "Охторг" (далі - ПП «Охторг», відповідач-2)

про стягнення коштів, отриманих за нікчемним правочином.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2011 року ДПІ звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просила застосувати наслідки недійсності правочину, передбачені статтею 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), та стягнути з кожного з відповідачів по 343 800 грн. в доход держави.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.06.2012, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2012, у позові відмовлено. У прийнятті цих судових актів попередні інстанції послалися на висновки, викладені в постанові апеляційного суду з адміністративної справи № 2а-11765/11/2670, щодо реального виконання як договору поставки від 15.02.2010 № 28/1 між ПП «Охторг» та ТОВ «Омега», так і договору про відступленні права вимоги від 01.03.2010, укладеного відповідачами у справі і товариством з обмеженою відповідальністю «Укрземстрой», що свідчить про відсутність посягання на інтереси держави при укладенні та виконанні цих правочинів.

Посилаючись на невідповідність наведених висновків судів вимогам чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти та задовольнити позов. При цьому скаржник зазначає, що фіктивний характер діяльності ПП «Охторг» (яке знаходиться за адресою масової реєстрації, зареєстровано за загубленими документами на підставну особу, не має матеріальних та трудових ресурсів для провадження господарської діяльності) свідчить про фіктивний характер правовідносин між відповідачами на підставі договору про відступлення права вимоги.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне частково задовольнити розглядувані касаційні вимоги з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що під час проведення планової виїзної перевірки ТОВ «Омега» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2007 по 30.09.2010, оформленої актом від 25.02.2011 № 116/1-23-30-30383448, ДПІ було виявлено укладення відповідачами договору поставки від 15.02.2010 № 28/1 про людське око, без мети настання цивільно-правових наслідків, а лише з метою створення штучних підстав для мінімізації податкових зобов'язань ТОВ «Омега». На обґрунтування цього висновку ДПІ посилається на наявність у ПП «Охторг» (постачальник) ознак анонімної структури (як-от - адреса масової реєстрації, підставний керівник, відсутність матеріальних та трудових ресурсів), порушення кримінальної справи за фактом підроблення документів первинної звітності.

З тих самих мотивів ДПІ кваліфікувала як фіктивний правочин і договір про відступленні права вимоги від 01.03.2010, укладений ПП «Охторг» (цедент), ТОВ «Омега» (боржник) та товариством з обмеженою відповідальністю «Укрземстрой» (цесіонарій)

Частиною першою статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК) передбачено, що якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до статті 228 ЦК (у редакції, що діяла на час укладення спірних договорів) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, - нікчемним.

Частиною другою статті 215 ЦК встановлено правило, згідно з яким визнання судом нікчемних правочинів недійсними не вимагається.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Таким чином, підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій в порядку статті 208 ГК є недійсність (нікчемність) господарського зобов'язання, що підлягає встановленню судами за наслідками аналізу фактичних правовідносин між учасниками такого зобов'язання.

У справі, що переглядається, суди, помилково надавши обов'язкового преюдиційного значення висновкам апеляційного суду, викладеним у постанові від 19.04.2012 у справі № 2-а-11765/11/2670, ухилилися від перевірки та оцінки доводів податкового органу, якими він мотивує позовні вимоги.

Слід зазначити, що передбачене частиною першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

При цьому суди також повинні враховувати вимоги частин четвертої та п'ятої статті 11 КАС щодо необхідності офіційного з'ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках витребувати ті докази, яких, на думку суду, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

А відтак для вирішення цього спору судам слід було витребувати необхідні докази та безпосередньо дослідити правовідносини між відповідачами, що склалися з приводу виконання розглядуваних договорів, надати правову оцінку оспорюваним зобов'язанням у світлі їх спрямування на настання відповідних їх змісту правових наслідків та фактичного виконання цих договорів.

Також Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне зазначити, що конфіскаційні заходи, встановлені частиною першою статті 208 ГК як адміністративно-господарські санкції, можуть бути застосовані в межах строків давності, визначених статтею 250 цього Кодексу (протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом). Таке правозастосування відповідає правовому регулюванню, чинному до 1 січня 2011 року.

Враховуючи, що висновок про безпідставність застосування штрафних санкцій не може поєднуватися із висновком про відсутність правопорушення (позаяк в останньому випадку звільнення особи від відповідальності є наслідком відсутності факту протиправності діяння як обов'язкової підстави для застосування до суб'єкта заходів відповідальності, тоді як початок перебігу розглядуваного строку визначений саме моментом виявлення правопорушення) у разі встановлення ознак фіктивності у спірних договорів судам слід було дослідити й дотримання податковим органом установленого статтею 250 ГК строку застосування конфіскаційних санкцій.

Допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права, які не можуть бути усунуті касаційним судом, відповідно до частини другої статті 227 КАС є підставою для скасування ухвалених у справі судових актів з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для усунення викладених у цій ухвалі недоліків та прийняття правильного по суті спору рішення за наслідками безпосереднього встановлення та надання правової оцінки обставинам, що входять до предмету доказування у справі.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 КАС, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва Державної податкової служби задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.06.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2012 у справі № 2а-14662/11/2670 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:О.А. Веденяпін М.П. Зайцев