Ухвала суду № 42262031, 18.12.2014, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 грудня 2014 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Бреславського О. Г.

суддів: Половінкіної Н.Ю.,Савчук М.В,

секретаря: Давньої Я.А.

за участю: представника позивача ОСОБА_1-ОСОБА_2.; відповідача ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2014 року,-

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2014 року Ібраімі Нізамедін звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.

Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики з урахуванням індексу інфляції та 3% річних в сумі 137241,65 грн.

Вирішено питання щодо судових витрат

На вказане рішення ОСОБА_3 подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову за безпідставністю та неналежної юрисдикції вказаної справи.

Вважає вказане рішення незаконним, таким що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, заслухавши пояснення сторін, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін, виходячи з наступного.

№22ц-794/1602/14 Головуючий в І інстанції Пилип'юк І.В

Категорія 27 Доповідач Бреславський О.Г.

Згідно ч.1 ст.303 ЦПК України, апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції.

Згідно ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, тобто суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, повинен вирішити справу згідно із законом, ухваливши рішення на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті та справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір грошової позики на суму113500 грн., що на підтвердження представлена розписка позичальника, яка посвідчує передання йому позикодавцем зазначеної вище грошової суми, що у встановлений вимогою позивача строк відповідач кошти не повернула, що за правилами ч.1 ст.1049 ЦК України та ст. 526 ЦК України є порушенням грошового зобов'язання, а отже підлягає стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 сума боргу у розмірі 113500,00 грн. відповідно до боргової розписки., 18890,69 грн. - встановленого індексу інфляції та 4850,96грн. - 3% річних від простроченої суми, відмовивши при цьому у задоволенні позовних вимог щодо стягнення 80000,00 грн. за недоведеністю.

Такі висновки суду першої інстанції є вірними, такими що зроблені на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин та наданих доказів.

Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, 13 травня 2013 року ОСОБА_3. отримала у борг у позивача ОСОБА_1 113 500 грн. на виробничі потреби, що підтверджується розпискою ( а.с.4).

07.02.2014 на ім'я відповідача позивачем поштовим відправленням направлено вимогу про повернення позичених коштів до 20.02.2014, де зазначено, що у разі відмови від повернення коштів він буде змушений звернутися до суду, що підтверджується копією вказаної вимоги, квитанцією ЧД УДППЗ «Укрпошта» від 08.02.2014 та описом вкладеного до листа.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з ч.1 ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять раз перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За правилами ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Верховний Суд України в постанові №6-63цс13 від 18 вересня 2013 року зазначив, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідач у встановлений вимогою позивача строк не повернув йому грошові кошти, що є підставою для стягнення з нього боргу за договором позики.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Посилання апелянта на те, що розписка про отримання позики є неналежним доказом укладення договору позики, оскільки вона не відповідає по формі та змісту, що грошові кошти їй не передавались, що нею в розписці не зазначено зобов'язання про повернення коштів, щодо застосування зі сторони позивача до неї психологічного та фізичного тиску, щодо витрачання спірних коштів в спільному бізнесі з відповідачем, що діяв до моменту написання розписки, щодо порушення судом першої інстанції правил підсудності не заслуговують на увагу, оскільки є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Як вбачається з розписки, доданої до матеріалів справи, вона підтверджує наявність боргового зобов'язання між сторонами. Крім того, апелянтом в судовому засіданні під час розгляду справи в суді першої інстанції та в апеляційній скарзі визнано, що розписка написана нею особисто власноручно, що в силу ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягає доказуванню.

Необґрунтованими також є доводи апеляційної скарги щодо безгрошовості договору позики, що на підставі ст. 1051 ЦК України передбачає право оспорити договір позики, оскільки згідно ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Отже, спірний договір позики є письмовим, інших письмових доказів на підтвердження безгрошового характеру договору позики апелянтом не надано, а покази свідків не є належним доказом.

Посилання апелянта на те, що з боргової розписки неможливо ідентифікувати особу позичальника не заслуговують на увагу, оскільки останньою, як в суді першої інстанції так і при апеляційному розгляді справи визнано факт особистого написання боргової розписки. Водночас, з розписки вбачаться прізвище, ім'я та по-батькові боржника, а саме: ОСОБА_3, що є ідентифікуючими даними особи.

Також апелянт за правилами ст. 60 ч.1 ЦПК України не довела, як у суді першої інстанції так і при апеляційному розгляді справи обставини, щодо застосування зі сторони позивача до неї психологічного та фізичного тиску при укладенні договору позики, а також щодо витрачання позивачем спірних коштів у спільному бізнесі з відповідачем, на які вона посилається, як на підставу своїх заперечень.

Апелянт в межах даної справи не зверталася з зустрічним позовом про визнання правочину недійсним з підстав передбачених ст. ст. 215, 203 ЦК України.

Окрім того, з боргової розписки вбачається, що грошові кошти надавалися фізичною особою, а не підприємцем, а тому судом першої інстанції правильно розглянуто справу у порядку цивільного судочинства.

Враховуючи зазначені обставини, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення є законним та обґрунтованим, підстав для його зміни чи скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 307, 308,313 ЦПК України , колегія суддів ,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте вона може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді: