Рішення № 42262018, 17.12.2014, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2014 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Кулянди М.І.. Перепелюк Л.М.

секретар Кусяк М.Д.

за участю: ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до комунальної установи «Новоселицька центральна районна лікарня» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою комунальної установи «Новоселицька центральна районна лікарня» на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2014 року,

встановила:

В вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом.

Просила:

- визнати незаконним звільнення позивачки з роботи та скасувати наказ комульнальної установи «Новоселицька центральна лікарня» (далі - КУ «Новоселицька центральна лікарня) від 20 жовтня 2014 року №18зв1;

- поновити її на посаді лікаря-дитячого гінеколога КУ «Новоселицька центральна лікарня» з 21 жовтня 2014 року;

- стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з моменту звільнення 20 жовтня 2014 року до дня фактичного поновлення на роботі з розрахунку по 38 гривень 68 копійок за кожний календарний день.

Посилалася на те, що 15 лютого 2005 року вона була прийнята на роботу до КУ «Новоселицька центральна лікарня» на посаду лікаря-дитячого гінеколога на 0,5 ставки за сумісництвом.

28 серпня 2014 року позивачка була звільнена з роботи з вищевказаної посади на підставі пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженого наказом спільного наказу Міністерства праці України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 28 червня 1993 року №43 у зв'язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником.

Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у неї народилася донька ОСОБА_4 та роботодавцю було відмово про її соціальний статус матері.

Вважала, що її звільнення, як матері дитини до трьох років, здійснено з порушенням положень трудового законодавства.

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2014 року позов задоволено.

Визнано незаконним звільнення ОСОБА_2 з роботи та скасовано наказ від 20 жовтня 2014 року №18зв1.

Поновлено ОСОБА_2 на посаді лікаря-дитячого гінеколога поліклінічного відділення КУ «Новоселицька центральна лікарня» з 21 жовтня 2014 року.

Стягнуто з КУ «Новоселицька центральна лікарня» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з моменту звільнення - 20 жовтня 2014 року до дня фактичного поновлення на посаді.

В апеляційній скарзі КУ «Новоселицька центральна лікарня» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Посилається на те, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що припинення трудового договору може мати місце лише з підстав, передбачених законодавством.

Чинне трудове законодавство не встановлює жодної відмінності між умовами трудових договорів, укладених з працівниками в залежності від того, чи вони працюють за основним місцем роботи чи за сумісництвом.

Законодавець не вводить диференціації трудових договорів працівника в залежності від кількості підприємств, з якими він уклав такі договори, та не надає переваг одним трудовим договорам перед іншими. Така диференціація виражається лише у порядку ведення трудової книжки працівника.

Обмеження прав працівника при припиненні трудового договору з тих мотивів, що він працює за сумісництвом грубо суперечить закону.

Ознаками роботи працівника за сумісництвом є робота на умовах трудового договору у вільний від основної час на тому самому чи іншому підприємстві. А отже будь-яких інших особливостей умов трудового договору особи, яка працює за сумісництвом, в тому числі можливості його розірвання без дотримання гарантій, встановлених трудовим законодавства, немає.

Позивач працювала за сумісництвом, на неї розповсюджуються гарантій заборони звільнення, встановлені частиною 3 статті 184 КЗпП України.

Оскільки ОСОБА_2 має на своєму утримання дитину, яка не досягла трьохрічного віку, її звільнення було допущено з порушенням вимог трудового законодавства.

Однак з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна.

Так, відповідно до частини 1, 2, 6 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно частини 2 статті 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Частиною 1 статті 40 КЗпП України передбачено перелік випадків коли трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом.

В статті 41 КЗпП України визначено додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов.

Згідно частини 3 статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Згідно пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 28 червня 1993 року №43 звільнення з роботи за сумісництвом провадиться з підстав,

передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника,

який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв'язку з

особливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 містяться роз'яснення про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України), які стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України випадків, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Разом з тим зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Відповідно до вимог ст.ст. 213, 215 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим, а за змістом має містити встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. При встановленні фактів суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 214 ЦПК України суд ухвалюючи рішення повинен вирішити такі питання:

- чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

- які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

- яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Як вбачається з матеріалів справи і це правильно встановлено судом першої інстанції 15 лютого 2005 року ОСОБА_2 була прийнята на роботу до КУ «Новоселицька центральна лікарня» на посаду лікаря-дитячого гінеколога на 0,5 ставки за сумісництвом, що підтверджується витягом з наказу КУ «Новоселицька центральна лікарня» від 14 лютого 2005 року №4пр1 та трудовою книжкою позивачки (а.с.6).

Відповідно до витягу з наказу КУ «Новоселицька центральна лікарня» від 20 жовтня 2014 року №18зв1 ОСОБА_2 - зовнішнього сумісника лікаря дитячого гінеколога поліклінічного відділення звільнено з займаної посади згідно пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 28 червня 1993 року №43 у зв'язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником (а.с.26).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивачки народилася донька ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про народження від 5 серпня 2013 року НОМЕР_1 (а.с.9).

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що КУ «Новоселицька районна лікарня» при звільнення ОСОБА_2 з посади дитячого гінеколога поліклінічного відділення було порушено правила частини 3 статті 184 КЗпП України.

Зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постанові від 26 грудня 2012 року у справі 6-156 цс 12.

З огляну на вищенаведене звільнення ОСОБА_2 з роботи на підставі пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженого наказом спільного наказу Міністерства праці України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 28 червня 1993 року №43 у зв'язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником не є звільненням з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Із змісту частини 3 статті 184 КЗпП України вбачається, що заборона звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років не допускається тільки з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Враховуючи зазначені вище обставини колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Відповідно до правил статті 88 ЦПК України необхідно провести розподіл судових витрат понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги.

Підпунктом 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон) встановлено розмір судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.

Підпунктом 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону встановлено розмір судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру 0,2 розміру мінімальної заробітної плати.

Згідно підпункту 8 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду встановлено розмір судового збору - 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, а у разі подання позовної заяви майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Відповідно до частини 3 статті 6 Закону за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

Відповідно до статті 8 «Про Державний бюджет України на 2014 рік» від 16 січня 2014 року № 719-VII установлено у 2014 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня - 1218 гривень.

З квитанції №25112014142551 від 25 листопада 2014 року вбачається, що апелянт за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 243 гривні 60 копійок.

З мотивувальної частини рішення вбачається, що колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового рішення про відмову у позові.

Таким чином з ОСОБА_2 на користь комунальної установи «Новоселицька центральна районна лікарня» слід стягнути 243 гривні 60 копійок в рахунок відшкодування витрат понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу комунальної установи «Новоселицька центральна районна лікарня» задовольнити.

Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2014 року скасувати.

В позові ОСОБА_2 до комунальної установи «Новоселицька центральна районна лікарня» про визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь комунальної установи «Новоселицька центральна районна лікарня» 243 (двісті сорок три) гривні 60 копійок в рахунок відшкодування витрати понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

На рішення може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту його вступу в законну силу.

Головуючий

Судді: