Ухвала суду № 42103648, 16.12.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/8501/14-ц Головуючий у І інстанції Пінкевич Н.С.Провадження № 22-ц/780/6774/14 Доповідач у 2 інстанції АнтоненкоКатегорія 1 16.12.2014

УХВАЛА

Іменем України

16 грудня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого судді - Антоненко В.І.,

суддів: Касьяненко Л.І., Кулішенка Ю.М.,

за участю секретаря - Химинець Н.М.,

розглянула у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів, -

в с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року позивачка звернулась до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивувала тим, що з 1981 року по 2014 рік вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. У 2001 році відповідачу була надана земельна ділянка площею 0,0593 га по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для ведення садівництва. На даній земельній ділянці протягом 2000 - 2003 років вони побудували садовий будинок. Будинок є закінчений будівництвом, 100% готовності, та використовували його за призначенням. Але, відповідач навмисно весь цей час не вводив його в експлуатацію, не отримав свідоцтво про право власності на нього, не зареєстрував право власності на нього. Оскільки державний акт виданий на ім'я відповідача, в даний час вона не має можливості оформити право власності на садовий будинок. Добровільно поділити будинок відповідач не бажає. Тому просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину садового будинку та земельної ділянки загальної площею 0,0593га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; визначити порядок поділу садового будинку в натурі; судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

По справі встановлено, що на підставі рішення Михайлівсько-Рубежівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 07 жовтня 1997 року ОСОБА_2 отримав 26 грудня 2000 року державний акт на прав власності на земельну ділянку площею 0,0593 га, що знаходиться на території Мих.-Рубежівської сільської ради, з цільовим призначенням для ведення садівництва. З матеріалів справи встановлено, що на даній земельній ділянці побудований садовий будинок (рік побудови 2003р.) загальною площею 77,3 кв., житловою 42,5 кв.м.З технічного паспорта на садовий будинок АДРЕСА_1 вбачається, що даний садовий будинок є самочинно збудованим. Дана обставина підтверджена в суді першої інстанції представниками як позивача, так і відповідача. 03 січня 1981 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції в м. Києві, актовий запис №2. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25 липня 2014 року шлюб між сторонами розірвано. Рішенням колегії суддів Апеляційного суду м. Києва від 03 вересня 2014 року рішення районного суду змінено в частині виключення з мотивувальної частини висновку суду щодо того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не ведуть спільного господарства, мають окремий бюджет саме з 2009 року. В іншій частині рішення залишено без змін.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 57, 60, 61, 63, 65, 68, 69, 70, 71 СК України, ст.ст. 331, 376 ЦК України та прийшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та задоволенню не підлягають, оскільки ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог.

Так, спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Оскільки будівництво садового будинку здійснювалось в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, тому суд вважав дане нерухоме майно таким, що є спільною сумісною власністю подружжя.

За ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

За правилами ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Оскільки судом першої інстанції встановлено, що спірний садовий будинок є самочинно збудованим, сторони не звертались до відповідних установ щодо введення об'єкта в експлуатацію, не подано доказів відповідності проведеного будівництва будівельним, пожежним, санітарним тощо нормам; заявлені стороною позивача клопотання про призначення експертизи стосувалось лише варіантів поділу садового будинку в натурі, не подано відмови державних установ щодо введення об'єкта в експлуатацію, не підтверджено належними та допустимим доказами завершення будівництва саме на 100% готовності, тому суд обґрунтовано відмовив позивачці у задоволенні позовних вимог. Крім того, посилання позивача на ст. 331 ЦК України суд вважав не обґрунтованими, оскільки дана норма регулює набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва, а не самочинно побудованого майна.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст.1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність відмови в задоволенні позову з чим і погоджується колегія суддів суду апеляційної інстанції.

Так, суд першої інстанції правильно визначився з характером правовідносин та застосував до них відповідні норми права.

Докази та обставини, на які посилається апелянт в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. ст. 308, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 жовтня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: