Постанова № 41996709, 19.12.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/16791/13-а( у 3-х т.+ 6т. дод.) Головуючий у 1-й інстанції: Федорчук А.Б.

Суддя-доповідач: Кучма А.Ю.

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 грудня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Кучми А.Ю.

суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.,

при секретарі: Козловій І.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Богдан-Індустрія" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.01.2014 у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Богдан-Індустрія" до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м.Києві про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И Л А:

ТОВ "Богдан-Індустрія" звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до ДПІ у Подільському районі ГУ Міністерства доходів і зборів України у м. Києві про визнання нечининними та скасування податкових повідомлень-рішень від 14.10.2014: № 0003782204 за формою «В4», № 0003802204 за формою «П», № 0003792204 за формою «Р».

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.01.2014 у задоволенні вищевказаного адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального права, та ухвалити нову, якою задовольнити позовні вимоги повністю.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова суду - скасуванню з наступних підстав.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 198, п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачем проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2010 по 31.12.2012 валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2010 по 31.12.2012.

За результатами зазначеної перевірки відповідачем складено Акт перевірки № 1293//26-56-22-04-04/33104370 від 27.09.2013, яким встановлені порушення податкового законодавства та на підставі якого відповідачем прийнято оскаржувані податкові повідомлення-рішення від 14.10.2013.

Виявлені відповідачем та зазначені в Акті перевірки порушення норм податкового законодавства, призвели до зменшення позивачу розміру від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 671 505 грн, зменшення суми від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 1 911 167 грн, збільшення суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 3 359 424 грн включаючи штрафні санкції.

Як вбачається з Акту перевірки, висновок відповідача про порушення позивачем податкового законодавства, з яким погодився й суд першої інстанції, зроблено виходячи з того, що при відносинах, які виникли з транспортно-експедиційного договору, позивач не включав до складу валових доходів та доходів суми коштів отриманих від замовника транспортно-експедиційних послуг, які призначалися для оплати послуг перевезення, що надавалися третіми особами; що при відносинах в сфері отримання поворотної фінансової допомоги, позивач не включав до складу валових доходів та доходів суми умовно нарахованих відсотків за весь період користування такою допомогою; що у відносинах з рядом контрагентів господарські операції не мали реального характеру, внаслідок чого позивач безпідставно збільшив валові витрати та розмір податкового кредиту.

Судом першої інстанції встановлено, що між позивачем та ЗАТ «Поллад» укладено договір на транспортно-експедиторське обслуговування від 25.01.2011, за умовами якого позивач виступив експедитором. Зі змісту положень ст. 1 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» слідує, що експедитором є суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування. Транспортно-експедиторською послугою зазначений Закон визначає роботу, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування. Тобто, експедитор в рамках відносин, що виникають з договору на транспортно-експедиційне обслуговування може самостійно здійснювати перевезення або ж за дорученням і за рахунок замовника замовляти послуги перевезення у третіх осіб.

Відповідно до пп. 153.4.1 п. 153.4 ст. 153 ПК України, з урахуванням особливостей, установлених цим розділом, не включаються в дохід і не підлягають оподаткуванню кошти або майно, залучені платником податку у зв'язку з залученням платником податку коштів або майна на підставі договору концесії, комісії, доручення, а також згідно з іншими цивільно-правовими договорами, що не передбачають передачу права власності на такі кошти або майно. Аналогічні норми містили й положення ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», який був чинним в період виникнення правовідносин між позивачем та ЗАТ «Поллад». Згідно з ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування. У плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування. Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані суб'єктами господарювання, що залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади.

Виходячи з наведених норм законодавства та доказів наданих позивачем, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що позивач правомірно не включав до складу валових доходів в першому кварталі 2011 року та до доходів в 2-4 кварталах 2011 року кошти отримані від ЗАТ «Поллад» за договором транспортно-експедиторського обслуговування від 25.01.2011, які були призначені для оплати послуг перевізників, що залучалися позивачем за дорученням та за рахунок ЗАТ «Поллад».

Крім того, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції відносно того, що господарські операції за договором на транспортно-експедиторське обслуговування та договорами перевезення не мали реального характеру. Про відсутність реального характеру господарських операцій, на думку суду першої інстанції свідчать ті обставини, що в рамках транспортно-експедиторських відносин їх учасники допустили порушення договірної дисципліни, що полягало у відсутності частини заявок на надання послуг, наявності технічних описок в актах наданих послуг та відсутності доказів наступної оплати послуг перевізників. Зазначені обставини не були предметом перевірки та не відображені відповідачем в Акті перевірки, в підтвердження існування таких обставин відповідач не надавав суду відповідних доказів. Більш того, такі обставини не є визначальними для оцінки реальності господарських операцій та не відносяться до тих критеріїв з якими можливо пов'язати безтоварність господарської операції. Реалізуючи власну ініціативу щодо встановлення фактів, які не були предметом податкової перевірки та не викликали сумнівів у сторін спору, суд першої інстанції перейняв функції органу виконавчої влади з виявлення та розслідування сумнівних господарських операцій та дійшов висновку відносно того, що господарські операції за договором на транспортно-експедиторське обслуговування та договорами перевезення не мали реального характеру за відсутності доказів, які б підтверджували ці обставини.

Натомість суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги первинні документи оформленні згідно з вимогами Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», які були надані в підтвердження обставин замовлення послуг перевезення для потреб ЗАТ «Поллад». Зокрема договори на транспортно-експедиційні послуги по перевезенню вантажу автомобільним транспортом по внутрішнім і міжнародним сполученням з ТОВ «Енергія» (договір №02/03/2010 від 03.03.2010), МПП «ВСВ» (договір № 08/11/2010 від 08.11.2010), ТОВ «Альянс Автосервіс» (договір №271210 від 27.12.2010), ДП «ТП «Богдан» (договір №012/01 від 10.01.2011), ФОП ОСОБА_2 (договір № 250111 від 25.01.2011), ФОП ОСОБА_3 (договір №270111 від 27.12.2010), ПП «Лана-Сервіс» (договір №020311 від 02.03.2011), ТОВ «Алекс-Транс Груп» (договір №160311 від 16.03.2011), акти виконаних робіт, які були підписані з вищезазначеними контрагентами, заявки на перевезення, міжнародні товарно-транспорті накладні.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що висновок суду першої інстанції про відсутність реального характеру господарських операцій, що виникли з транспортно-експедиторських відносин не відповідає обставинам справи, а тому рішення суду першої інстанції в цій частині є незаконним та необґрунтованим.

Також, не відповідає нормам матеріального права висновок суду першої інстанції про необхідність нарахування умовних відсотків на суму поворотної фінансової допомоги, яка була повернута у звітному періоді. Зокрема, суд першої інстанції вважав, що з норм податкового законодавства вбачається, що якщо підприємство-позичальник встигло до кінця звітного періоду повністю повернути раніше отриману від платника податку на загальних підставах поворотну фінансову допомогу, то і в цьому випадку проценти потрібно нараховувати за кожен день фактичного використання такої допомоги (включаючи період (квартал), у якому відбулося повернення такої допомоги).

Колегія суддів апеляційної інстанції, вважає, що такий висновок суду першої інстанції зроблено внаслідок невірного застосування норм матеріального права з огляду на таке.

Згідно з пп.135.5.4 п.135.5 ст.135 ПК України, до інших доходів включаються суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному податковому періоді. Відповідно до пп. 14.1.257 п. 14.1 ст. 14 ПК України, до безповоротної фінансової допомоги, серед іншого відноситься сума процентів, умовно нарахованих на суму поворотної фінансової допомоги, що залишається неповерненою на кінець звітного періоду, у розмірі облікової ставки Національного банку України, розрахованої за кожний день фактичного використання такої поворотної фінансової допомоги. Поворотною фінансовою допомогою є сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення. З аналізу зазначених норм законодавства, вбачається, що умовні проценти нараховуються лише в тому випадку, коли поворотна фінансова допомога залишається неповерненою на кінець звітного періоду. При цьому, такі проценти мають нараховуватися виключно на суму неповернутої фінансової допомоги та за період фактичного використання саме неповернутої у звітному періоді поворотної фінансової допомоги, а не як вважав суд першої інстанції - за весь період фактичного використання поворотної допомоги, в тому числі й за період в якому вона була отримана.

З матеріалів справи вбачається, що позивач здійснював нарахування умовних процентів на суму неповернутої фінансової допомоги за період фактичного використання неповернутої суми фінансової допомоги, тобто діяв в межах приписів податкового законодавства визначених ст. 14 та 135 ПК України.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що висновок суду першої інстанції про необхідність нарахування умовних процентів за весь період фактичного використання поворотної допомоги, в тому числі й за період в якому вона була отримана не відповідає вказаним нормам податкового законодавства, а тому рішення суду першої інстанції в цій частині є незаконним та необґрунтованим.

Не відповідає нормам матеріального права та обставинам справи також висновок, яким суд першої інстанції погодився з доводами відповідача про відсутність реального характеру господарських операцій позивача з ТОВ «Кастом-Контракт» (надання послуг з питань управління та комерційної діяльності), ФОП ОСОБА_4 (надання юридичних послуг), ТОВ «ВІКРЕЙД ЛТД» (надання послуг з питань управління та комерційної діяльності) та ДП «Есслете-трейд» (послуги з перевезення вантажів). Надаючи оцінку господарським операціям позивача з зазначеними контрагентами, суд першої інстанції послався на недоведення та ненадання позивачем суду достатніх доказів на підтвердження реальності здійснення господарських операцій за участю позивача та вказаних суб'єктів господарювання. Загальною ознакою за якою суд першої інстанції зробив такий висновок, це відсутність документів, які передбачалися договорами з зазначеними контрагентами (звіти про виконані роботи (послуги) з обсягом виконаних робіт (наданих послуг) назва послуг, які надавалися за договорами).

Також, суд першої інстанції погодився з доводами відповідача про неможливість віднесення до витрат та податкового кредиту платежів, які були здійснені позивачем на користь його контрагентів (ТОВ «ТОП СЄО», ТОВ «Бізнес Радіо Груп», ТОВ «Об'єднані технології виставкових систем та інтер'єрів», ФОП ОСОБА_5.) за договорами про надання рекламних послуг з огляду на відсутність економічного ефекту від отримання позивачем послуг реклами.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що такого висновку суд першої інстанції дійшов всупереч вимогам ч. 2 ст. 71 КАС України, оскільки відповідачем не було надано належних доказів на підтвердження безтоварності здійснених позивачем господарських операцій, а його висновки ґрунтуються на припущеннях, які не підтверджені належними доказами і не мають фактичного та правового обґрунтування. Водночас, в матеріалах справи наявні первинні документи, а саме договори, акти приймання наданих послуги, які є належними доказами та підтверджують реальність господарських операцій позивача з зазначеними суб'єктами господарювання, що відповідно до норм податкового законодавства є підставою для збільшення валових витрат (витрат) та формування податкового кредиту.

Відповідно до пп. 5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, що була чинною на час спірних правовідносин) до складу валових витрат включаються, зокрема, суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п.п. 5.3-5.7 цієї статті. Як вбачається із змісту пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. З зазначеними нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» також кореспондуються норми Податкового кодексу України (для взаємовідносин, що мали місце після набрання ним чинності). Відповідно до п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього кодексу.

Відповідно до пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, що була чинною на час спірних правовідносин) сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду. При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пп.7.7.1 цього пункту, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені законом для відповідного податкового періоду. При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з пп.7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності - зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

У відповідності до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, що була чинною на час спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Підпунктом 7.5.1 п.7.5 ст.7 вищезазначеного Закону передбачено, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг). Згідно до пп.7.2.6 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. За змістом пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 цього ж Закону не дозволяється включення до податкового кредиту сум сплаченого (нарахованого) податку на додану вартість, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього Закону).

Згідно п.198.1 ст.198 Податкового кодексу України (який набрав чинності з 01 січня 2011 року та діяв в період взаємовідносин позивача з контрагентами) право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій, серед іншого, з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Пунктом 198.3 ст.198 Податкового кодексу України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст.39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Згідно п.198.6 ст.198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст.201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п.201.11 ст.201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону.

Як свідчить зміст наведених норм законодавства, право позивача на формування податкового кредиту та валових витрат (витрат) не перебуває в залежності від формального дотримання договірних зобов'язань щодо оформлення проміжних документів, які в розумінні Закону України «Про бухгалтерський та фінансовий облік» не є первинними, а також від податкового обліку (стану) контрагентів і фактичної сплати ними податків до бюджету.

Що стосується рекламних послуг, які отримувалися позивачем та які на думку суду першої інстанції не мали економічного ефекту, оскільки не призвели до росту продаж автомобілів, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. За нормами Господарського кодексу України, підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність. Суд апеляційної інстанції вважає, що в даному випаду питання оцінки економічного ефекту господарської операції виходить за межі компетенції як податкового органу так і суду, оскільки суб'єкт господарювання самостійно визначає методи та заходи, які необхідні для здійснення діяльності та відповідно самостійно несе ризики від прийнятих рішень, в тому числі ризик отримання збитків. Більш того, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували правомірність такого висновку. Суд апеляційної інстанції зазначає, що норми податкового законодавства не ставлять право платника податку на віднесення його платежів за договорами до витрат та податкового кредиту в залежність від наявності економічного ефекту від господарської операції та не містять положень щодо порядку та методів оцінки такого ефекту. В зв'язку з цим, колегія суддів апеляційної інстанції, вважає, що суд першої інстанції не врахував зазначених обставин та ґрунтуючись виключно на припущеннях дійшов незаконного висновку про відсутність правових підстав для віднесення позивачем до витрат та податкового кредиту за результатами господарських операцій, що виникли при закупівлі рекламних послуг.

Отже, з урахуванням наявних в матеріалах справи первинних документів та наведених вище норм податкового законодавства, суд апеляційної інстанції, що рішення суду першої інстанції в цій частині є незаконним та необґрунтованим.

В порушення процесуальних норм, суд першої інстанції на надав оцінки та залишив поза увагою епізоду за яким позивачу збільшено суму зобов'язань з ПДВ на 2 489 грн.. Враховуючи, що суд апеляційної інстанції здійснює розгляд справи за правилами розгляду справи судом першої інстанції та враховуючи, що позивач не відмовлявся від зазначеної вимоги, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до п. 192.1 ст. 192 ПК України, якщо після постачання товарів/послуг здійснюється будь-яка зміна суми компенсації їх вартості, включаючи наступний за постачанням перегляд цін, перерахунок у випадках повернення товарів/послуг особі, яка їх надала, або при поверненні постачальником суми попередньої оплати товарів/послуг, суми податкових зобов'язань та податкового кредиту постачальника та отримувача підлягають відповідному коригуванню. Якщо внаслідок такого перерахунку відбувається зменшення суми компенсації на користь платника податку - постачальника, то постачальник відповідно зменшує суму податкових зобов'язань за результатами податкового періоду, протягом якого був проведений такий перерахунок, та надсилає отримувачу розрахунок коригування податку. Норма пункту 192.1 цієї статті не поширюється на випадки, коли постачальник товарів/послуг не є платником податку на кінець звітного (податкового) періоду, в якому був проведений такий перерахунок. Зменшення суми податкових зобов'язань платника податку - постачальника в разі зміни суми компенсації вартості товарів/послуг, наданих особам, що не були платниками цього податку на дату такого постачання, дозволяється лише при поверненні раніше поставлених товарів у власність постачальника з наданням отримувачу повної грошової компенсації їх вартості, у тому числі при перегляді цін, пов'язаних з гарантійною заміною товарів або низькоякісних товарів відповідно до закону або договору.

Суд апеляційної інстанції, з огляду на наявні в матеріалах справи докази та з урахуванням приписів ст.192 ПК України, вважає, що висновок відповідача в цій частинці не відповідає зазначеній нормі податкового законодавства, в зв'язку з чим податкове повідомлення-рішення в цій частині також підлягає скасуванню.

Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити. Відповідно до ст. 198, 202 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Керуючись ст. ст. 159, 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Богдан-Індустрія» задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.01.2014 скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Богдан-Індустрія» до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень від 14.10.2014: № 0003782204 за формою «В4», № 0003802204 за формою «П», № 0003792204 за формою «Р» задовольнити.

Визнати нечининними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві від 14.10.2014: № 0003782204 за формою «В4», № 0003802204 за формою «П», № 0003792204 за формою «Р».

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено: 23.12.2014.

Головуючий-суддя: А.Ю. Кучма

Судді: В.О. Аліменко

Н.В. Безименна

Головуючий суддя Кучма А.Ю.

Судді: Аліменко В.О.

Безименна Н.В.