Постанова № 41949060, 15.12.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" грудня 2014 р. Справа№ 910/14120/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Мартюк А.І.

Новікова М.М.

секретар: Фільманович М.Є.

за участю представників:

від позивача: Лебедєв Ю.Ж.;

від відповідача: Жигадло І.Б.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Дочірньої компанії "Газ України" Національної

акціонерної компанії "Нафтогаз України"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 22.10.2014р.

у справі №910/14120/14 (суддя Нечай О.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Київгаз"

до Дочірньої компанії "Газ України" Національної

акціонерної компанії "Нафтогаз України"

про стягнення 618 825,39 грн.

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Київгаз" (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - відповідач) грошових коштів у розмірі 618 825,39 грн. (з них: 273 730,03 грн. - 3% річних, 273 730,03 - відсотки за користування чужими коштами, 71 365,33 грн. - інфляційні втрати).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач здійснив на користь відповідача оплату за придбаний природний газ у більшому розмірі, ніж вартість придбаного газу. Переплата станом на 10.11.2011р. становила 4 757 688,55 грн. і була повернута відповідачем лише 11.10.2013р. З урахуванням наведеного, позивач вважає, що у нього виникло право на нарахування на суму переплати 3% річних, інфляційних втрат та відсотків за користування чужими коштами.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що перераховані позивачем грошові кошти є попередньою оплатою за договором №06/10-2046 від 20.12.2010р. Застосування позивачем ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов'язанням в розумінні ст. 625 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.10.2014р. у справі №910/14120/14 позов було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача проценти за користування коштами в розмірі 273 730,03 грн. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 5 474,82 грн. В іншій частині позову було відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2014р. у справі №910/14120/14 в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття неправильного рішення. Загалом, доводи апеляційної скарги ідентичні тим, які наводилися відповідачем місцевому господарському суду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2014р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 15.12.2014р.

11.12.2014р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшли письмові пояснення по суті доводів апеляційної скарги.

В судовому засіданні 15.12.2014р. представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2014р. у справі №910/14120/14 в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

В судовому засіданні 15.12.2014р. представник позивача заперечував проти апеляційної скарги з підстав, наведених у письмових поясненнях на апеляційну скаргу, просив суд в задоволенні скарги відмовити, оскільки судове рішення в оскаржуваній відповідачем частині прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні 15.12.2014р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

20.12.2010р. між позивачем, як покупцем, та відповідачем, як постачальником, було укладено договір про закупівлю природного газу за державні кошти №06/10-2046 (далі - Договір), за умовами якого (п.п.1.1, 1.2) постачальник зобов'язується передати покупцеві в 2011 році природний газ виключно для подальшої реалізації установам і організаціям, що фінансуються з державних та місцевих бюджетів, а покупець зобов'язується приймати та оплачувати газ на умовах цього Договору. Використання газу покупцем для інших потреб не є предметом цього Договору. Постачальник передає покупцеві в 2011 році газ в обсязі до 32 440,00 тис. куб. м. (том справи - 1, аркуші справи - 10-12).

Ціна за 1000 куб. м. природного газу на дату укладення Договору становить 2 187,20 грн. без урахування податку на додану вартість, збору у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ, тарифів на транспортування, розподіл і постачання природного газу. До сплати за 1000 куб. м. природного газу - 2 187,20 грн., крім того, ПДВ - 20% - 776,96 грн., всього з ПДВ - 2 624,64 грн. Загальна вартість цього Договору на дату його укладення становить 70 952 768,00 грн., крім того, ПДВ - 20%, разом з ПДВ - 85 143 321,60 грн. (п.3.1 Договору).

Строк поставки газу встановлений з 01.01.2011р. по 31.12.2011р. включно (п.5.1 Договору).

В п.10.1 Договору передбачено, що останній набирає чинності з дати підписання та скріплення печатками сторін, але не раніше ніж через 14 днів (п'ять робочих у разі застосування процедури закупівлі з підстав, визначених п.3 ч.2 Закону України «Про здійснення державних закупівель») з дня опублікування у державному офіційному друкованому виданні з питань державних закупівель відомостей про рішення Уповноваженого органу про погодження процедури закупівлі в одного учасника, поширює дію на відносини, що склалися між сторонами з 01.01.2011р. і діє у частині поставки газу до 31.12.2011р. включно, а в частині проведення розрахунків за газ - до їх повного здійснення.

У період з січня по жовтень 2011 року між сторонами було укладено низку додаткових угод до Договору (том справи - 1, аркуші справи - 14-22), якими змінювалися його умови.

Зокрема, 03.10.2011р. сторони уклали додаткову угоду №6 (том справи - 1, аркуш справи - 22), в якій дійшли згоди вважати Договір припиненим в частині поставки природного газу з 01.10.2011р.

На виконання умов Договору відповідач у період з січня по вересень 2011 року передав, а позивач прийняв природний газ. В оплату за поставлений газ позивач перерахував відповідачу 49 935 065,53 грн., внаслідок чого станом на 10.11.2011р. виникла переплата в розмірі 4 757 688,55 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сума зайво сплачених позивачем коштів (переплата) була повернута відповідачем лише 11.03.2011р.

Позивач вважає, що у нього виникло право на нарахування інфляційних втрат, 3% річних та відсотків за користування чужими коштами на суму переплати.

Місцевий господарський суд позов задовольнив частково, визнавши обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача 273 730,03 грн. процентів за користування коштами. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст. 712 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України).

В процесі судового розгляду було встановлено, що у період з січня по вересень 2011 року на виконання умов Договору відповідач передав, а позивач прийняв природний газ, вартість якого склала 45 177 376,98 грн., про що свідчать наявні в матеріалах справи акти приймання-передачі, підписані сторонами (том справи - 1, аркуші справи - 23-31).

В період з 26.01.2011р. по 11.11.2011р. позивач перерахував відповідачу в оплату за поставлений газ 49 935 065,53 грн., що не заперечується сторонами та підтверджується наявними в матеріалах справи картками рахунку, а також банківськими виписками по рахунку позивача (том справи - 1, аркуші справи - 34-256).

Таким чином, станом на 11.11.2011р. у позивача обліковувалася переплата за Договором в розмірі 4 757 688,55 грн.

Про наявність переплати також свідчать складені та підписані сторонами Акти звіряння розрахунків станом на 30.09.2012р. та 31.10.2012р. (том справи - 1, аркуші справи - 32-33).

Відповідач повернув позивачу вищезгадану суму переплати за Договором лише 11.10.2013р., що підтверджується наявною в матеріалах справи банківською випискою (том справи - 1, аркуш справи - 67).

На думку позивача, грошові кошти в розмірі 4 757 688,55 грн. перебували у відповідача без достатньої правової підстави, внаслідок чого у позивача виникло право на нарахування відповідачу на суму переплати 3% річних, інфляційних втрат та процентів за користування чужими коштами. За розрахунком позивача, з відповідача підлягає стягненню 3% річних в розмірі 273 730,03 грн., інфляційні втрати в сумі 71 365,33 грн. та проценти за користування чужими коштами в розмірі 273 730,03 грн.

З цього приводу судом було з'ясовано наступне.

Дійсно, відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Порядок здійснення оплати врегульований сторонами в розділі 4 Договору, згідно з п.4.1 якого оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 10 числа, наступного за місяцем поставки газу.

Тобто, позивач повинен був сплатити вартість природного газу до його безпосередньої поставки, що є попередньою оплатою.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що в даному випадку ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України не може бути застосована, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов'язанням у розумінні названої статті. За такі дії відповідач несе відповідальність, передбачену ч.3 ст. 693 Цивільного кодексу України, згідно з якою на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15.10.2013р. №3-03гс13).

З урахуванням викладеного, вимоги позивача в частині нарахування та стягнення з відповідача інфляційних втрат і 3% річних є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Відносно позовної вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування чужими коштами, колегією суддів було встановлено наступне.

Зібрані у справі матеріали свідчать про те, що переплата позивача за Договором в загальній сумі 4 757 688,55 грн., яка перебувала у відповідача, по суті є коштами, які підлягають поверненню позивачу, оскільки підстава їх набуття відпала внаслідок зменшення об'єму поставленого природного газу.

В ст. 1212 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ч.3 ст. 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 Цивільного кодексу України).

Виходячи з системного аналізу норм діючого законодавства, стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у вищезгаданій ст. 536 Цивільного кодексу України, це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (ст. 1214 Цивільного кодексу України). Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (аналогічна правова позиція наведена в п.п.6.1, 6.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Оскільки умовами укладеного між сторонами Договору не було передбачено розміру відсотків за користування грошовими коштами, підстава отримання яких згодом відпала, стаття 536 Цивільного кодексу України відсилає до норми, яка регулює розмір процентів на рівні законодавства.

Згідно з ч.6 ст. 231, ч.4 ст. 232 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість доводів позивача відносно того, що розмір відсотків за користування чужими коштами відсилає до ст. 625 Цивільного кодексу України і складає 3%, оскільки відповідач зобов'язаний сплатити на користь позивача відсотки за користування коштами на рівні облікової ставки Національного банку України.

Враховуючи, що розмір відсотків за користування чужими коштами на рівні облікової ставки Національного банку України значно перевищує розмір заявлених позивачем до стягнення відсотків, а також відсутність клопотань про вихід за межі позовних вимог, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що вимога позивача відносно стягнення з відповідача відсотків за користування чужими коштами підлягає задоволенню у заявленому позивачем розмірі, тобто в сумі 273 730,03 грн.

Відповідач в апеляційній скарзі зазначає про те, що місцевим господарським судом було помилково застосовано до спірних правовідносин норми ст. 625 Цивільного кодексу України. Однак з тексту оскаржуваного судового рішення у даній справі вбачається, що суд першої інстанції не застосовував ст. 625 Цивільного кодексу України до правовідносин сторін. Натомість судом було застосовано ст. ст. 536, 1214 Цивільного кодексу України та ст. ст. 231, 232 Господарського кодексу України, про що вже зазначалося вище.

Посилання відповідача на те, поза увагою місцевого господарського суду залишилася постанова Верховного Суду України у справі №3-30гс13 від 15.10.2013р. не можуть бути прийняті до уваги, оскільки у названій постанові мова йде про застосування ст. 625 Цивільного кодексу України до попередньої оплати (авансу), тоді як спірні правовідносини сторін стосуються переплати (надмірно сплачених коштів).

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування висновків місцевого господарського суду.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

За результатами перегляду справи апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, тоді як доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у зв'язку з чим підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на відповідача (апелянта).

Враховуючи викладені обставини в їх сукупності, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2014р. у справі №910/14120/14 - без змін.

2. Матеріали справи №910/14120/14 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді А.І. Мартюк

М.М. Новіков