Постанова № 41949035, 10.12.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" грудня 2014 р. Справа№ 911/3111/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Тарасенко К.В.

Іоннікової І.А.

при секретарі судового засідання - Філімонової І.Є.

за участю представників: відповідно до протоколу судового засідання від 10.12.2014р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Білоцерківської міської ради

на рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014року (повний текст підписано - 02.10.2014р.)

у справі №911/3111/14 (суддя -Наріжний С.Ю.)

за позовом Прокурора м.Біла Церква

до 1) Білоцерківської міської ради

2) Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2

про скасування рішення в частині, визнання договору про встановлення особистого строкового сервітуту недійсним та зобов'язання вчинити певні дії.

СУТЬ СПОРУ ТА СКАРГИ:

На розгляд господарського суду Київської області передані вимоги Прокурора м. Біла Церква до Білоцерківської міської ради та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про скасування рішення в частині, визнання договору про встановлення особистого строкового сервітуту недійсним та зобов'язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що перевіркою, проведеною прокуратурою м. Біла Церква встановлено, що 29.09.2011 р. Відповідачем 1 прийнято рішення № 298-12-VI "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів" і 13.12.2011 р. між Відповідачем 1 і Відповідачем 2 укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту № 125 та вказані рішення і договір укладені з порушенням вимог земельного законодавства.

Рішенням Господарського суду Київської області від 29.09.2014року у справі №911/3111/14 позов задоволено повністю.

Скасовано рішення Білоцерківської міської ради № 298-12-VI від 29.09.2011р. "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів" в частині підпункту 1.34 пункту 1, яким передбачено укласти договір на встановлення особистого строкового сервітуту, за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква, з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2.

Визнано недійсним з моменту укладення договір від 13.12.2011 р. №125 про встановлення особистого строкового сервітуту, укладений між Білоцерківською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2.

Зобов'язано Фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 (09100, АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_1) повернути територіальній громаді м.Б.Церква від імені якої діє Білоцерківська міська рада земельну ділянку по проспекту Князя Володимира, в районі Білоцерківського Національного аграрного Університету, загальною площею 0,0120 га, у стані, який існував до надання зазначеної земельної ділянки у користування.

Стягнуто з Білоцерківської міської ради (09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Ярослава Мудрого, 15; код ЄДРПОУ 26376300) в доход Державного бюджету України 1827 (одну тисячу вісімсот двадцять сім) грн. 00 коп. судового збору.

Стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (09100, АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_1) в доход Державного бюджету України 2436 (дві тисячі чотириста тридцять шість) грн. 00 коп. судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю правових підстав для встановлення органом місцевого самоврядування земельного сервітут щодо відповідача-2, з огляду на ту обставину, що відповідач-2 не являється землекористувачем суміжної земельної ділянки.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Білоцерківська міська рада звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014 року у справі №911/3111/14 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду Київської області прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи.

На підставі апеляційної скарги Білоцерківської міської ради на рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014 року, згідно ст. 98 ГПК України, Київським апеляційним господарським судом ухвалою від 20.10.2014р. порушено апеляційне провадження.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.11.2014 року у зв'язку з неявкою представників відповідача розгляд справи було відкладено на 10.12.2014 року.

Апелянт в судовому засіданні апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав, просив суд апеляційну скаргу задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014 року у справі № 911/3111/14 скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Прокурор в судовому засіданні апеляційної інстанції заперечував проти доводів скаржника, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014 року у справі № 911/3111/14.

Представник відповідача-2 в судове засідання 10.12.2014 року не з'явився, будучи належним чином повідомленим про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги.

Стаття 22 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Явка в судове засідання представників сторін -це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 77 ГПК України у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Застосовуючи згідно з частиною 1 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

Враховуючи, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну у відсутності представника відповідача-2.

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу, також апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача-1, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

Як було вірно встановлено судом першої інстанції 15.09.2011 р. ФОП ОСОБА_2 подав до Білоцерківської міської ради заяву про укладання договору на встановлення особистого строкового сервітуту під розміщення павільйону по продажу продовольчих товарів по проспекту Князя Володимира, орієнтовною площею 200 кв.м.

Відповідно до Положення про постійні комісії Білоцерківської міської ради, яке затверджено рішенням Білоцерківської міської ради від 17.12.2010 р. № 06-02-VI, вказана заява ФОП ОСОБА_2 була розглянута на засіданні постійної комісії з питань ефективного використання земель всіх форм власності. За рекомендацією постійної комісії дана заява була включена в проект рішення міської ради "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів", який розглядався на черговій сесії міської ради 29.09.2011 р.

Рішенням міської ради від 29.09.2011 р. № 298-12-VI "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів" надано дозвіл на укладання договору про встановлення особистого строкового сервітуту з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під розміщення павільйону в місті Біла Церква по проспекту Князя Володимира, в районі Білоцерківського Національного аграрного Університету, загальною площею 0,0120 га, терміном на 3 (три) роки, за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква.

На підставі вищевказаного рішення міської ради, укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту між Білоцерківською міською радою, та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 від 13.12.2011 р. № 125 під розміщення павільйону в місті Біла Церква по проспекту Князя Володимира, в районі Білоцерківського Національного аграрного Університету, загальною площею 0,0120 га, терміном на 3 (три) роки.

Прокурор у позовній заяві просить суд скасувати підпункт 1.34 п. 1 рішення № 298-12-VI "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів", у зв'язку з тим, що Відповідач 1, в порушення норм законодавства, не здійснив заходів землеустрою.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним і обґрунтованим з наступних підстав.

Згідно ст. 148 Господарського кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною державою. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

За статтею 2 Земельного кодексу України земельними відносинами є суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб'єктами в яких виступають громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об'єктами землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні паї (частки).

Згідно з пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (редакція чинна на момент виникнення спірних правовідносин) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Статтею 9 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на її території належить, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування (редакція чинна на момент виникнення спірних правовідносин) в Україні" визначено, що виключно на пленарних засіданнях сесії міські ради вирішують питання регулювання земельних відносин.

Відповідно пункту другого статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

За приписами статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.

Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Частиною 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Як вбачається з матеріалів справи предметом розгляду даної справи є протиправність рішення Білоцерківської міської ради від 29.09.2011 р. № 298-12-VI "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів", яким було надано дозвіл на укладання договору про встановлення особистого строкового сервітуту з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під розміщення павільйону в місті Біла Церква по проспекту Князя Володимира, в районі Білоцерківського Національного аграрного Університету, загальною площею 0,0120 га, терміном на 3 (три) роки, за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква.

Проте в ході перевірки здійсненою місцевою прокуратурою було встановлено порушення норм земельного законодавства щодо встановлення особистого сервітуту відповідачу-2, яке полягає у наступному.

Відповідно до п.2 ст.395 ЦК України одним із видів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).

Згідно ст.401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).Отже, сервітут -це право обмеженого користування чужим майном.

Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким способом.

Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі й у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном -сервітуту.

В силу ст.98 Земельного кодексу України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Види права земельного сервітуту визначає ст.99 ЗК України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту як то: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, інші земельні сервітути.

Названа стаття визначає й конкретних суб'єктів між якими виникають відносини щодо сервітуту. А саме, частина 1 ст.99 ЗК України визначає, що вимагати встановлення видів земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок.

Таким чином, ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, що потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним станом.

Така особа повинна звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки за дозволом на обмежене постійне або тимчасове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.

Відповідно до ст.100 ЗК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

У п. 2.32. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" роз'яснено, що за змістом частини першої статті 98 ЗК України земельний сервітут (крім особистого) може бути встановлений для власника або землекористувача сусідньої земельної ділянки. Відповідно вимоги особи, яка не є таким власником або користувачем, про встановлення сервітуту для проходу (проїзду) задоволенню не підлягають.

Частина 3 ст.402 ЦК України передбачає, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, відповідач-2 взагалі не мав права ініціювати перед відповідачем-1 питання щодо встановлення на його користь земельного сервітуту, оскільки він не є власником або землекористувачем земельної ділянки, якому надається право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Лише на вимогу власника земельної ділянки або землекористувача його право на обмежене користування чужою земельною ділянкою може бути встановлено договором, який укладається з власником земельної ділянки або її володільцем.

Отже, у процесі розгляду справи судом першої інстанції правомірно встановлено, що оспорюване рішення в частині встановлення в інтересах третьої особи земельного сервітуту було прийнято Білоцерківською міською радою із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, інших нормативно-правових актів - за відсутності відповідних підстав.

Очевидно, що оренда землі та сервітут - це різні правові інститути, які регулюють різні за своєю правовою природою правовідносини: оренда землі передбачає практично повне вибуття землі із володіння та користування орендодавця з наданням таких прав орендарю на строк оренди, в той час як сервітут не передбачає позбавлення володільця землі прав володіння, користування та розпорядження нею, а лише надає можливість набувачу сервітутних прав по мірі необхідності здійснювати обмежене користування землею для задоволення своїх потреб, виникають у зв'язку із реалізацією своїх прав щодо іншого майна.

Таким чином, місцевий господарський суд погоджується з твердженнями прокурора, що відповідачем-1 фактично за спірним рішенням надано третій особі відповідну земельну ділянку у строкове користування без дотримання встановленої процедури та підстав, визначених чинним законодавством України, а не встановлено земельний сервітут для третьої особи щодо такої земельної ділянки, як йдеться у самому спірному рішенні.

Отже з огляду на те, що рішення Білоцерківської міської ради від 29.09.2011 р. № 298-12-VI "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів" в частині підпункту 1.34 пункту 1, яким було надано дозвіл на укладання договору про встановлення особистого строкового сервітуту з Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під розміщення павільйону в місті Біла Церква по проспекту Князя Володимира, було прийняте із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, інших нормативно-правових актів - за відсутності відповідних підстав, таким чином позовна вимога прокурора про його скасування у відповідній частині, є законною і обґрунтованою, та такою, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203);

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203);

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203);

- правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203)

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ „Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-ІУ), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ „Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Отже з огляду на скасування рішення Білоцерківської міської ради № 298-12-VI "Про укладання договорів на встановлення особистих строкових сервітутів" в частині підпункту 1.34 п. 1 на виконання якого було укладено договір особистого земельного сервітуту між відповідачами по справі, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність визнання вказаного договору недійсним.

Оскільки позовна вимога прокурора зобов'язати відповідача-2 повернути земельну ділянку територіальній громаді є похідною від первісних вимог, колегія суддів дійшла висновку про необхідність у її задоволенні.

З огляду на вище зазначене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність передбачених законодавством підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів вважає, що в рішенні суду повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні, отже рішення відповідає вимогам чинного законодавства України, ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, підстав для його скасування не вбачається.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст.49 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладаються на відповідача-1 (апелянта).

Керуючись ст.ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Білоцерківської міської ради залишити без задоволення, рішення Господарського суду Київської області від 29.09.2014 року по справі № 911/3111/14 залишити без змін.

Матеріали справи № 911/3111/14 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді К.В. Тарасенко

І.А. Іоннікова