Рішення № 41806645, 01.12.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 370/1212/14-ц Головуючий у І інстанції Косенко А.В.Провадження № 22-ц/780/5928/14 Доповідач у 2 інстанції Верланов С.М.Категорія 26 01.12.2014

РІШЕННЯ

Іменем України

01 грудня 2014 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого судді - Верланова С.М.,

суддів - Воробйової Н.С., Березовенко Р.В.,

при секретарі - Бобку О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів,

В С Т А Н О В И Л А :

У травні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що між ним та ОСОБА_2, який діяв від імені свого батька ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 22 лютого 2008 року, був укладений договір позики, згідно з яким він позичив для потреб ОСОБА_4 850 000 грн. під гарантію належного йому земельного паю. Посилаючись на те, що при укладенні договору позики ОСОБА_2 використав завідомо подроблену ним довіреність від імені свого батька, у зв'язку з чим ввів його в оману, позивач просив визнати недійсним договір позики від 30 травня 2008 року, укладений між ним та ОСОБА_2 та стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у розмірі 850 000 грн.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір позики від 30 травня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Також стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики у розмірі 850 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь - судді доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду не відповідає зазначеним вимогам закону.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами правочин є правомірним і, відповідно зобов'язання за ним підлягають виконанню. Також суд дійшов висновку, що відповідач не довів суду обставин недійсності правочину, а позивач довів обставини, на які посилався як на предмет спору.

Проте, суд першої інстанції належним чином не з'ясував характер та зміст заявлених позовних вимог і, задовольняючи позов, не застосував норми матеріального права, які регулюють зазначені правовідносини.

Відповідно до вимог ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (ч.1, ч.3 ст.237 ЦК України).

Згідно зі ст.230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотиву правочину не має істотного значення ( п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 22 лютого 2008 року ОСОБА_4 видав довіреність на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_5 серії ВКС №795896, що посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрована в реєстрі за № 719, згідно з якою уповноважив останніх, зокрема, укладати цивільно-правові угоди з правом визначення умов угод на свій власний розсуд. Ця довіреність дійсна до 22 лютого 2011 року (а.с.163-164).

З наданої позивачем апеляційному суду оригіналу письмової розписки вбачається, що 30 травня 2008 року ОСОБА_2, діючи від імені та в інтересах свого батька ОСОБА_4 на підставі довіреності від 22 лютого 2008 року, уклав з ОСОБА_3 договір позики, за яким взяв для потреб свого батька грошові кошти у розмірі 850 000 грн. під приватизацію земельного паю, розташованого у с.Мостище Макарівського району Київської області, що належить ОСОБА_4 Строк повернення грошових коштів 30 вересня 2008 року. Підписання цього договору відповідачем свідчить про те, що він отримав від позивача для свого батька ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 850 000 грн. (а.с.6)

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 12 липня 2013 року ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.358 КК України - використання завідомо підробленого документу - за закінченням строків давності та кримінальне провадження щодо нього закрите. Ухвалою суду встановлено, що 22 лютого 2008 року невстановлена досудовим слідством особа в приміщенні приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, попередньо отримавши від ОСОБА_2 паспорт громадянина України на ім`я свого батька ОСОБА_4, вчинила підроблення офіційного документу шляхом підписання нотаріально посвідченої довіреності серії ВКС №795896 від імені ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_5, яку передала ОСОБА_2 30 травня 2008 року ОСОБА_2, усвідомлюючи, що вказана довіреність є підробленою, підписав договір позики грошових коштів у ОСОБА_3, вказавши, що він діє за дорученням та від імені свого батька ОСОБА_4(а.с.69-73, 122-124). Вказані обставини відповідач не заперечував.

Також встановлено, що рішенням Макарівського районного суду Київського області від 06 травня 2014 року, яке набрало законної сили, визнано недійсною довіреність від 22 лютого 2008 року, видану ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_5, що посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрована в реєстрі за № 719 (а.с.3-5).

Отже, враховуючи наведені вище норми закону та встановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що договір позики від 30 травня 2008 року є недійсним відповідно до вимог ст.230 ЦК України, оскільки при його укладенні ОСОБА_2 використав завідомо підроблену довіреність від імені ОСОБА_4, яка визнана судом недійсною, у зв'язку з чим навмисно ввів позивача в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину.

Оскільки ОСОБА_2 грошові кошти ОСОБА_3 за вказаним договором не повернув, то колегія суддів вважає, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню грошові кошти у розмірі 850 000 грн.

Суд першої інстанції при вирішенні спору в порушення вимог ст.ст. 213-215 ЦПК України на вказані вимоги закону та обставини справи належної уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та вирішив спір у спосіб, що не передбачений законом.

Посилання ОСОБА_2 на безгрошовість договору позики є безпідставними, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Правовий аналіз вказаних норм свідчить про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Крім того зі змісту договору позики вбачається, що підписання цього договору відповідачем свідчить про те, що він отримав від позивача для свого батька ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 850 000 грн. (а.с.6).

Також не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що договір позики від 30 травня 2008 року є припиненим з тих підстав, що 20 жовтня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який діяв від імені свого батька ОСОБА_4 на підставі довіреності було укладено договір про припинення договору позики від 30 травня 2008 року.

З наданого позивачем договору вбачається, що 20 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який діяв від імені та в інтересах свого батька ОСОБА_4 на підставі довіреності від 22 лютого 2008 року, був укладений договір про припинення договору позики від 30 травня 2008 року шляхом передачі відступного. В якості відступного ОСОБА_2 зобов`язався передати у власність ОСОБА_3 земельний пай НОМЕР_1 площею 2,37 га, що знаходиться у с. Мостище Макарівського району Київської області. З умовами відступного ОСОБА_3 погодився (а.с.131).

Разом з тим, згідно зі ст. 600 ЦК України зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.

З врахуванням того, що відступне є правочином, на нього поширюються всі нормативні вимоги, які визначають правовий режим правочинів (глава 16 ЦК України).

Отже, домовленість про припинення зобов'язання шляхом передання відступного оформляється договором, форма якого залежить, серед іншим, від характеристики майна.

Згідно з ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчиняться у формі, встановленій законом, а відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.

Виходячи з положень зазначених норм права, за договором про припинення зобов'язання переданням відступного, який укладено у простій письмовій формі, не може передаватися у власність особі нерухоме майно або інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Обов'язковість реєстрації нерухомого майна визначена ст.182 ЦК України.

Оскільки за умовами договору відступного ОСОБА_3 мав отримати у власність земельну ділянку, а оформлення цього права згідно з положеннями ст. 182 ЦК України підлягає обов'язковій державній реєстрації то, вказаний договір є нікчемним.

До того ж за змістом ст.600 ЦК України для припинення зобов'язання переданням відступного необхідна сукупність кількох умов, зокрема: 1) згода сторін на таке припинення; 2) узгодження сторонами розміру, строків і порядку передання відступного; 3) факт передання боржником кредиторові відступного.

Однак доказів на підтвердження факту передання боржником кредиторові відступного - земельної ділянки площею 2,37 га, що знаходиться у с. Мостище Макарівського району Київської області матеріали справи не містять. Не надав таких доказів і відповідач.

З матеріалів справи вбачається, що вказана земельна ділянка площею 2,37 га ОСОБА_3 не передавалася, оскільки боржник ОСОБА_2 не був власником даної земельної ділянки і передати її не міг. Довіреність від 22 лютого 2008 року, яка видана ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_2 за своїм змістом не є передачею майна, а відповідно до ст.1000 ЦК України свідчить лише про укладення між сторонами договору доручення, за яким повірений зобов'язується вчинити від імені та за рахунок довірителя певні юридичні дії. До того ж вказана довіреність є підробленою та визнана судом недійсною.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом не застосовано до спірних правовідносин строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України, є безпідставними, виходячи з наступного.

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Однак у матеріалах справи відсутня заява відповідача про застосування строків позовної давності.

Крім того, ч.3 ст. 258 ЦК України, на яку посилається апелянт - виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» № 4176-VI від 20 грудня 2011 року.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не може бути залишеним без змін та підлягає скасуванню на підставі ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення про задоволення позову з наведених вище підстав.

Відповідно до ч.3 ст.88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору, а колегією суддів ухвалено нове рішення, яким його позов задоволено, то судовий збір підлягає стягненню з відповідача в дохід держави.

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів - задовольнити.

Визнати недійсним договір позики, укладений 30 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який діяв від імені ОСОБА_4.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 850 000 (вісімсот п'ятдесят тисяч) грн.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 3 654 грн.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді