Ухвала суду № 41472999, 19.11.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 346/7136/13-ц

Провадження № 22-ц/779/2206/2014

Категорія 21

Головуючий у 1 інстанції Веселов В. М.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого: Мелінишин Г.П.

суддів: Матківського Р.Й., Шалаути Г.І.

секретаря: Бойчука Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Коломийського районного нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсними договорів дарування, визнання права власності на будинковолодіння та земельні ділянки за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 15 вересня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_2 звернулись в суд із позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування, визнання права власності на будинковолодіння та земельні ділянки.

Ухвалою Коломийського міськрайонного суду від 14 липня 2014 року до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено приватного нотаріуса Коломийського районного нотаріального округу ОСОБА_5

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 15 вересня 2014 року позов задоволено. Визнано недійсними: укладені 31 липня 2013 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договори дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами; земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, площею 0,1294 га, кадастровий номер 2623286901:01:016:0060; укладений 31 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір дарування земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 0,2003 га, кадастровий номер 2623286901:01:016:0055, що знаходяться в с. Сопів, Коломийського району, Івано-Франківської області. Повернуто сторони в попереднє положення: припинено право власності ОСОБА_4, визнано за ОСОБА_2, ОСОБА_2 в рівних частинах право власності на вказаний житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, площею 0,1294 га, кадастровий номер 2623286901:01:016:0060; за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею 0,2003 га, кадастровий номер 2623286901:01:016:0055, що знаходяться в с. Сопів, Коломийського району, Івано-Франківської області. Також вирішено питання судових витрат.

На дане рішення ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Зазначає, що при постановленні рішення суд вийшов за межі позовних вимог. Задовольняючи позов місцевий суд виходив з того, що договори дарування укладені позивачами внаслідок помилки та внаслідок вчинення правочину недієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. В той же час, як вбачається з позовної заяви позивачі звернулись у суд з позовом про визнання договорів дарування недійсними з тієї підстави, що вони внаслідок стану свого здоров'я та віку не усвідомлювали значення своїх дій і не могли керувати ними, в них було волевиявлення на укладення договору довічного утримання, а не дарування, тобто з підстав, передбачених ст. 225 ЦК України. Протягом всього часу розгляду справи позивачами позовні вимоги не змінювалися. А отже, вимога щодо визнання договорів дарування недійсними з підстав, передбачених ст.229 ЦК України, як і з підстав, зазначених в ст. 233 ЦК України ними заявлена не була.

Помилковим, на думку апелянта, є також і висновок суду про укладення позивачами спірних договорів внаслідок помилки. При цьому судом не враховано, що зважаючи на похилий вік та стан здоров'я позивачів нотаріус особисто перед посвідченням відповідних договорів зустрічався в них дома з метою встановлення їх дійсного волевиявлення, роз'яснення природи правочинів тощо. Після такої розмови нотаріусом було встановлено, що позивачі бажають укласти саме договори дарування, а не будь-які інші договори відчуження. Крім того, про істотні умови договору дарування позивачам було роз'яснено і 31 липня 2014 року при посвідченні договорів, про що пояснив у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 Дану обставину міг також підтвердити і свідок ОСОБА_7, однак суд відмовив у його допиті з підстав неявки у судове засідання 15.09.2014 року.

Про відсутність помилки позивачів при укладенні договорів дарування є здійснення нею після вчинення спірних договорів власних витрат на проведення добудови до будинку, догляд та обробка земельних ділянок. Однак, даних обставин суд першої інстанції не прийняв до уваги та не дав їм належної оцінки.

Неправильним є і посилання суду з цього приводу на правовий висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 19 березня 2014 року в справі №6-9цс14.

Безпідставно суд прийшов також і до висновку про порушення при вчиненні нотаріальних дій нотаріусом вимог Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, оскільки спірні договори підписували ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в присутності позивачів, які особисто не могли та не виявили бажання підписати ці договори. Крім того, нотаріус повідомляв позивачів про підписання договорів від їхнього імені вказаними особами, на що позивачі погодились, при цьому будь-яких заперечень не висловлювали.

Крім того, судом першої інстанції неповно досліджено та встановлено обставини щодо фізичного стану позивачів на момент укладення договорів. Так, задовольняючи позов з підстав, передбачених ст.225 ЦК України, суд виходив з того, що актами амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 23 червня 2014 року підтверджено, що позивачі нездатні були усвідомлювати свої дії та керувати ними станом на час укладення спірних договорів. В той же час судом не взято до уваги, що вказані акти експертизи є необ'єктивними, містять суперечливі відомості щодо психічного стану підексперних за медичною документацією, дослідницька частина не відповідає кінцевому висновку експертної комісії та суперечить матеріалам справи. У зв'язку із цим її представником було заявлено клопотання про виклик в судове засідання для дачі пояснень по актах голову експертної комісії ОСОБА_8 та призначення повторної судово-психіатричної експертизи. Однак, суд безпідставно відмовив у їх задоволенні. Крім того, висновок судової експертизи не є обов'язковим для суду і оцінюється судом за правилами ст. 212 ЦПК України.

Посилаючись на зазначені обставини просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

В засіданні апеляційного суду апелянт та її представник доводи скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_2, ОСОБА_2, їх представник та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Коломийського районного нотаріального округу ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилися будучи належним чином повідомленими, що не перешкоджає розглядові справи у їх відсутності.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 та ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що договори дарування будинку та земельних ділянок укладені позивачами внаслідок помилки - неправильного сприйняття предмета та інших істотних умов угоди, що вплинуло на їх волевиявлення, за відсутності яких угода не була б укладена, та внаслідок вчинення правочину дієздатними фізичними особами, які у момент їх вчинення не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними.

Вислухавши доповідача, пояснення апелянта та її представника, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, позивачам на праві власності належав житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, а також земельна ділянка для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1294 га., що знаходяться по АДРЕСА_1. Крім того, ОСОБА_3 на праві власності також належала земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 0,2003 га, що розташована в с. Сопів, Коломийського району (а.с.11-17).

З'ясовано, що 31 липня 2013 року приватним нотаріусом Коломийського районного нотаріального округу ОСОБА_5 посвідчено договори дарування, відповідно до умов яких ОСОБА_2, ОСОБА_3. подарували, а відповідач ОСОБА_4 прийняла в дар житловий будинок з надвірними господарськими будівлями і спорудами, та земельну ділянку площею 0,1294 га, кадастровий номер 2623286901:01:016:0060, які знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 105-106, 109-110).

Також цього дня відповідно до договору дарування ОСОБА_9 подарувала ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,2003 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2623286901:01:016:0055, яка розташована в с. Сопів, Коломийського району, Івано-Франківської області (а.с.107-108).

Як вбачається зі змісту даних договорів у зв'язку із тремтінням руки від імені ОСОБА_2 такі підписано ОСОБА_10, а від імені ОСОБА_3 - ОСОБА_7

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (ст. 225 ЦК України).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 06 листопада 2011 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Таким чином, лише за таких умов, коли фізична особа, яка є дієздатною у момент вчинення правочину, перебувала у такому стані, що не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, суд може визнати такий правочин недійсним.

Йдеться про тимчасовий стан, при якому особа внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, тому правочин, укладений в такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.

Відповідно правове значення для визнання угоди недійсною має неспроможність через нервове потрясіння, фізичну травму, глибоке алкогольне або наркотичне сп'яніння, тощо, дієздатного громадянина розуміти значення своїх дій або керувати ними саме в момент укладення угоди.

Отже, підставою для визнання угоди недійсною за правилами ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент укладення угоди розуміти значення своїх дій або керувати ними.

Як вбачається із матеріалів справи відповідно до вказаних вимог ухвалою Коломийського міськрайонного суду від 23 грудня 2013 року по справі призначено

судово-психіатричну експертизу.

Згідно акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи №182 від 23 червня 2014 року комісія прийшла до висновку, що підекспертна ОСОБА_3 страждає стійким хронічним психічним розладом у формі деменції змішаного травматичного та судинного ґенезу. На період укладення договору дарування 31 серпня 2013 року ОСОБА_3 перебувала в стані, при якому нездатна усвідомлювати свої дії і керувати ними (а.с.56-59).

З акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи №181 від 23 червня 2014 року вбачається, що підекспертна ОСОБА_2 страждає стійким хронічним психічним розладом у формі залишкової шизофренії. Зазначене захворювання позбавляє підекспертну здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними як на період часу укладання договору дарування 31 липня 2013 року так і в даний час (а.с.60-64).

Доводи апелянта щодо необ'єктивності висновків експертиз не заслуговують на увагу. Зазначені висновки містять повні і зрозумілі відповіді на поставлені питання. Будь-яких належних та допустимих доказів щодо невідповідності змісту дослідження висновку експерта, суперечності їх дійсним обставинам справи відповідачем не наведено, аналогічно як і доказів на спростування висновків експерта, як того вимагають положення ЦПК України.

Крім того, як вбачається із довідки №347 від 06.11.2013 року ОСОБА_2 з 1974 року перебуває на обліку в Коломийському психіатричному кабінеті.

За таких обставин, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про визнання недійсними договорів дарування будинковолодіння та земельних ділянок від 31 липня 2013 року, оскільки позивачі у період укладення цих договорів дарування не усвідомлювали значення своїх дій та не могли керувати ними.

Обґрунтованим є також і висновок місцевого суду про відсутність у ОСОБА_2 та ОСОБА_2 вільного волевиявлення на безоплатну передачу спірного майна у власність відповідача і якби не помилка у правовій природі правочину та його правових наслідках, то оскаржувані договори не були б укладені.

За змістом ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно роз'яснень п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачі є людьми похилого віку, за станом здоров'я потребують стороннього догляду та матеріальної допомоги, мали на меті відчуження на користь відповідача будинку, який є їхнім єдиним житлом, та земельних ділянок лише за умови довічного утримання.

Також судом встановлено, що після укладення оскаржуваних договорів, відповідач здійснювала догляд за ОСОБА_2 та ОСОБА_2, забезпечувала харчуванням, допомагала утримувати жилий будинок та присадибні земельні ділянки у належному стані. Цієї обставини вона не заперечила і в засіданні апеляційного суду.

Такі висновки суду повністю узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою в постанові № 6-9цс14 від 19 березня 2014 року, що згідно положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

З врахуванням вищенаведених обставин у відповідності до вимог ст. 216 ЦК України на захист законних прав та інтересів позивачів суд обґрунтовано визнав за ОСОБА_2, ОСОБА_2 право власності на будинковолодіння та земельну ділянку площею 0,1294 га кадастровий номер 2623286901:01:016:0060, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а за ОСОБА_3 - на земельну ділянку площею 0,2003 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2623286901:01:016:0055, яка розташована в с. Сопів, Коломийського району, Івано-Франківської області.

Покликання апелянта, що при постановленні рішення суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачі не заявляли вимоги про визнання договорів дарування недійсним з підстав, передбачених ст. 229 ЦК України, є надуманим та не заслуговує на увагу.

Як вбачається зі змісту позовної заяви позивачі зазначали, що вони внаслідок свого стану здоров'я та віку не усвідомлювали значення своїх дій та не могли керувати ними, крім того в них було волевиявлення на укладення договору довічного утримання, а не дарування. З цих підстав просили задовольнити позов, однак при цьому посилалися лише на ст. 225 ЦК України.

Статтею 11 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, згідно якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тобто, розпорядження позивача своїми правами щодо предмета і підстав спору має відбуватися з урахуванням меж здійснення цивільних прав.

При цьому підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об'єктивуються у поданих доказах. Отже, під підставами позову, які згідно ст. 31 ЦПК України може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання на певну норму закону.

З врахуванням вищенаведеного посилання в рішенні також на ст. 229 ЦК України не є виходом суду за межі позовних вимог.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Виходячи із змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення не вбачається.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Коломийського міськрайонного суду від 15 вересня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: Г.П. Мелінишин

Судді: Р.Й. Матківський

Г.І. Шалаута