Ухвала суду № 41452656, 29.10.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2014 року м. Київ К/9991/78987/12

Вищий адміністративний суд України у складі колегії: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Тернопільської області Державної податкової служби

на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 11.10.2010

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.11.2012

у справі № 2-а-2994/10/1970 (34724/10/9104)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Хімрезерв-Тернопіль»

до Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Тернопільської області Державної податкової служби

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В:

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 11.10.2010, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.11.2012, задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Хімрезерв-Тернопіль» (надалі - позивач, ТОВ «Хімрезерв-Тернопіль») до Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Тернопільської області Державної податкової служби (надалі - відповідач, Тернопільська ОДПІ Тернопільської області ДПС) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень про застосування штрафних (фінансових) санкцій за несвоєчасну сплату узгоджених податкових зобов'язань з податку на додану вартість № 0001901602/0 18445 від 22.03.2010 на суму 4 707,75 грн., № 0001911602/0 18446 від 22.03.2010 на суму 2 138,13 грн. та № 0001891602/0 18447 від 22.03.2010 на суму 1 144,21 грн.

Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що право змінювати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику, а самостійне зарахування податковим органом сплачених платником податку сум у рахунок погашення податкового боргу або тих податкових зобов'язань, які не вказані в призначенні платежу, є неправомірним.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 11.10.2010 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.11.2012 і постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Позивач надав письмові заперечення на касаційну скаргу, в яких обґрунтовує законність винесених судових рішень.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05.03.2010 відповідачем проведено невиїзну документальну перевірку ТОВ «Хімрезерв-Тернопіль» щодо своєчасності сплати узгодженої суми податкового зобов'язання з ПДВ, за наслідками якої складено акт № 1834/16-02/31277009 та винесено податкові повідомлення-рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій за несвоєчасну сплату узгоджених податкових зобов'язань:

№ 0001901602/0 18445 від 22.03.2010 на суму 4 707,75 грн.;

№ 0001911602/0 18446 від 22.03.2010 на суму 2 138,13 грн.;

№ 0001891602/0 18447 від 22.03.2010 на суму 1 144,21 грн.

У вказаному акті зазначається про порушення позивачем граничних строків сплати узгодженого податкового зобов'язання з ПДВ, чим допущено порушення вимог пп.5.3.1, 5.3.2 п.5.3 ст. 5 Закону України від 21.12.2000 № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (надалі - Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»).

Також у матеріалах справи наявні податкові декларації, де відображено нарахування відповідних зобов'язань, та банківські документи про сплату коштів в рахунок погашення цих зобов'язань. У кожному з платіжних доручень позивачем вказано призначення платежу та період, за який здійснюється платіж.

Відповідач зарахував сплачені суми згідно платіжних доручень із визначеним платником податків призначенням платежу та періодом в рахунок податкового боргу, що виник раніше, посилаючись на п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Переглянувши судові рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України від 25.06.1991 № 1251-XII «Про систему оподаткування» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, обов'язок юридичної особи щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) припиняється із сплатою податку, збору (обов'язкового платежу).

Згідно ч. 2 ст. 12 наведеного Закону фінансові установи виконують доручення платників податків і зборів (обов'язкових платежів) на перерахування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів в установлений законом термін.

Положеннями п.7.7 ст.7 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов'язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обов'язковими платежами) - у рівних пропорціях.

Наведена норма визначала правило, але не містила порядку або механізму його реалізації та не передбачала будь-якого суб'єктного складу, тобто переліку осіб, щодо яких вона застосовувалась, та переліку осіб, яким було надано право її виконання.

Відповідно до пп. 7.1.1 п. 7.7 ст. 7 вказаного Закону джерелами самостійної сплати податкових зобов'язань або податкового боргу платника податку є будь-які власні кошти такого платника податку. Отже, грошовий платіж є єдиною формою сплати податкових зобов'язань і погашення податкового боргу.

Виходячи із положень п. 6 ст. 7 Закону України від 20.05.1999 № 679-XIV«Про Національний банк України», систему, порядок і форми платежів визначає Національний банк України.

Пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі платіжних вимог стягувачів у разі примусового списання коштів згідно з главою 5 цієї Інструкції. При цьому, згідно п. 3.8 зазначеної Інструкції реквізит «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу».

Слід також враховувати, що Господарським кодексом України закріплено правило, згідно якого суб'єкт господарювання на свій розсуд користується і розпоряджається належним йому майном (п. 1 ст. 134 Господарського кодексу України).

З наведеного випливає, що право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику. Тому суми податкових зобов'язань або податкового боргу з урахуванням пп. 16.5.2 п. 16.5 ст. 16 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» слід вважати сплаченими у день реєстрації банківською установою платіжного документа із зазначеним у ньому призначенням платежу на сплату відповідних податкових зобов'язань або податкового боргу, визначених платником податків.

Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», який був спеціальним законом з питань оподаткування і установлював порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовувались до платників податків, визначено вичерпний перелік заходів, які вживались контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу. Серед таких заходів немає зміни призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.

Таким чином, у разі недотримання платником податків порядку погашення податкового боргу та виконання податкових зобов'язань, передбаченого п. 7.7 ст. 7 зазначеного Закону, податковий орган не наділений повноваженнями змінювати призначення платежу, визначене платником податків у платіжних дорученнях, з метою погашення податкового боргу.

Наведений висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові від 20.06.2011 у справі за позовом Державного підприємства «Харківський завод транспортного устаткування» до Державної податкової інспекції у Червонозоряному районі м. Харкова про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий аналіз наведених норм та встановлених обставин дає підстави колегії суддів Вищого адміністративного суду України погодитись із висновками судів попередніх інстанцій про те, що самостійне зарахування податковим органом сплачених платником податку сум у рахунок податкового боргу або податкових зобов'язань, які не вказані в призначенні платежу, не відповідає нормам чинного законодавства, що спростовує посилання відповідача на обґрунтованість застосування до ТОВ «Хімрезерв-Тернопіль» штрафних санкцій, визначених податковими повідомленнями-рішеннями № 0001901602/0 18445 від 22.03.2010, № 0001911602/0 18446 від 22.03.2010 та № 0001891602/0 18447 від 22.03.2010.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами попередніх інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Тернопільської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 11.10.2010 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.11.2012 у справі № 2-а-2994/10/1970 (34724/10/9104) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна