Ухвала суду № 41358585, 28.10.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 810/1577/14 Головуючий у 1-й інстанції: Василенко Г.Ю. Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

28 жовтня 2014 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Степанюка А.Г., Шурка О.І.,

при секретарі Зубрицькому Д.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної реєстраційної служби України на постанову Київського окружного адміністративного суду від 19.03.2014 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної реєстраційної служби України про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції із позовом, в якому просив: поновити його на посаді начальника реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції у Київській області з 31.01.2014; стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 19.03.2014 позов задоволено.

Не погоджуючись із вказаним рішення відповідач звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану постанову в частині стягнення з Державної реєстраційної України на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як таку, що постановлена із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні даних вимог відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що зазначена апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи наказом Державної реєстраційної служби України від 24.12.2012 № 689/к позивача було призначено на посаду начальника реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції у Київській області. В той же день ОСОБА_2 прийняв присягу державного службовця та йому присвоєно 13 ранг державного службовця.

15.01.2014 позивач написав заяву на ім'я голови Державної реєстраційної служби України про звільнення із займаної посади за угодою сторін з 25.01.2014.

Наказом голови Державної реєстраційної служби України № 65/к від 31.01.2014, відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП ОСОБА_2 було звільнено з займаної посади.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відсутність узгодження дати звільнення позбавляло права відповідача на звільнення позивача 31.01.2014 в порядку п.1 ст.36 КЗпП України, а тому позивач підлягає поновленню на займаній посаді, а також на користь позивача слід стягнути середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Апелянт у своїй апеляційній скарзі зазначає, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів вважає доводи апелянта необґрунтованими та погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 15.01.2014 позивачем була написана заява про звільнення із займаної посади з 25.01.2014 за угодою сторін. В зазначений день позивача не звільнили і він продовжував виконувати роботу. З 03.02.2014 по 12.02.2014 ОСОБА_2 перебував на лікуванні, а після виходу на роботу 13.02.2014 його ознайомили з наказом про звільнення 31.01.2014 із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, відповідно до якого підставою припинення трудового договору є угода сторін.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За змістом частини першої статті 30 Закону України «Про державну службу» підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі.

Відповідно до ст. 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від незаконного звільнення.

Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст.ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України).

Так, згідно з ч. 1 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Як вбачається із тексту наказу підставою для звільнення була заява ОСОБА_2, подання начальника реєстраційної служби Головного управління юстиції у Київській області Ботезата О.П. від 15.01.2014 № 3.2-1/44, погодження голови Київської обласної державної адміністрації від 24.01.2014 № 11-14/10423. Отже, що всі дії, які передували винесенню наказу були вчинені вчасно, тобто до 25.01.2014.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

Відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 слід мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України).

Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється. Визначення ж дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 ст. 36 КЗпП України, відсутність належного волевиявлення не дає підстав вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі проста згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення, також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

Як зазначалось вище позивач у своїй заяві просив звільнити його саме з 25.01.2014, однак, наказ про звільнення було прийнято лише 31.01.2014, що розцінюється колегією суддів не інакше, як доказ неузгодженості між роботодавцем та працівником істотних умов припинення договору - дати припинення трудового договору.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки сторонами спору не було досягнуто згоди щодо припинення трудового договору та не узгоджено дату звільнення в день подання позивачем відповідної заяви, то позивач був незаконно звільнений з посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП, а тому підлягає поновленню на займаній посаді.

Щодо вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік.

Згідно до п. 32 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів», щодо визначення розміру середньої заробітної плати, - у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Відповідно до абзацу 3 п. 2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарних місяці роботи, що передують події з якою пов'язана відповідна виплата.

Як вбачається з довідки про доходи, що була видана заступником начальника Головного управління юстиції у Київській області та в.о. начальника управління фінансово-господарської діяльності, бухгалтерського обліку та звітності, середньомісячна заробітна плата позивача склала 1 490, 56 грн. ((1925,00+1056,12)/2). Вимушений прогул позивача становить 31 робочий день. За останні два місяці, позивач відпрацював 42 робочих дня. Отже, на користь позивача слід стягнути 2 200, 38 грн. ((1925+1056,12)/42=70,98; 70,98*31=2200,38).

Доводи апелянта про те, що виплату середнього заробітку здійснює не Державна реєстраційна служба України, а Головне управління юстиції у Київській області є безпідставними з огляду на наступне.

Відповідно до статті 263 КАС України за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), державний виконавець може звернутися до адміністративного суду першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий лист, що видав виконавчий лист, із поданням, а особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження - із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 170 КАС України, якщо судове рішення є незрозумілим, суд, який його ухвалив, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця ухвалою роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Дана норма передбачає підстави для роз'яснення судового рішення у судовому засіданні та визначає, що таке роз'яснення, за своєю суттю, є одним із способів усунення недоліків судового рішення, але без виправлення і постановлення додаткового рішення цим же судом.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що з матеріалів справи не вбачається факту звернення відповідача до суду із заявою про зміну чи встановлення способу та порядку виконання рішення чи із заявою про роз'яснення судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 200 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 160, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної реєстраційної служби України залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 19.03.2014 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Степанюк А.Г.

Шурко О.І.

Повний текст ухвали виготовлений 31.10.2014.

.

Головуючий суддя Василенко Я.М.

Судді: Степанюк А.Г.

Шурко О.І.