Постанова № 41280537, 22.10.2014, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2014 року Житомир справа № 806/3193/14

категорія 8.3.3

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Липи В.А.,

за участі секретаря Костарчука О.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Тех-Сервіс" до Бердичівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 13 травня 2014 року № 0000702200,

встановив:

У липні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Тех-Сервіс" звернулося до адміністративного суду з позовом, у якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Бердичівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області від 13 травня 2014 року № 0000702200, яким товариству збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: податок на додану вартість в сумі 109741,00 грн. (за основним платежем - 87793,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - 21948,00 грн.).

Представник позивача в судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений вчасно та належним чином. Подав до суду заяву про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, надав письмові заперечення, посилаючись на які просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Розглянувши подані позивачем та відповідачем документи і матеріали, заслухавши заперечення представника відповідача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог виходячи з наступного.

Пунктом 1.1 ст. 1 Податкового кодексу України визначено, що відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначення вичерпного переліку податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства з 01.01.2011 року врегульовано Положеннями Податкового кодексу України.

Згідно зі ст. 61 Податкового кодексу України, податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

У відповідності до п. 41.1 ст. 41 Податкового кодексу України, контролюючими органами є органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (далі - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), його територіальні органи.

Статтею 62 Податкового кодексу України встановлено, що податковий контроль здійснюється шляхом: ведення обліку платників податків; інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної податкової служби; перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин.

Пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України встановлено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться органами державної податкової служби в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби.

Згідно зі пп. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75 Податкового кодексу України, документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, визначених цим Кодексом.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Пунктом 78.4 статті 78 Податкового кодексу України встановлено, що про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

У відповідності до п. 81.3 ст. 81 Податкового кодексу України, під час проведення перевірок посадові (службові) особи органів державної служби повинні діяти у межах повноважень, визначених цим Кодексом.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Тех-Сервіс" як суб'єкт підприємницької діяльності - юридична особа зареєстроване виконавчим комітетом Бердичівської міської ради 07.07.1998, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 № 529030 та як платник податків перебуває на податковому обліку в Бердичівській об'єднаній державній податковій інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області .

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість від 03.04.2007 № 100032817 НБ № 279471 являється платником податку на додану вартість.

Основним видом діяльності товариства є закупівля, зберігання, реалізація та постачання нафти і нафтопродуктів через спеціалізовані пункти; оптова, роздрібна та посередництво в торгівлі нафтопродуктами і мастильними матеріалами.

Судом встановлено, що в період з 04.04.2014 року по 10.04.2014 року на підставі наказу від 04.04.2014 № 271, згідно статей 20, 75, 78, 82 Податкового кодексу України посадовими особами Бердичівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного Управління Міндоходів у Житомирській області було проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Тех-Сервіс" з питання підтвердження правомірності формування податкового кредиту по податку на додану вартість з ТОВ "Нафто-Сервіс-Плюс" за вересень, жовтень, грудень 2013 року та з ТОВ "Константа-Імпекс" за листопад 2013 року, результати якої викладені в акті від 17.04.2014 № 747/2200/25309649.

Зазначеним актом зафіксовано порушення товариством вимог п. 198.1, п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, завищено податковий кредит на загальну суму ПДВ 87793,00 грн в т.ч. по періодах:

- вересень 2013 року на суму 41632,00 грн;

- жовтень 2013 року на суму 16383,00 грн;

- листопад 2013 року на суму 22137,00 грн;

- грудень 2013 року на суму 7641,00 грн.

У результаті зазначеного порушення товариством занижено позитивне значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту поточного звітного періоду на загальну суму 87793,00 грн в т.ч. по періодах:

- вересень 2013 року на суму 41632,00 грн;

- жовтень 2013 року на суму 16383,00 грн;

- листопад 2013 року на суму 22137,00 грн;

- грудень 2013 року на суму 7641,00 грн.

За результатами перевірки та на підставі акту перевірки Бердичівською ОДПІ Головного управління Міндоходів у Житомирській області було прийнято податкове повідомлення-рішення від 13 травня 2014 року № 0000702200, яким ТОВ "Тех-Сервіс" збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: податок на додану вартість в сумі 109741,00 грн. (за основним платежем - 87793,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - 21948,00 грн.).

Вказане податкове повідомлення-рішення було оскаржено позивачем в адміністративному порядку, проте рішеннями від 06.06.2014 № 8246/М-С/10-205 Головного управління Міндоходів у Житомирській області, від 27.06.2014 № 11565/6/99-99-10-01-15 Міністерства доходів і зборів України скарги залишені без задоволення, а податкове повідомлення-рішення від 13.05.2014 № 0000702200 без змін.

Відповідно до пп.14.1.181 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України (далі ПК України), податковий кредит це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Положеннями п.187.1 ст.187 ПК України передбачено, що датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

В той же час, в п.198.1 ст.198 ПК України зафіксовано операції, які надають право на віднесення сум податку до податкового кредиту, зокрема: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Крім того, відповідно до п.198.2 ст.198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

У п.198.3 ст.198 ПК України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст.39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно зі п.198.6 ст.198 ПК України, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст.201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до п. 201.1 ст. 201 ПК України, платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: порядковий номер податкової накладної; дата виписування податкової накладної; повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; податковий номер платника податку (продавця та покупця); місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; ціна постачання без урахування податку; ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; вид цивільно-правового договору; код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).

Згідно зі п.201.7 ст.201 ПК України, податкова накладна виписується на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс). Відповідно до п.201.10 ст.201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Аналіз наведених норм дає підстави зробити висновок, що ПК України передбачено єдину підставу для формування податкового кредиту, а саме наявність у платника податку - покупця належним чином оформленої податкової накладної або митної декларації.

Отже, виходячи з аналізу наведених норм в сукупності, ПК України визначено окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема це відсутність зв'язку з господарською діяльністю, фіктивність операцій (відсутність поставок), відсутність податкової правосуб'єктності, відсутність на момент перевірки податкових накладних або видача їх особою, яка не є платником податку на додану вартість.

У відповідності до правової позиції Вищого адміністративного суду України, що викладена в листі № 742/11/13-11 від 02.06.2011, податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість має бути фактично здійснений і підтверджений належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків. За відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Таким чином, із зазначеного вище також випливає те, що при дослідженні факту здійснення господарської операції, оцінці підлягають відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні регулюються Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (далі Закон).

Цей Закон поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством (ч. 1 ст. 2 Закону).

Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку (ч. 2 ст. 3 Закону).

Відповідно до ст.1 Закону, первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно зі ч.1 ст. 9 Закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

При цьому, пп.1.1 п.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88 передбачено, що дане Положення встановлює порядок створення, прийняття і відображення у бухгалтерському обліку, а також зберігання первинних документів, облікових регістрів, бухгалтерської звітності підприємствами, їх об'єднаннями та госпрозрахунковими організаціями (крім банків) незалежно від форм власності, установ та організацій, основна діяльність яких фінансується за рахунок коштів бюджету.

Підпунктом 2.1 п.2 Положення встановлено порядок створення, прийняття і відображення у бухгалтерському обліку, а також зберігання первинних документів, облікових регістрів, бухгалтерської звітності підприємствами, їх об'єднаннями та госпрозрахунковими організаціями (крім банків) незалежно від форм власності (підприємства), установ та організацій, основна діяльність яких фінансується за рахунок коштів бюджету (установи), первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення. При реалізації товарів за готівку допускається складання первинного документа не рідше одного разу на день на підставі даних касових апаратів, чеків тощо (пп.2.2 п.2 Положення).

Отже, наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати валові витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності що, в першу чергу, має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. Документи, які не мають статус первинних, самі по собі не можуть підтверджувати реальність здійснення господарської операції та, відповідно, валові витрати. При цьому неодмінною характерною рисою господарської діяльності в рамках податкових відносин є її направлення на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

Як наслідок, суд дійшов висновку, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.

Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

З урахуванням викладеного, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Судом встановлено, що 11.09.2013 між ТОВ "Нафто-Сервіс-Плюс" (яке виступає як Продавець) та ТОВ "Тех-Сервіс" (яке виступає як Покупець) було укладеного Договір купівлі-продажу нафтопродуктів № 09-104Н, відповідно до умов якого Продавець зобов'язується передати у власність Покупця, а Покупець зобов'язується прийняти й оплатити нафтопродукти. Додатки до Договору є його невід'ємною частиною.

Номенклатура, кількість й ціна товару визначаються сторонами в рахунку-фактурі до даного Договору. Загальна сума Договору складає 10000000,00 грн. Якість товару, що поставляється повинна відповідати технічним умовам (ТУ) і державним стандартам (ДСТУ), що діють на території України і підтверджуватися паспортом (сертифікатом) якості заводу-виготовлювача. Одиниця виміру кількості товару та кількість поставки товару, що поставляється за Договором визначається в заявках. Розрахунки за цим Договором здійснюються шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Продавця на підставі виставленого Продавцем рахунку.

Послуги з відвантаження й доставки товару до станцій призначення, зазначених Покупцем у заявці здійснюється Відправником вантажу. Тут і далі сторони під Відправником вантажу розуміють фірму-експедитора, що робить транспортно-експедиторські послуги з наливу й відвантаження товару на станцію призначення.

Покупець провадить приймання товару по кількості і якості відповідно до Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання відпустки й обліку нафти й нафтопродуктів на підприємствах й в організаціях України, затвердженої спільним наказом Держнафтогазпрому, Міністерства транспорту України, Держкомстандарту у Держкомстату України № 281/171/578/155 від 20.05.2008.

На виконання даного Договору позивачем надані наступні документи: видаткову накладну № РН-0000282 від 12.09.2013 на загальну суму з ПДВ 90600,98 грн, товарно-транспортну накладну на відпуск нафтопродуктів № 254 від 12.09.2013, податкову накладну від 12.09.2013 № 18 на загальну суму з ПДВ 90600,98 грн, видаткову накладну № РН-0000313 від 25.09.2013 на загальну суму з ПДВ 159192,90 грн, товарно-транспортну накладну на відпуск нафтопродуктів № 282, податкову накладну від 25.09.2013 № 57 на загальну суму 159192,90 грн, видаткову накладну № РН-0000352 від 11.10.2013 на загальну суму 98300,00 грн, товарно-транспортну накладну на відпуск нафтопродуктів № 311 від 11.10.2013, податкову накладну від 11.10.2013 № 35 на загальну суму 98300,00 грн, видаткову накладну № РН-0000425 від 02.12.2013 на загальну суму 45843,00 грн, товарно-транспортну накладну на відпуск нафтопродуктів № 380, податкову накладну від 02.12.2013 № 3 на загальну суму з ПДВ 45843,00 грн, виписки з банку, рахунки-фактури № СФ-0000275 від 11.09.2013, № СФ-0000306 від 24.09.2013, № СФ-0000348 від 11.10.2013, № СФ-0000422 від 02.12.2013.

Також, 11.09.2013 між ТОВ "Константа-Імпекс" (яке виступає як Продавець) та ТОВ "Тех-Сервіс" (яке виступає як Покупець) було укладено Договір купівлі-продажу нафтопродуктів № 09-10ЗК, відповідно до умов якого Продавець зобов'язується передати у власність Покупця, а Покупець зобов'язується прийняти й оплатити нафтопродукти. Додатки до Договору є його невід'ємною частиною.

Номенклатура, кількість й ціна товару визначаються сторонами в рахунку-фактурі до даного Договору. Загальна сума Договору складає 12000000,00 грн. Якість товару, що поставляється повинна відповідати технічним умовам (ТУ) і державним стандартам (ДСТУ), що діють на території України і підтверджуватися паспортом (сертифікатом) якості заводу-виготовлювача. Одиниця виміру кількості товару та кількість поставки товару, що поставляється за Договором визначається в заявках. Розрахунки за цим Договором здійснюються шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Продавця на підставі виставленого Продавцем рахунку.

Послуги з відвантаження й доставки товару до станцій призначення, зазначених Покупцем у заявці здійснюється Відправником вантажу. Тут і далі сторони під Відправником вантажу розуміють фірму-експедитора, що робить транспортно-експедиторські послуги з наливу й відвантаження товару на станцію призначення.

Покупець провадить приймання товару по кількості і якості відповідно до Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання відпустки й обліку нафти й нафтопродуктів на підприємствах й в організаціях України, затвердженої спільним наказом Держнафтогазпрому, Міністерства транспорту України, Держкомстандарту у Держкомстату України № 281/171/578/155 від 20.05.2008.

На виконання даного Договору позивачем надані наступні документи: видаткову накладну № РН-0000402 від 05.11.2013 на загальну суму з ПДВ 117819,80 грн, товарно-транспортну накладну на відпуск нафтопродуктів № 328/3, податкову накладну від 05.11.2013 № 16 на загальну суму з ПДВ 117819,80 грн, видаткову накладну № РН-0000445 від 29.11.2013 на загальну суму з ПДВ 20001,00 грн, товарно-транспортну накладну на відпуск нафтопродуктів № 364/1, від 29.11.2013 № 64 на загальну суму з ПДВ 20001,00 грн, виписки з банку, рахунки-фактури № СФ-0000481 від 04.11.2013, № СФ-0000537 від 29.11.2013.

Із наданих до суду ТТН вбачається, що замовником (платником) транспортування нафтопродуктів були ТОВ "Нафто-Сервіс-Плюс" та ТОВ "Константа-Імпекс".

Водночас, жодних доказів укладення договорів із транспортними компаніями на транспортування нафтопродуктів позивачем до суду не надано.

При цьому, суд акцентує увагу, що транспортування нафтопродуктів є операції з небезпечним вантажем.

Водночас, відповідно до Закону України "Про перевезення небезпечних вантажів" (далі - Закон), під небезпечним вантажем розуміють речовини, матеріали, вироби, відходи виробничої та іншої діяльності, які внаслідок притаманних їм властивостей за наявності певних факторів можуть під час перевезення спричинити вибух, пожежу, пошкодження технічних засобів, пристроїв, споруд та інших об'єктів, заподіяти матеріальні збитки та шкоду довкіллю, а також призвести до загибелі, травмування, отруєння людей, тварин і які за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за результатами випробувань в установленому порядку залежно від ступеня їх впливу на довкілля або людину віднесено до одного з класів небезпечних речовин.

Нормами статті 8 Закону визначено, що перевізник небезпечних вантажів зобов'язаний:

у разі дорожнього перевезення розробити та погодити з відповідними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечують безпеку дорожнього руху, маршрути і режими перевезення небезпечних вантажів; забезпечити своєчасний огляд транспортних засобів у підрозділах відповідних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечують безпеку дорожнього руху, та отримання відповідного свідоцтва про допуск до перевезення небезпечного вантажу; під час перевезення не відхилятися від узгодженого маршруту, додержуватися безпечних умов руху та постійно контролювати стан транспортного засобу і вантажу; забезпечувати проведення спеціального навчання, підвищення кваліфікації осіб, які здійснюють перевезення небезпечних вантажів, та їх медичного огляду;

в разі дорожнього перевезення забезпечувати одержання водіями свідоцтв про допуск до перевезення небезпечних вантажів встановленого зразка після навчання та складання відповідних іспитів в відповідних підрозділах Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечують безпеку дорожнього руху

здійснювати в установленому порядку обов'язкове страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення таких вантажів.

Водночас, суд враховує, що позивач у будь-якому випадку є отримувачем небезпечних вантажів, тому відповідно до положень ст. 9 Закону України "Про перевезення небезпечних вантажів" як одержувач небезпечних вантажів зобов'язаний:

забезпечувати проведення спеціального навчання, підвищення кваліфікації осіб, які займаються прийманням небезпечних вантажів, та їх медичного огляду;

надавати в установленому порядку необхідну інформацію про одержання небезпечних вантажів іншим суб'єктам перевезення та органам, зазначеним у статтях 10, 15, 16 цього Закону;

здійснити в установленому порядку страхування відповідальності на випадок настання негативних наслідків перевезення небезпечних вантажів.

Однак, до суду не було надано представником позивача жодних доказів проведення спеціального навчання, підвищення кваліфікації осіб, які займаються прийманням небезпечних вантажів, та їх медичного огляду, повідомлення компетентних органів про перевезення та отримання небезпечних вантажів, та проведення страхування відповідальності на випадок настання негативних наслідків перевезення небезпечних вантажів.

Більше того, в ч.2 ст.6 Закону визначено, що пакування (тари, крупногабаритної тари, контейнерів середньої вантажопідйомності для масових вантажів), контейнери, цистерни та засоби пакування, що можуть за результатами випробувань використовуватися для перевезення зазначеної продукції та відходів, повинні мати сертифікати відповідності.

Статтею 19 Закону передбачено, що транспортні засоби, якими перевозяться небезпечні вантажі, повинні відповідати вимогам державних стандартів, безпеки, охорони праці та екології, а також у встановлених законодавством випадках мати відповідне маркування і свідоцтво про допущення до перевезення небезпечних вантажів. У разі дорожнього перевезення небезпечних вантажів відповідні свідоцтва, згідно з законодавством, видаються відповідними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечують безпеку дорожнього руху.

Проте, позивачем не надано до суду жодних доказів наявності сертифікатів на цистерни транспортних засобів, якими здійснювалось перевезення нафтопродуктів до останнього.

При цьому, відповідно до Правил дорожнього перевезення небезпечних вантажів, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 822 від 26.07.2004 (далі Правила), дані правила визначають порядок, а також основні вимоги до забезпечення безпеки цих перевезень автомобільними дорогами на всій території України та обов'язкові для виконання всіма українськими перевізниками.

Відповідно до пп. 9.1 п. 9 Правил, під час перевезення небезпечних вантажів на транспортній одиниці, крім перелічених у Правилах дорожнього руху, повинні знаходитись такі документи:

- товаротранспортний документ на небезпечні вантажі;

- свідоцтво про допущення транспортних засобів до перевезення визначених небезпечних вантажів (зразок свідоцтва наведений у дод.9 до цих Правил). Свідоцтво виконується на стандартному форматі А4 (210 х 297 мм) і повинно бути білого кольору з рожевою діагональною смужкою. У разі транспортних одиниць, які складаються із декількох транспортних засобів, свідоцтво видається на кожний транспортний засіб, що входить до складу транспортної одиниці.

- свідоцтво ДОПНВ про підготовку водія або ДОПНВ-свідоцтво про підготовку водіїв транспортних засобів, що перевозять небезпечні вантажі;

- письмові інструкції на випадок аварії або надзвичайних ситуацій. Письмові інструкції зберігаються в кабіні транспортного засобу таким чином, щоб їх можна було легко дістати. Інструкції, які стосуються вантажів, що знаходяться на транспортній одиниці, повинні зберігатись окремо.

- у разі здійснення міжнародних перевезень з тимчасовими відступами від вимог ДОПНВ - витяг з тексту спеціального договору (спеціальних договорів), що були підписані Україною на підставі глави 1.5 додатка A до ДОПНВ;

- узгодження маршруту дорожнього перевезення небезпечного вантажу, видане Державтоінспекцією МВС України (зразок узгодження умов та режиму дорожнього перевезення небезпечного вантажу наведений у дод.11 до цих Правил);

- якщо дорожнє перевезення небезпечних вантажів у великому контейнері виконується перед морським - свідоцтво про завантаження контейнера, що видається відповідальною за завантаження контейнера особою чи організацією та складається відповідно до дод.12 до цих Правил.

- інші документи, які є необхідні відповідно до положень будь-якого міжнародного договору України.

Однак, позивачем не надано до суду жодних документів, що визначені п.9.1 Правил дорожнього перевезення небезпечних вантажів, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 822 від 26.07.2004. Крім того, представником позивача не надано жодних підтверджуючих документів, які б посвідчували факт наявності у транспортних компаній спеціальних автотранспортних засобів для перевезення нафтопродуктів, а також доказів на відповідність транспортних засобів стандартам, наявність на них відповідного маркування та отримання відповідного свідоцтва від Міністерства внутрішніх справ України.

Крім того, як вбачається із матеріалів справи та не заперечується позивачем, він купував за Договорами № 09-104Н від 11.09.2013 та № 09-103К від 11.09.2013 нафтопродукти.

У той же час, відповідно до Інструкції з контролювання якості нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України, затвердженої наказом Міністерства палива та енергетики України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 271/121 від 04.06.2007 (надалі - Інструкція), дана Інструкція встановлює єдиний порядок організації та проведення робіт, пов'язаних з контролюванням якості товарної нафти та нафтопродуктів під час їх приймання, зберігання, транспортування та відпуску.

Дія Інструкції з контролювання якості нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України поширюється на всі групи, класи, типи і види нафти та типи, марки і види нафтопродуктів.

Вимоги цієї Інструкції є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які займаються хоча б одним із таких видів діяльності, як зберігання, транспортування та відпуск нафти і нафтопродуктів, а також органів виконавчої влади.

Згідно зі пп.4.1.1 п.4.1 р.4 Інструкції, під час приймання-здавання нафти або нафтопродуктів із транспортних засобів (до зливання) проводиться приймально-здавальні випробування нафтопродуктів. При цьому, після зливання нафтопродуктів проводиться контрольні випробування нафти та/або нафтопродуктів.

У пп.4.2.5 п.4.2 р.4 Інструкції передбачено, що під час відбирання проб для випробувань у сторонніх акредитованих або атестованих лабораторіях, а також під час проведення перевірок якості нафти та нафтопродуктів складається акт за формою 2-НК (додаток 2) у двох примірниках, один з яких разом з пробою направляється до лабораторії. Другий примірник залишається на підприємстві, на якому відбиралася проба нафти та/або нафтопродуктів. Термін зберігання актів відбирання проб - 3 роки.

Більше того, пунктом 5.2 р.5 Інструкції визначено, що підприємства, що не мають власних випробувальних лабораторій з випробування нафти та нафтопродуктів, укладають відповідні договори про виконання робіт з випробувань нафтопродуктів зі сторонніми акредитованими або атестованими, у встановленому порядку, лабораторіями. На підприємстві оформлюються документи:

- акти відбирання проб за формою № 2-НК;

- журнал реєстрації проб за формою № 3-НК;

- журнал реєстрації видачі паспортів якості за формою № 4-НК;

- графік лабораторних випробувань нафтопродуктів при тривалому зберіганні за формою №10-НК;

- паспорт якості за формою № 11-НК.

У відповідності із п. 9.3 р. 9 Інструкції, під час відпуску якість відпрацьованих нафтопродуктів контролюють в обсязі показників, зазначених у договорі на їх поставку. На кожну партію відпрацьованих нафтопродуктів, що надходять для перероблення, надається накладна із зазначенням маси та групи відпрацьованих нафтопродуктів. До накладної додається паспорт якості, у якому зазначаються густина, в'язкість, наявність води і механічних домішок, температура спалаху у відкритому тиглі та висновок лабораторії про віднесення відпрацьованого нафтопродукту до відповідної групи. У разі необхідності якість відпрацьованих нафтопродуктів уточнюється у випробувальній лабораторії шляхом проведення їх випробувань на відповідність ГОСТ 21046.

Водночас, позивачем не надано доказів проведення відбору нафтопродуктів для проведення випробувань та складення актів за формою № 2-НК, під час отримання від своїх контрагентів нафтопродуктів. Крім того, позивачем не надано жодних доказів наявності окремої лабораторії у ТОВ "Тех-Сервіс" та ведення на підприємстві журналів реєстрації проб за формою № 3-НК; журналів реєстрації видачі паспортів якості за формою № 4-НК; графіку лабораторних випробувань нафтопродуктів при тривалому зберіганні за формою № 10-НК; паспорту якості за формою № 11-НК.

Більше того, пунктами 5.1 укладених Договорів передбачено, що при виконанні зобов'язань за цими Договорами сторони керуються законодавчими актами України, зокрема і Інструкцією про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України, затверджених спільним наказом Міністерства палива та енергетики України, Міністерства економіки України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 281/171/578/155 від 20.05.2008 р. (надалі - Інструкція № 281/171).

Підпунктами 5.4.1, 5.4.2 Інструкції № 281/171 передбачено, що перевезення нафтопродуктів автомобільним транспортом здійснюється згідно з Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Мінтрансу України № 363 від 14.10.1997 р. та ГОСТ 27352-87 "Автотранспортные средства для заправки и транспортирования нефтепродуктов. Типы, параметры и общие технические требования".

З прибуттям нафтопродуктів до вантажоодержувача в автоцистерні перевіряється наявність і цілісність пломб, технічний стан автоцистерни, відповідність об'єму і густини нафтопродукту в автоцистерні об'єму і густині, зазначеним у товарно-транспортній накладній на відпуск нафтопродуктів (нафти) за формою № 1-ТТН (нафтопродукт), відповідність найменування, марки і виду (залежно від масової частки сірки) нафтопродукту, зазначених у ТТН і паспорті якості на відвантажений нафтопродукт. Відповідність густини нафтопродукту під час відвантаження та приймання визначається після її приведення до температури 20°C відповідно до ГОСТ 3900. Маса нафтопродукту в автоцистерні визначається зважуванням на автомобільних вагах або об'ємно-масовим методом.

У відповідності до 14.1 Інструкції № 281/171, під час приймання, зберігання та відпуску нафти і нафтопродуктів керівник підприємства та головний бухгалтер здійснюють контроль за дотриманням матеріально відповідальними особами вимог цієї Інструкції та забезпечують: своєчасне оформлення документів руху нафти та нафтопродуктів; збереження їх кількості і якості; відображення їх руху за бухгалтерським обліком; своєчасне вжиття заходів щодо попередження псування, втрат, нестач та розкрадання нафти та нафтопродуктів, а також створення необхідних умов для їх зберігання.

В п. 14.4 Інструкції № 281/171 вказано, що матеріально відповідальні особи підприємств (за винятком НПЗ) ведуть кількісний облік нафти та нафтопродуктів у товарній книзі кількісного руху нафтопродуктів (нафти) за формою № 31-НП (додаток 34), у якій зазначаються надходження і відпуск нафтопродуктів за день, а також їх залишки на кінець дня. Для посилення контролю за станом приймання, зберігання, відпуску та обліку нафти та нафтопродуктів матеріально відповідальні особи ведуть журнал обліку надходження нафти і нафтопродуктів за формою № 6-НП і журнал вимірювання нафти і нафтопродуктів у резервуарах за формою № 7-НП.

Нормами пункту 14.8 Інструкції № 281/171 передбачено, що записи в товарній книзі кількісного руху нафти і нафтопродуктів здійснюють за марками і видами матеріально відповідальні особи: під час приймання - на підставі приймального акта або ТТН; під час відпуску - на підставі реєстрів відпуску за добу. Залишок нафти та нафтопродуктів обчислюється після кожного запису в товарній книзі.

Водночас, позивачем не надано до суду жодних документів, які визначені в Інструкції № 281/171.

Як зазначає позивач нафтопродукти він отримував для подальшої реалізації, однак жодних належних доказів подальшої реалізації отриманих від своїх контрагентів нафтопродуктів до суду не надано, як і не надано доказів наявності (власність або оренда) резервуарів для зберігання нафтопродуктів.

Більше того, в п. 2 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16 травня 1996 р. № 99 зазначено, що сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.

При цьому, п.6 Інструкції визначено, що довіреність на одержання цінностей від постачальника за нарядом, рахунком, договором, замовленням, угодою або іншим документом, що їх замінює, видається довіреній особі під розписку і реєструється в журналі реєстрації довіреностей.

Водночас, як вбачається із матеріалів справи, позивачем не надано довіреностей на отримання товарно-матеріальних цінностей від ТОВ "Нафта-Сервіс-Плюс" та ТОВ "Константа-Імпекс".

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 21.10.2008, ухвалах Вищого адміністративного суду України від 14.07.2014 по справі № К/800/45953/13, від 09.09.2014 по справі № К/800/41549/13 та від 13.10.2014 по справі № К/800/49440/13.

Також, суд звертає увагу, що оцінка господарських операцій судом під час розгляду справ, що виникають з податкових відносин, змісту господарських операцій може здійснюватися і окремо від застосування положень про цивільні правочини чи господарські зобов'язання.

Презумпція дійсності, притаманна цивільним правочинам, не може бути автоматично поширена на реальність господарських операцій.

Отже, якщо цивільні правочини є сферою приватного права й можуть розглядатися лише з урахуванням норм Цивільного та Господарського кодексів, то господарські зобов'язання підприємства повинні оцінюватися, передусім, з огляду на норми податкового законодавства. При цьому дотримання норм цивільного чи господарського права не означає автоматично реальності вчинення господарської операції. Якщо певна господарська операція не відбулася чи відбулася не за тим її змістом, який відображений в укладених платником податку договорах, це є підставою для застосування відповідних наслідків у податковому обліку.

Судом встановлено, що за результатами перевірки ТОВ "Тех-Сервіс" були виявлені порушення податкового законодавства, на підставі чого прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення. При цьому, суд звертає увагу, що наслідки порушення податкового законодавства можуть (і повинні) застосовуватися незалежно від того, чи визнані відповідні цивільні чи господарські зобов'язання недійсними, оскільки відповідальність за порушення норм податкового законодавства є самостійним видом юридичної відповідальності.

Суд, в порядку передбаченому положеннями ч.1 ст. 114 Кодексу адміністративного судочинства України, пропонував особам, які брали участь у справі, подати додаткові докази, однак жодних додаткових доказів позивач не надав.

Як наслідок, з врахуванням положень статей 11, 69, 70, 71 КАС України, суд приймає рішення на підставі тих документів, що були подані сторонами.

У межах даного спору та на підставі наданих сторонами документах та пояснень, судом не встановлено здійснення (реальність) господарських операцій між ТОВ "Тех-Сервіс" та його контрагентами - ТОВ "Нафто-Сервіс-Плюс", ТОВ "Константа-Імпекс".

Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною1 ст. 6 КАС України гарантовано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Таким чином, завданням адміністративного судочинства є захист саме порушених прав, свобод та інтересів фізичної особи.

Частинами 1, 2, 3 ст. 11 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.

Крім того, в ч.2 ст.72 КАС України зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Статтею 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на вищевказане суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Керуючись статтями 86, 158-163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

постановив:

Відмовити у задоволенні позовних вимог.

Постанова набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути оскаржена до Житомирського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції у порядку, визначеному статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя В.А. Липа

Повний текст постанови виготовлено: 29 жовтня 2014 р.