Постанова № 41182182, 03.11.2014, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" жовтня 2014 р. Справа № 908/2307/14

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гончар Т. В. , суддя Гребенюк Н. В.

при секретарі Томіній І.В.

за участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача - Пакіної О.М. за довіреністю б/н від 22.09.2014р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх.№2967 З/3-11) на рішення господарського суду Запорізької області від 27.08.14 у справі № 908/2307/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Злагода", с. Світлодолинське, Мелітопольський район, Запорізька область

до Приватного підприємства "Молокозавод-ОЛКОМ", м. Мелітополь, Запорізька область

про визнання недійсним договору поставки №01 М - 188 насіння соняшника від 18.10.2012р.,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2014 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Злагода", звернувся до господарського суду Запорізької області з позовом, в якому просив суд визнати недійсним договір поставки №01М-188 насіння соняшника від 18.10.2012р., посилаючись на неналежне виконання з боку Приватного підприємства "Молокозавод-ОЛКОМ" своїх зобов'язань, у зв'язку з чим вважає, що сторони не досягли згоди відносно істотних умов щодо предмету договору. Крім того, просив судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покласти на відповідача.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 27 серпня 2014 року у справі № 908/2307/14 (суддя Гончаренко С.А.) в позові відмовлено.

Позивач з зазначеним рішенням не погодився, звернувся до апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Запорізької області від 27 серпня 2014 року у справі № 908/2307/14 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування своїх заперечень заявник скарги посилається на порушення місцевим господарським судом норм діючого законодавства. Щодо суті прийнятого рішення, заявник стверджує, що судом не було враховано те, що предметом спірного договору є насіння соняшнику, а не соняшник згідно з ДСТУ 4694:2006, який зазначено в п. 2.2. договору. Відповідач, укладаючи з позивачем договір по продажу відповідачу насіння соняшнику, повинен був мати паспорт на виробництво та реалізацію насіння соняшнику і внесеним до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу, а також на кожну партію насіння соняшнику сертифікат та акти апробації.

Зазначених документів оскаржуваним договором не передбачено. Згідно електронної бази даних Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу в Запорізькій області позивача не внесено до зазначеного реєстру. Тобто для даного договору з купівлі-продажу насіння необхідною умовою є паспорт на виробництво та реалізацію насіння соняшнику і внесення до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу, а також сертифікат та акти апробації. Відповідно, між сторонами згідно законодавства, не могло бути укладено зазначений договір.

Тому вчинення ним цього правочину без відповідного дозволу (ліцензії) в силу ч. 1 ст. 203, ч. ч. 1, 3 ст. 215, ст. 227 ЦК України, ст. 14, 21, 22 Закону України "Про насіння та садивний матеріал", є підставою для визнання договору недійсним.

Відповідач письмового відзиву на апеляційну скаргу суду не надав. Його уповноважений представник у судовому засіданні проти вимог апеляційної скарги заперечує. Зокрема, стверджує, що рішення господарського суду Запорізької області від 27 серпня 2014 року у справі № 908/2307/14 законне та обґрунтоване, під час розгляду справи суд першої інстанції не припустився порушень норм ні матеріального, ні процесуального права.

Натомість апеляційна скарга позивача не відповідає дійсним обставинам, її доводи спростовані доказами, дослідженими судом першої інстанції у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України. У зв'язку з чим відповідач просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

У призначене судове засідання позивач (заявник апеляційної скарги) свого повноважного представника не направив, про час та місце проведення засідання суду був повідомлений належним чином та у передбачений законом спосіб. В матеріалах справи наявне повідомлення про отримання позивачем копії ухвали суду апеляційної інстанції про прийняття апеляційної скарги до провадження та призначення її до розгляду, що в силу приписів ст. 64 Господарського процесуального кодексу України, є свідченням належного повідомлення сторони у справі. 28.10.2014р. (вх.№9644) від позивача на адресу апеляційного господарського суд надійшли пояснення по справі, в яких він подану апеляційну скаргу підтримує та просить її розгляд проводити без участі його представника з причини відсутності фінансування на відрядження.

У відповідності до п.3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на належне повідомлення учасників судового процесу про час та місце засідання суду, клопотання позивача, те, що явка представників сторін не була визнана обов'язковою, неявка представника позивача не перешкоджає вирішенню спору, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представника позивача, за наявними у справі доказами, у порядку ст. 75 ГПК України.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, заслухавши у судовому засіданні уповноваженого представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.

Рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, мотивовано тим, що при укладанні спірного договору поставки №01М-188 насіння соняшника від 18.10.2012р. між сторонами досягнуто згоди щодо такої істотної умови договору як предмет і вони приступили до виконання взятих на себе зобов'язань. При цьому посилання в договорі на ДСТУ 4694:2006, який поширюється на "соняшник", а також фактично поставка і оплата сторонами соняшника свідчить про те, що в п.1.1 договору помилково вказано "насіння соняшника", а не "соняшник". Тобто, його зміст не суперечить вимогам чинного законодавства, сторонами спірний договір було виконано, що свідчить про схвалення умов даного договору, а отже, підстави для визнання його недійсним, відповідно до норм чинного законодавства, відсутні.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Злагода", звертаючись з позовом до господарського суду, посилалося на те, що предметом оскаржуваного договору є саме насіння соняшнику , а не соняшник згідно з ДСТУ 4694:2006, який зазначено в п. 2.2. договору. Позивач не включений до електронної бази даних Державного реєстру виробників насінні і садивного матеріалу в Запорізькій області. Крім того, оскаржуваний договір не містить умов про обов'язкову наявність паспорту на виробництво та реалізацію насіння соняшнику, внесеного до Державного реєстру виробників насіннях садивного матеріалу, сертифікатів на кожну партію насіння соняшнику та актів апробації. Відсутність умов договору про наявність зазначених документів, на думку позивача, свідчить про не досягнення сторін по всім істотним умовам для укладання даного виду договору, що є підставою для визнання його недійсним.

Частиною 2 ст.509 ЦК України встановлено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.

Відповідно до п.п.1 п.2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст. 627, 628 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору містить умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Згідно зі ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).

Частиною 7 ст. 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ст. 181 ЦК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Схвалення дій представника юридичної особи здійснюється шляхом, зокрема, конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.) Таким чином, наступне схвалення юридичною особою угоди, робить її дійсною з моменту укладення. У такому випадку, вимога про визнання угоди недійсною з мотивів ненадання продавцем покупцеві паспорту на виробництво та реалізацію насіння соняшнику, а також на кожну партію насіння соняшнику сертифікату та актів апробації, задоволенню не підлягає.

Як вбачається з матеріалів справи, встановлено судом першої інстанції, та під час апеляційного провадження, 18 жовтня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Злагода» (постачальник) та Приватним підприємством "Молокозавод-ОЛКОМ" (покупець) був укладений договір поставки насіння соняшника № 01М-188 (договір), відповідно до умов якого позивач зобов'язався передати у власність відповідача насіння соняшника, а останній, в свою чергу, зобов'язався прийняти та оплатити товар на умовах, передбачених даним договором.

На виконання умов спірного договору протягом жовтня 2012 - лютого 2013 року позивачем було виставлено відповідачу рахунки за поставку товару, у кількості та за цінами зазначеними у розділі 3 договору, на загальну суму 474600,00 грн. В графі "найменування" (товару) вказано "соняшник".

Зі свого боку відповідач, на виконання умов договору, здійснив оплату виставлених рахунків, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями:

- № 4916 від 19.10.2012 на суму 27000,00 грн., за рахунком № 51 від 19.10.2012р.;

- № 4931 від 22.10.2012 на суму 80600,00 грн., за рахунком № 52 від 22.10.2012 р.;

- № 5048 від 26.10.2012 на суму 40000,00 грн., за рахунком № 53 від 25.10.2012 р.;

- № 5453 від 14.11.2012 на суму 30000,00 грн., за рахунком № 55 від 14.11.2012 р.;

- № 5852 від 04.12.2012 на суму 60000,00 грн., за рахунком № 57 від 03.12.2012 р.;

- № 6003 від 12.12.2012 на суму 45000,00 грн., за рахунком № 59 від 11.12.2012 р.;

- № 6125 від 19.12.2012 на суму 17000,00 грн., за рахунком № 60 від 18.12.2012 р.;

- № 6160 від 20.12.2012 на суму 16000,00 грн., за рахунком № 60 від 18.12.2012 р.;

- № 6227 від 25.12.2012 на суму 80000,00 грн., за рахунком № 62 від 24.12.2012 р.;

- №218 від 18.01.2013 на суму 22000,00.грн., за рахунком №01 від 18.01.2013 р.;

- № 650 від 19.02.2013 на суму 35000,00 грн., за рахунком № 3 від 18.02.2013 р.;

- № 652 від 20.02.2013 на суму 22000,00 грн., за рахунком № 3 від 18.02.2013 р.

В платіжних дорученнях в призначенні платежу вказано - "оплата за соняшник...".

При цьому, як вірно встановлено місцевим господарським судом, посилання в договорі на ДСТУ 4694:2006, який поширюється на «соняшник», а також фактично поставка і оплата сторонами соняшника свідчить про те, що в п.1.1 договору помилково вказано "насіння соняшника", а не "соняшник". Разом з цим слід зазначити, що на насіння соняшника поширюється дія ДСТУ 6068:2008.

У відповідності до п.5.2. договору оплата за товар здійснюється покупцем шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок постачальника в національній валюті України, на підставі виставлених рахунків.

З огляду на вищевикладене, зобов'язання за договором сторонами було виконано в повному обсязі, без будь-яких зауважень.

Відповідно до ч.2 ст.218 ЦК України якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Господарський суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що дії позивача - поставка товару та оплата відповідачем цього товару за спірним договором, свідчать про схвалення позивачем спірного договору, згідно з вимогами ст.241 ЦК України.

У відповідності до ст.712 ЦК України, яка кореспондується з положеннями ст. 265 ГК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст.266 ГК України предметом поставки є визначена родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

У розділах 1, 2, 3 і 4 договору визначені предмет, найменування, кількість, якісні та інші характеристики товару, його ціна, загальна вартість, строки та умови поставки, тобто, усі перелічені умови сторонами правочину були вказані у договорі.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, сторонами вчинялись дії спрямовані на виконання взятих на себе зобов'язань, зокрема, на виконання умов договору позивач поставив відповідачу замовлений ним товар, а останній сплатив його вартість, що підтверджується вищевикладеними доказами та не заперечується сторонами.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що у даному випадку сторони дійшли згоди за всіма істотними умовами договору, передбаченими для даного виду правочину.

Разом з тим, судова колегія зазначає, що у будь-якому випадку, відсутність згоди за всіма істотними умовами договору може свідчити про те, що такий правочин є неукладеним, що, як визначено в п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", унеможливлює визнання його недійсним у судовому порядку.

Таким чином, господарський суд першої інстанції дійшов вірного висновку стосовно того, що посилання позивача на те, що спірний договір поставки укладений без погодження усіх істотних умов і без наведення підстав недійсності договору, а тому має бути визнаний недійсним, є необґрунтованим.

Відповідно до вимог ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Переглянувши справу в апеляційному порядку, відповідно до вимог ст.ст.99-101 ГПК України, Харківський апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції та вважає, що оскільки спірний договір поставки не суперечить вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства, правочин спрямовано на настання правових наслідків і він виконувався сторонами, то підстав для визнання договору недійсним, згідно зі ст. 203 ЦК України не має.

Щодо посилання позивача на необхідність визнання договору недійсним згідно з нормами Закону України «Про насіння та садивний матеріал», які були порушені при укладанні договору, колегія суддів вважає також безпідставним, враховуючи наступне.

Аналіз норм Закону України "Про насіння та садивний матеріал" (ст. 1) (в редакції на час укладання оспорюваного договору) на яку посилається позивач, дозволяє зробити висновок, що він застосовується у правовідносинах щодо обігу наступних категорій насіння: оригінальне насіння, елітне насіння, репродукційне насіння, що використовується для розмноження рослин.

Згідно зі ст. 14 вказаного Закону встановлене обмеження щодо права на виробництво та реалізацію насіння тільки особами, які пройшли відповідну атестацію, одержали паспорт на виробництво та реалізацію насіння та садивного матеріалу відповідних категорій і занесені до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу, також поширюється тільки стосовно оригінального, елітного та репродукційного насіння.

В оспорюваному договорі відсутнє посилання на поставку будь-якої з перелічених категорій насіння.

З зазначеного вбачається, що сторони при укладанні договору мали на увазі саме поставку соняшника, як олійної сировини та помилково зазначили «насіння соняшника», що підтверджується:

- зазначенням у договорі вимог щодо вологості, засмічених та олійних домішок товару (п. 2.1. );

- посиланням на показники якості саме ДСТУ 4694:2006 "Соняшник. Олійна сировина. Технічні умови" (п. 2.2.), оскільки показники якості насіння соняшнику регламентовані ДСТУ 6068:2008 "Насіння соняшнику. Сортові та посівні якості. Технічні умови".

У зв'язку з викладеним колегія суддів вважає також вірним висновок суду першої інстанції про те, що у даному випадку між сторонами виникли зобов'язальні відносини з поставки соняшника, як олійної сировини, а Закон України "Про насіння та садивний матеріал" не підлягає застосуванню.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.

Приписами статті 32 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем всупереч вимог ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України не надано належних і допустимих доказів невідповідності вимогам чинного законодавства спірного договору, звернувшись з позовом, не довів яким чином його права і ким порушені, більше того, враховуючи, що він поставив відповідачеві товар, отримав від останнього за цей товар кошти, витратив їх на свої потреби, тобто здійснив конклюдентні дії, що свідчать про прийняття правочину, та всупереч цього, звернувся з даним позовом про визнання недійсним спірного договору, за яким суд апеляційної інстанції вважає, що позивач всупереч приписам п. 6 статті 3 Цивільного кодексу України діє несправедливо та недобросовісно, тому судами першої та апеляційної інстанцій позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Злагода" вважаються необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, доводи апеляційної скарги не знайшли підтвердження в матеріалах справи, а господарський суд Запорізької області дав належну юридичну оцінку обставинам справи та правильно застосував норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстави для скасування рішення господарського суду Запорізької області від 27 серпня 2014 року у справі № 908/2307/14 відсутні.

Керуючись ст. ст. 99, 101, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Злагода" залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Запорізької області від 27 серпня 2014 року у справі № 908/2307/14 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Повний текст постанови складено 03.11.14

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Гончар Т. В.

Суддя Гребенюк Н. В.