Рішення № 41098496, 27.10.2014, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/8641/14-ц

провадження 2/201/2217/2014

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2014 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі - Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору про повну матеріальну відповідальність недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 04 липня 2014 року звернулася до суду з позовом до відповідача ПАТ «КБ «ПриватБанк» про визнання договору про повну матеріальну відповідальність недійсним, позовні вимоги не уточнювалися, не змінювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах, а його представник в ході судового засідання посилалися на те, що 14 жовтня 2011 року між позивачкою та відповідачем було укладено типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, але цей договір порушив право ОСОБА_1 на справедливість та норми закону, оскільки позивачка вступила в трудові правовідносини з відповідачем лише 17 жовтня 2011 року, це день видання наказу про її прийом на роботу, тобто до цієї дати вона взагалі не працювала в банку, а договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність можна укладати лише з працівником банку. Позивачка до 17 жовтня 2011 року не працювала в банку, не виконувала ніяких обов'язків. Після офіційного прийняття позивачки на роботу касиром, вона пропрацювала в банку майже два роки і в грудні 2013 року була звільнена за власним бажанням. Зараз банк подав на позивачку позов в іншому суду про стягнення шкоди, завданої начебто як матеріально відповідальною особою. Позивачка з цим не згодна, спірний договір, на думку позивачки, з вищезазначених причин є недійсним. На її звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим її права, а тому і звернулася в суд з цим позовом. В обґрунтування позову позивач посилається на те, що при укладанні договору йому не була надана вся належна інформація про всі умови укладання договору: час вступу в силу, розмір розрахунку фінансових зобов'язань, відповідальність, штрафні санкції та умови розгляду спорів і інш., чим порушені його права, що на думку позивача, є також умовою недійсності договору. На її звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного та укладання договору, спірне питання вирішене не було, була відмова. Вважає позивач вказане неправомірним, оскільки порушує його права, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Просили визнати вказаний договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність позивача перед банком недійсним, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача ПАТ «ПІБ» в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, пояснивши, що дійсно 14 жовтня 2011 готували документи для прийняття позивачки на роботу і серед цих документів були підписані позивачкою заява, договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, посадова інструкція, договір про надання номеру телефону і нщ.; всі вказані документи були підготовлені 14 жовтня 2011 року (п'ятниця), підписані з боку позивачки і подані керівництву банку для візування та видачі наказу про прийняття на роботу. Документи керівництвом банку розглянуті і підписані 17 жовтня 2011 року (понеділок), з цього дня позивачка прийнята на роботу, оформлено все було вірно. В спірному договорі вказано, що він діє не з часу підписання, а з часу роботи позивачки, виконання нею своїх обов'язків, а до роботи вона була допущена з 17 жовтня 2014 року. Всі істотні умови договору вони виконали, письмове роз'яснення цього позивачу було, про що свідчить його підпис в заяві та договорах з банком, порушень відносно позивача допущено не було. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої шкоди позивачу не завдавали. Крім того, позивачка пропустила строк позовної давності, застосувати який вони і просять. Вважають позовні вимоги безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення представників позивача і відповідача, з'ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 виявила бажання працювати в ПАТ КБ «ПриватБанк», вона звернулася 14 жовтня 2011 року до відповідача з цим питанням і 14 жовтня 2011 року і відповідач почав готували документи для прийняття позивачки на роботу і серед цих документів були підписані позивачкою заява про прийняття на роботу в банк касиром-операціоністом, договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, посадова інструкція, договір про надання номеру телефону і нщ.; всі вказані документи були підготовлені 14 жовтня 2011 року (п'ятниця), підписані з боку позивачки і подані керівництву банку для візування та видачі наказу про прийняття на роботу. Документи керівництвом банку розглянуті і підписані 17 жовтня 2011 року (понеділок), з цього дня позивачка прийнята на роботу. Отже між позивачкою та відповідачем було 14 жовтня 2011 року укладено типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, але цей договір, на думку позивача, порушив право ОСОБА_1 на справедливість та норми закону, оскільки позивачка вступила в трудові правовідносини з відповідачем лише 17 жовтня 2011 року, це день видання наказу про її прийом на роботу, тобто до цієї дати вона взагалі не працювала в банку, а договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність можна укладати лише з працівником банку. Позивачка до 17 жовтня 2011 року не працювала в банку, не виконувала ніяких обов'язків. Після офіційного прийняття позивачки на роботу касиром, вона пропрацювала в банку майже два роки і в грудні 2013 року була звільнена за власним бажанням. Зараз банк подав на позивачку позов в іншому суду про стягнення шкоди, завданої начебто як матеріально відповідальною особою. Позивачка з цим не згодна, спірний договір, на думку позивачки, з вищезазначених причин є недійсним. На її звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного, боргу, спірне питання вирішене не було. В добровільному порядку питання не вирішене і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду. Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: « 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» «Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, шо направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають від мовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави).

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 працювала в ПАТ КБ «ПриватБанк» з 17 жовтня 2011 року на підставі наказу від 17.10.2011 року № Э.DN-КП-2011-6857868. Була звільнена з посади 31 грудня 2013 року на підставі наказу № Э.28.0.0.0/1-7078972 від 27 грудня 2013 року за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України. Прийняття ОСОБА_1 на роботу було зумовлено поданням нею заяви про прийняття на посаду касира-операціоніста від 14 жовтня 2011 року. На момент прийняття ОСОБА_1 на роботу кадрове діловодство в ПАТ КБ «ПриватБанк» (документальне оформлення процесу руху персоналу всередині банку) здійснювалось Напрямом трудових ресурсів НR головного офісу та підрозділами НR регіональних підрозділів у відповідності до Єдиного порядку руху персоналу ПриватБанку та банків-партнерів, затвердженого наказом від 05 липня 2010 року № СП-2010-740.

Відповідно до п.п. 2.3.-2.6. Єдиного порядку руху персоналу ПАТ КБ ПриватБанк та банків- партнерів, для оформлення на роботу кандидат має надати до Напрямку НR наступний пакет документів: оригінал трудової книжки, оформленої у встановленому порядку; оригінал паспорта; копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера. Також за необхідності надається додатковий пакет документів: диплом або інший документ про здобуту освіту чи професійну підготовку; медична довідка - від кандидатів, які приймаються на посадову підгрупу водіїв тощо. Прийом на роботу оформляється укладенням у письмовій формі трудового договору, який підписують обидві сторони (працівник і роботодавець), та наказом по банку в системі електронного документообігу ПриватДок. Наказ «Про прийом на роботу» оформляє відповідальний співробітник напрямку НR відповідно до Інструкції. Датою прийому та укладення трудового договору вважається дата затвердження наказу, який оформляється напрямком НR протягом 1 робочого дня з дати надання кандидатом документів відповідно до п. 2.3. Порядку. При оформленні на роботу відповідальний співробітник НR повинен проінструктувати кандидата з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці, протипожежної охорони та інших правилам з охорони праці, про що кандидат повинен розписатися і проставити дату у відповідному журналі.

У відповідності до встановленого порядку відповідальним працівником НR було отримано від кандидата - ОСОБА_1 - заяву про прийняття на роботу та необхідний пакет документів 14 жовтня 2011 року, що підтверджується датою на заяві про прийняття, датою на заяві про випуск зарплатної карти та договором про використання мобільного зв'язку. В день отримання від кандидата документів для прийняття на роботу відповідальним працівником було створено проект наказу в системі електронного документообігу «ПриватДок» та направлено для погодження та затвердження. Документ створено ОСОБА_2 14 жовтня 2011 року (п'ятниця) о 9:50, направлено на візування наступного робочого дня - 17 жовтня 2011 року (понеділок) о 10:06, підписано погоджуючими працівниками і затверджено цього ж дня - 17 жовтня 2011 року. Оскільки планована посада для кандидата ОСОБА_1- касир-операціоніст - передбачає виконання роботи, безпосередньо пов'язаної із зберіганням і обробкою переданих матеріальних цінностей, під час оформлення документів при прийомі 14 жовтня 2011 року кандидатові було надано для підписання договір про повну матеріальну відповідальність № DNFО/517.

Крім того, при оформленні документів для прийняття на посаду касира-операціоніста ОСОБА_1 була ознайомлена із посадовою інструкцією, про що свідчить її власноручний підпис на документі. Датою ознайомлення із посадовою інструкцією ОСОБА_1 власноручно зазначила 14 жовтня 2011 року.

Договір про повну індивідуальну відповідальність, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», є правочином. Згідно з принципом презумпції правомірності правочину, встановленим ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, згідно зі ст. 203 ЦК України, є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В даному випадку договір про повну індивідуальну відповідальність не суперечить чинному законодавству, оскільки ст. 135-1 КЗпП України та постановою № 447/24 від 28 грудня 1977 року передбачено укладення такого виду договору із визначеним колом працівників, з встановленням прав та обов'язків сторін. Посада касира входить до переліку посад та робіт, які заміщаються або виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування у процесі виробництва, визначеному постановою № 447/24 від 28 грудня 1977 року. До функціональних обов'язків, визначених посадовою інструкцією, входило: обслуговування юридичних та фізичних осіб з прийняття та видачі грошової готівки, обслуговування пластикових карт, здійснення грошових переказів, прийняття платежів фізичних та юридичних осіб, купівля і продаж іноземної валюти, реалізація зливків банківського золота, продаж карт миттєвого випуску, прийняття платежів за квитки, оформлення страхових полісів. Таким чином, укладення між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначеного договору було цілком правомірним з точки зору відповідності чинному законодавству, правовим і моральним засадам.

Прийняття ОСОБА_1 на посаду касира-операціоніста було зумовлене волевиявленням учасника правочину. Тобто, з боку позивачки була виявлена ініціатива щодо прийняття її на роботу в ПАТ КБ «ПриватБанк» на посаду касира-операціоніста. Очевидно, що посада касира-операціоніста безпосередньо пов'язана з використанням в процесі роботи грошових коштів та інших матеріальних цінностей, і ОСОБА_1 це мала усвідомлювати на момент укладення правочину, оскільки 14 жовтня 2011 року була ознайомлена з функціональними обов'язками на даній посаді. Тому можна стверджувати, що укладення оспорюваного позивачем договору відповідало її внутрішній волі на час укладення договору.

При оформленні трудових відносин позивач мав необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 188 КЗпП України, не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. Згідно зі ст. 135-1 КЗпП України, письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками, що досягли вісімнадцятирічного віку. На час прийняття на роботу та укладення договору про повну матеріальну відповідальність ОСОБА_1 досягла 18-річного віку, що було встановлено при поданні нею паспорту. Обставини, які б свідчили про її неможливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, при прийнятті на роботу виявлені не були.

Договір укладено у письмовій формі, із зазначенням реквізитів сторін та підписів. Тому форма правочину в даному випадку також була дотримана. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним - забезпечення збереження матеріальних цінностей при виконанні ОСОБА_1 трудових обов'язків на посаді касира-операціоніста, що передбачає безпосереднє обслуговування матеріальних цінностей. Оскільки між позивачем і відповідачем були вчинені дії, спрямовані на оформлення трудових відносин, при цьому планована посада для ОСОБА_1 передбачала роботу з грошовими коштами та іншими матеріальними цінностями, можна стверджувати, що укладення договору про повну індивідуальну відповідальність разом із трудовим договором також було спрямоване на реальне настання правових наслідків.

Тобто, з урахуванням викладеного, загальні підстави для визнання правочину недійсним в даному випадку відсутні.

Аргументи позивача стосовно того, що на час укладення договору про повну індивідуальну відповідальність ОСОБА_1 не перебувала у трудових відносинах з банком і не займала в ньому жодної посади та не виконувала в ньому жодної роботи, тобто не належала до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір, спростовуються положенням п. 5 оспорюваного договору. Так, пунктом 5 укладеного договору про повну індивідуальну відповідальність встановлено, що дія цього договору поширюється на весь час роботи з довіреними працівнику матеріальними цінностями підприємства, установи, організації. З наведеного положення можна зробити висновок, що початком дії даного договору є не дата його укладення, а момент початку роботи працівника з довіреними матеріальними цінностями на посаді, пов'язаної з їх безпосереднім обслуговуванням. Оскільки позивач виконувала роботу з довіреними їй матеріальними цінностями на посаді касира-операціоніста з 17 жовтня 2011 року по 31 грудня 2013 року, укладений договір діяв протягом цього періоду. Виконання працівником покладених на неї трудових обов'язків є підтвердженням реальності укладеного договору.

Також, згідно зі статтею 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини.

Тобто, невідповідність в оспорюваному правочині дати його укладення - до початку трудових відносин, 14 жовтня 2011 року, не може мати наслідком недійсність правочину в цілому. Так, укладення між працівником та роботодавцем договору про повну матеріальну відповідальність відбулось би у обов'язковому порядку, оскільки займана позивачем посада пов'язана із використанням грошових коштів та інших матеріальних цінностей, і роботодавець безпосередньо зацікавлений у збереженні ввірених працівникові цінностей. Крім того, наявність підстав для його укладення - виконання працівником роботи, безпосередньо пов'язаної з використанням матеріальних цінностей - існувала протягом всього періоду роботи ОСОБА_1 в ПАТ КБ «ПриватБанк» на посаді касира-операціоніста і відповідно протягом дії даного договору.

Суд приймає до уваги також і ті обставини, що згідно ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Вимоги позивача випливають із укладеного договору про повну індивідуальну відповідальність від 14 жовтня 2011 року. Тобто в даному випадку має застосовуватися тримісячний строк для звернення до суду щодо вирішення трудового спору.

Позивач обґрунтовує порушення свого права тим, що підписання договору про повну матеріальну відповідальність було здійснено до початку трудових відносин. Таким чином, строк для звернення до суду слід обчислювати саме з дати укладення оспорюваного договору, так як саме з датою укладення договору позивач пов'язує порушення. Із змістом договору позивач була ознайомлена при його укладенні, крім того, при прийомі на роботу працівникові було надано один примірник договору. Таким чином, позивач мала дізнатися про даний факт, який вважає порушенням свого права, саме 14 жовтня 2011року. Оскільки позивач звернулася до суду лише 03 липня 2014 року, тобто більше ніж через два роки після укладення оспорюваного договору, і більше ніж через півроку після звільнення, нею було пропущено строк звернення до суду. У позовній заяві ОСОБА_1 не наведено обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду, позовна заява не містить клопотання про поновлення пропущеного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ЦПК України суд поновлює строк, встановлений законом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Строки, встановлені ст. 233 КЗпП України, можуть бути поновлені лише при наявності поважних причин. При цьому, поважність причин означає, що працівник не ставився зневажливо до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які можна вважати поважними.

Причина пропуску є поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом або судом строк; це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; ця причина виникла протягом строку, який пропущено; ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Статтею 72 ЦПК України передбачено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Згідно із положеннями постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року, встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи, права і обов'язки сторін.

В позовній заяві не міститься клопотання про поновлення пропущеного строку, із тексту не вбачається пояснень щодо пропуску строку, не додано доказів поважності причин пропуску строку. Обставини, які перешкоджали зверненню працівника до суду щодо визнання договору про повну матеріальну відповідальність протягом встановленого строку, позивачем не зазначені. За таких умов, можна зробити висновок, що строк позовної давності, встановлений ст. 233 КЗпП України для пред'явлення позову, позивачем пропущено без поважних причин і підстав для його поновлення немає.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного су дочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на під ставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім пере конанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому до слідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнят ті.

Згідно ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 7 ЦК України за звичаєм ділового обороту ризик покладається на ту сторону в правочині, яка має невиконані зобов'язання по відношенню до іншої сторони правочину (ст. 526 ЦК України). Оспорюваним кредитним договором обов'язок по поверненню суми кредиту покладається на позичальника, тож валютні ризики несе позичальник як сторона, яка має невиконані зобов'язання за кредитним договором.

Позивач свідомо звернувся до банку з метою отримання роботи та згідно умов своїх функціональних обов'язків і договору підтвердив, що повністю розуміє всі умови роботи, свої права та обов'язки за договорами (в тому числі і спірним) і погоджується з ними. Зміна обставин, на які може посилатися позивач ніяким чином не пов'язана з умовами виконання договору. Банк свої зобов'язання по договору виконав, робота була надана і виконувалася.

Відсутність у позивачки необхідних коштів для відшкодування шкоди по іншому позову (через наявність спірного договору) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання у розумінні вимог статті 617 ЦК України. Договір є обов'язковим для виконання сторонами, оскільки це прямо передбачено статтею 629 ЦК України. Посилання позивача в якості підстави для визнання договорів недійсними є загальними, невизначеними та недоведеними. Дії ж позивача з такого оскарження договору про повну матеріальну відповідальність, за яким вона тривалий час не виконувала зобов'язання, свідчать про те, що договір укладався, був відомий її, а теперішня незгода з ним - це посягання на моральні засади суспільства, які передбачають добросовісне здійснення прав та виконання взятих на себе в передбаченому законом порядку обов'язків. Щодо надання позивачу необхідної інформації, то відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» слід зазначити, що відповідач надавав позивачу повну відповідь на звернення позивача. Щодо надання позивачу необхідної інформації відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» слід зазначити, що з вказаною інформацією позивач був детально ознайомлений, в тому числі і з текстом даного спірного договору у повному обсязі та у відповідності до чинного законодавства України, що підтверджується власноручним підписом ОСОБА_1.

В порушення ст. 60 ЦПК України позивачем не доведено обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог щодо недійсності правочину.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача позивачу було завдано ушкодження здоров'я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями відповідача і підлягають відновленню чи повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню а ні частково, а ні повністю.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов'язання стосовно позивача, а позивач цього не довів, відповіді позивачу на його звернення надавалися, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов'язань є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на своїх позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ПАТ «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору про повну матеріальну відповідальність недійсним відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання договору недійсним в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 60, 22, 203, 204, 215, 526, 607, 617, 626, 627, 629, 630, 651 ЦК України, ст. ст. 21, 23, 24, 38, 135-1, 231, 232, 233 КЗпП України, ст. ст. 4, 47, 66 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 73, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору про повну матеріальну відповідальність недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -