Постанова № 41084667, 20.10.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 жовтня 2014 року № 826/9117/14

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., суддів Келеберди В.І., Данилишина В.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Голови Державної виконавчої служби України Сторожука Дмитра Анатолійовича, Державної виконавчої служби України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач) з позовною заявою до Голови Державної виконавчої служби України Сторожука Дмитра Анатолійовича (надалі також - відповідач1), Державної виконавчої служби України (надалі по тексту також - відповідач2), в якому з урахуванням заяви про зміну (уточнення) позовних вимог, просив:

- визнати протиправними дії відповідачів під час попередження позивача про вивільнення з посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, в частині надання йому пропозиції стосовно працевлаштування в іншому органі, а не в органі, в якому працює позивач, всупереч вимогам ст. 492 КЗпП України та з перевищенням повноважень, передбачених Положенням про Державну виконавчу службу України, затвердженого Указом Президента України 06.04.2014р. № 385/2011;

- визнати протиправними дії відповідачів щодо неврахування переважного права позивача на залишення на роботі, а отже недотриманні вимог статті 42 КЗпП України;

- визнати протиправною бездіяльність відповідачів щодо недотримання вимог статей 40, 49 КЗпП України в частині ненадання позивачу пропозиції стосовно працевлаштування на іншу роботу в Державній виконавчій службі України відповідно до професії чи спеціальності позивача під час вивільнення з посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та з урахуванням вакантних посад станом на 19.05.2014 року;

- зобов'язати відповідачів запропонувати позивачу рівнозначну роботу за відповідною професією (спеціальністю) в відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з урахуванням вакантних посад станом на 19.05.2014р.

Позивач у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги, позов просив задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача2 проти у задоволенні позову просив відмовити, з підстав, викладених у письмових запереченнях проти позову.

Відповідач1 у судове засідання не забезпечив явку повноважного представника, позиції щодо заявленого позову не виклав.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи в судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомленні про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на наведене та з урахуванням вимог ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів справи.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню з огляду про наступне.

Матеріалами справи встановлено, що наказом Державної виконавчої служби України від 07.06.2013р. «Про призначення ОСОБА_1» призначено ОСОБА_1 з 10 червня 2013 року на посаду заступника начальника відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України.

Наказом Державної виконавчої служби України від 29.11.2013р. № 796/к «Про призначення ОСОБА_1» призначено ОСОБА_1 з 29 листопада 2013 року на посаду старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної Виконавчої служби України.

Наказом Голови ДВС України Сторожука Д.А. від 13 травня 2014 року №39/2 введено в дію з 13 травня 2014 року нову структуру ДВС України та штатний розпис на 2014 рік ДВС України.

Водночас у зв'язку із затвердженням нової структури ДВС України та штатного розпису на 2014 рік ДВС України, 19 травня 2014 року на підставі статті 492 Кодексу законів про працю України Головою ДВС України Сторожуком Д.А. попереджено старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України ОСОБА_1 про майбутнє звільнення із займаної посади за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю 21 липня 2014 року, про що свідчить відповідне попередження, копія якого міститься в матеріалах справи.

При цьому позивачу запропоновано переведення на посаду заступника начальника відділу державної виконавчої служби Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області.

Позивач вважає, що відповідачами не дотримано порядку вивільнення працівників та допущено порушення норм трудового законодавства, виходячи з наступного: всупереч 492 Кодексу законів про працю України ОСОБА_1 запропоновано посаду в іншому органі, а не в якому він працює, та нерівноцінну займаній посаді, з меншим посадовим окладом та іншому населеному пункті, що є погіршенням істотних умов праці. Крім того, позивач звертав увагу суду на те, що відповідачами не враховано того, що ОСОБА_1 має переважне право на залишення на роботі, оскільки має високий рівень кваліфікації, довгий безперервний стаж роботи в органах Державної виконавчої служби, неодноразово відзначався за добросовісну роботу та досягнення роботі. Також в обґрунтування неправомірності дій відповідачів стверджував, що незважаючи на зміни в структурі ДВС України, скорочення чисельності та штату працівників відділу примусового виконання рішень ДВС України не відбулося.

Відповідач2 проти задоволення позову заперечував та зазначав, що дії Державної виконавчої служби України під час попередження ОСОБА_1 про вивільнення з посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, та в частині надання ОСОБА_1 пропозиції стосовно працевлаштування відповідають вимогам ст. 49-2 КЗпП України, з огляду на що у задоволенні позову просив відмовити повністю.

Вирішуючи спір по суті, суд виходив із наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною другою ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 1, 3 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП України), визначено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників. Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Разом з тим, зі змісту статті 51 Кодексу законів про працю України вбачається, що однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників Частиною 2 цієї статті встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до частини першої та другої статті 492 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Частина третя статті 492 Кодексу законів про працю України встановлює, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Окрім того, відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин, наприклад, за станом здоров'я.

Одночасно, не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин.

Водночас, при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до

державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення наведених положень Кодексу законів про працю України, колегія суддів дійшла висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначається, що "Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Суд встановив, що відповідно до наказу Голови ДВС України Сторожука Д.А. від 13 травня 2014 року №39/2 введено в дію з 13 травня 2014 року нову структуру ДВС України та штатний розпис на 2014 рік ДВС України, зокрема виведено зі структури департаменти, відділи, сектори з відповідними посадами та введено до структури нові відділи, сектори під іншими назвами та з відповідними посадами.

Разом з тим, в межах розгляду справи підтверджено, що у період з 19.05.2014 по 21.07.2014рр. у Державній виконавчій службі України були 2 вакантні посади старшого державного виконавця та головного державного виконавця, які відповідали професії та спеціальності позивача.

В той час як зміст попередження від 19 травня 2014 року свідчить, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці відповідачем2 не запропоновано ОСОБА_1 жодної з вакантних посад у ДВС України станом на день попередження, тобто 19 травня 2014 року, що суперечить вимогам частини третьої статті 492 Кодексу законів про працю України.

При цьому, відповідачами не надано суду доказів, які б підтверджували відсутність станом на день попередження позивача про наступне вивільнення вакантних посад в ДВС України.

Суд не приймає доводи представника відповідачів, що пропонування позивачу посади заступника начальника відділу державної виконавчої служби Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області узгоджується з приписами Кодексу законів про працю України, оскільки Фастівське міськрайонне управління юстиції Київської області не є тією ж установою у якій працює позивач в контексті частини третьої статті 492 Кодексу законів про працю України, хоча і входить до системи органів державної виконавчої служби.

Необґрунтованими є також посилання представника відповідачів на норми статті 20 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» стосовно того, що державні службовці апарату центрального органу виконавчої влади призначаються на посади та звільняються з посад керівником центрального органу виконавчої влади в порядку, передбаченому законодавством про державну службу та постанову Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2014 року №85 «Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів» в частині скорочення чисельності апарату ДВС України.

Так, відповідно до частини четвертої статті 20 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» державні службовці апарату центрального органу виконавчої влади призначаються на посади та звільняються з посад керівником центрального органу виконавчої влади в порядку, передбаченому законодавством про державну службу (якщо інше не передбачено законом).

Працівники апарату центрального органу виконавчої влади приймаються на роботу та звільняються з роботи в порядку, передбаченому законодавством про працю.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2014 року №85 «Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів», затверджено граничну чисельність працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади згідно з додатком 1, зокрема ДВС України на рівні 85 осіб.

Разом з тим, наведені норми Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та Постанови свідчать, що при звільненні державних службовців - працівників апарату центрального органу виконавчої влади розповсюджуються норми загального трудового законодавства - Кодексу законів про працю України, а особливий статус державного службовця та скорочення встановлення граничної чисельності працівників апарату центрального органу виконавчої влади не звільняє власника чи уповноваженого ним органу від обов'язку дотримання законодавчого порядку звільнення у випадках змін в організації виробництва і праці.

Крім того, відповідачами не враховано, що згідно частини першої статті 42 Кодексу законів про працю України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Матеріалами справи підтверджено, що загальний стаж роботи позивача в системі органів Державної виконавчої служби України становить понад 12 років.

За сумлінну роботу в органах державної виконавчої служби України наказом Міністерства юстиції України від 04.10.2014р. № 160 позивач нагороджений відзнакою.

При цьому, за період роботи в Державній виконавчій службі України позивач проходив курси підвищення кваліфікації, до дисциплінарної відповідальності не притягувався, за високі показники роботи позивачеві постійно виплачувалась премія.

З огляду на вищевикладене, обумовлюється висновок проте, що позивач в силу приписів трудового законодавства України є таким, що має переважне право на залишення на роботі.

При вирішенні спору суд також враховує, що при зміні в організації виробництва і праці згідно з наказом Голови ДВС України Сторожука Д.А. від 13 травня 2014 року №39/2 функції та завдання ДВС України, закріплені у Положенні про Державну виконавчу службу України, затвердженому Указом Президента України від 06 квітня 2011 року №385/2011, не змінились.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачами не надано доказів неможливості переведення позивача з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, та/або доказів відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також, що відповідачам не враховано переважне право позивача щодо залишення на роботі.

За таких підстав, беручи до уваги, що попередження про наступне звільнення від 19 травня 2014 року здійснено від імені Голови Державної виконавчої служби України Сторожука Д.М., його дії щодо пропонування ОСОБА_1 про переведення на посаду заступника начальника відділу державної виконавчої служби Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області та бездіяльність щодо не пропонування позивачу іншої роботи в ДВС України є протиправними, а позовні вимоги у цій частині - такими, що підлягають задоволенню.

З метою правового захисту позивача та сприяння у збереженні роботи, суд також погоджується з позовними вимогами про необхідність зобов'язання відповідача2 запропонувати позивачу рівнозначну роботу за відповідною професією (спеціальністю) в відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з урахуванням вакантних посад.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Голови Державної виконавчої служби України Сторожука Дмитра Анатолійовича щодо пропонування ОСОБА_1 переведення на посаду заступника начальника відділу державної виконавчої служби Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області.

Визнати протиправною бездіяльність Голови Державної виконавчої служби України Сторожука Дмитра Анатолійовича щодо не пропонування ОСОБА_1 іншої роботи в Державній виконавчій службі України.

Визнати протиправними дії відповідачів щодо неврахування переважного права позивача на залишення на роботі.

Зобов'язати Голову Державної виконавчої служби України Сторожука Дмитра Анатолійовича запропонувати ОСОБА_1 рівнозначну роботу за відповідною професією (спеціальністю) в відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з урахуванням вакантних посад.

У решті позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.А.Качур

Судді В.І. Келеберда

В.М. Данилишин