Ухвала суду № 41012769, 02.10.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 жовтня 2014 року м. Київ К/9991/31028/12

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Степашка О.І.

суддів: Голубєвої Г.К.

Федорова М.О.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби

на постанову Господарського суду мiста Києва від 06.09.2011

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26.04.2012

у справі № 11/74-А

за позовом Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва

до Приватного підприємства «Фірма «Агро-Екс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротехснаб»

про визнання недійсним договору та стягнення коштів

ВСТАНОВИВ:

Державна податкова інспекція у Печерському районі м. Києва (далі по тексту - позивач, ДПІ у Печерському районі м. Києва) звернулась до суду з позовом до Приватного підприємства «Фірма «Агро-Екс» (далі по тексту - відповідач-1, ПП «Фірма «Агро-Екс») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротехснаб» (далі по тексту - відповідач-2, ТОВ «Агротехснаб») про визнання договору №03-06 від 03.06.2003, який укладено між ПП «Фірма «Агро-Екс» та ТОВ «Агротехснаб» недійсним відповідно до ст. 49 Цивільного кодексу УРСР; стягнути з ТОВ «Агротехснаб» в доход державного бюджету грошові кошти на загальну суму 22403,01 грн. та стягнути з ПП «Фірма «Агро-Екс» в доход державного бюджету грошові кошти на загальну суму 22403,01 грн.

Постановою Господарського суду м. Києва від 06.09.2011 в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26.04.2012 постанову Господарського суду м. Києва від 06.09.2011 в частині відмови в задоволенні вимог ДПІ у Печерському районі м. Києва про визнання недійсним договору №03-06 від 03.062003 скасовано та прийнято нове рішення про закриття провадження у справі в цій частині. В іншій частині постанову Господарського суду м. Києва від 06.09.2011 залишено без змін.

В касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем проведено перевірку правильності обчислення та своєчасності внесення до бюджету сум податку на додану вартість ПП «Фірма «Агро-Екс» за період з 01.06.2003 по 01.01.2004, за результатами якої складено акт №5/26-062/22951291.

В ході перевірки встановлено, що 03.06.2003 відповідачами укладений договір купівлі-продажу №03-06, по якому Товариство «Агротехснаб» видало ПП «Фірма «Агро - Екс» податкову накладну від 27.06.2003 №100 на суму 11397,67 грн., в тому числі ПДВ 1899,61 грн. та податкову накладну від 03.06.2003 №9/1 на суму 11005,34 грн., в тому числі ПДВ 1834,22 грн.

Факт виконання зазначеного договору не спростовується поданими доказами.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач підставою своїх позовних вимог про визнання угоди недійсною визначив приписи ст. 49 Цивільного кодексу Української РСР.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з відсутності причинного зв'язку між прийняттям судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкту підприємницької діяльності та укладенням конкретної угоди з наявністю умислу та укладення саме угоди завідомо суперечній інтересам держави та суспільства. При вирішенні спору судами також було враховано, що на момент ухвалення судових рішень у справі ЦК УРСР не діяв.

Проте, суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог ДПІ у Печерському районі м. Києва про визнання недійсним договору №03-06 від 03.062003 та закриваючи провадження в цій частині виходив з наступного, що вимога про визнання договору недійсним як такого, що укладений з метою, яка суперечить інтересам держави та суспільства, не може бути самостійним предметом адміністративного позову.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

В обґрунтування позовних вимог про недійсність спірного договору, а також про наявність умислу у відповідачів на укладення договору з метою, завідомо суперечною інтересам держави, позивач посилається на рішення Подільського районного суду м. Києва від 23.07.2004 №2155/2004, яким визнано недійсними установчі документи ТОВ «Агротехснаб» з моменту укладання та реєстрації, свідоцтво платника ПДВ та всі фінансово-господарські документи, документи бухгалтерського та податкового обліку цього Товариства.

Однак, вказане рішення суду скасовано ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13.03.2006, справу направлено на новий розгляд. Під час нового розгляду справи рішенням від 22.06.2006 у задоволенні позову про визнання недійсними установчих документів, свідоцтва про реєстрацію платником ПДВ ТОВ «Агротехснаб» відмовлено.

У зв'язку з цим, рішення, на яке посилається позивач в обґрунтування позову, доказової сили не має.

Згідно з ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, - нікчемним. Як зазначено у ч. 2 ст. 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. У ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, також ішлося про недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, тобто ця угода визнавалась недійсною на підставі закону. Тому позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, вказані в аб. 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу. За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.

Згідно з ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає ст. 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в ч. 1 ст. 238 Господарського кодексу.

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку щодо закриття провадження в частині визнання господарського зобов'язання недійсним.

Цивільний кодекс УРСР, ст. 49 якого встановлювала, зокрема, конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, втратив чинність із 01.01.2004. ЦК України таких санкцій не передбачає.

За змістом ч. 2 ст. 5 ЦК України він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом'якшує або скасовує відповідальність особи.

Господарський кодекс України, що набрав чинності з 01.01.2004, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням ст. 49 ЦК УРСР.

Однак відповідно до п. 5 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення, зазначені в аб. 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом'якшують відповідальність за вказані порушення.

Крім того, встановлені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України санкції можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, установлених ст. 250 цього Кодексу, - протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення суб'єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Укладення спірного договору відбулося 03.06.2003, а позовна заява була подана до суду лише у лютому 2006 року, тобто вимога про застосування санкцій, встановлених ст. 208 Господарського кодексу України, була заявлена за межами граничного річного строку від вчинення правопорушення, передбаченого ст. 250 цього Кодексу.

До того ж зміст спірного договору не суперечить актам цивільного законодавства, оскільки судом не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст договору не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав та обов'язків і що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово-господарськими результатами виконання зазначеного договору.

Враховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином з'ясовані обставини справи та надано їм правильну юридичну оцінку. Порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б призвести до зміни чи скасування рішення суду апеляційної інстанції не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 220-1, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби відхилити.

Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26.04.2012 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення та може бути переглянута Верховним Судом України у випадках, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України.

Головуючий(підпис)О.І. Степашко Судді(підпис)Г.К. Голубєва (підпис)М.О. Федоров