Ухвала суду № 40934753, 14.10.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/2389/13-ц

Провадження № 22-ц/779/1744/2014

Категорія 19

Головуючий у 1 інстанції Хоминець М.М.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого: Меленко О.Є.

суддів Васильковського В.М., Малєєва А.Ю.

секретаря Мельник О.В.

з участю: позивача ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3,

відповідача ОСОБА_4,

його представника ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про визнання розписки (правочину) недійсною, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тисменицького районного суду від 27 червня 2014 року, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Тисменицького районного суду від 27 червня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про визнання розписки (правочину) недійсною - відмовлено.

На дане рішення ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

Зазначає, що суд безпідставно взяв до уваги покази свідка ОСОБА_7, який спростував твердження представника відповідача про написання розписки в листопаді 2011 року.

Також, суд в порушення вимог ч.3 ст. 61 ЦПК України належним чином не дослідив та не взяв до уваги доводи, викладені в ухвалі слідчого судді Івано-Франківського міського суду від 15.05.2014 року, зокрема, щодо вчинення відповідачем злочинних дій та обставини написання спірної розписки. В даній зазначеній ухвалі вказується на те, що розписка від 01.11.2011 року не могла бути написана, а кошти не могли бути ним отримані в цей день, оскільки і сам кредитор, і один із свідків перебували на той час за кордоном.

З цих підстав, рішення суду першої інстанції, апелянт просив скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В судовому засіданні ОСОБА_2 та його представник вимоги підтримали з тих же мотивів, що зазначені в апеляційній скарзі, просили про її задоволення.

Відповідач ОСОБА_6 та його представник доводи апеляційної скарги не визнали, рішення суду першої інстанції вважають законним та обгрунтованим.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та доводи їхніх представників, дослідивши письмові матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини між сторонами виникли з договору позики, зокрема, позивачем оспорюється власноруч вчинена ним розписка на суму 77500 доларів США , що датована 01.11.2011 року.

Згідно тексту розписки (копії), що датована 01.11.2011 року, ОСОБА_2 позичив у відповідача ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 77500 доларів США, які зобов'язувався повернути до 04.07.2012 року, а при неповерненні боргу зобов'язувався розрахуватись з відповідачем належними йому транспортними засобами, а саме: «Nissan GT-R» р.н.НОМЕР_1 та «Nissan Pathfinder» р.н. НОМЕР_2.

Згідно з ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 2 ст. 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передачу йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином. Також після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Вимагаючи визнання розписки, що стала предметом спору, недійсною, позивач вказував на її безгрошовість та вчинення внаслідок застосування фізичного та психічного тиску.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним, тобто він є оспорюваним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, що встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

У п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися у незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.

Виходячи з вимог ст. ст.10, 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ст.59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Крім того, враховуючи вищезазначені вимоги ст. 60 ЦПК та виходячи з принципу змагальності незалежно від того, доводить відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов'язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої, і підставу позову повинен довести саме позивач.

Як вбачається з матеріалів справи, жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт застосування фізичного чи психологічного впливу ОСОБА_2 не надав.

Що стосується посилання апелянта на постанову слідчого судді Івано-Франківського міського суду від 15.05.2014 року, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, в тій частині, що обставини, на які вказує ОСОБА_2 стосуються клопотання про надання слідчому тимчасового доступу до транспортних засобів з метою перевірки та встановлення достовірності викладених обставин. Крім того, доводи на які вказує апелянт, зокрема щодо пояснень свідків про дату вчинення правочину, жодним чином не підтверджують застосування до нього саме фізичного чи психічного насильства, а саме з цих підстав оспорювався правочин.

На час розгляду справи апеляційним судом також завершено досудове розслідування за № 120120900020000155 від 10.12.2012 року за заявою ОСОБА_2 по цьому ж факту. З постанови про закриття кримінального провадження від 10.10.2014 року, зокрема, вбачається, що в ході розслідування не здобуто достатньо доказів на підставі яких було можливо оголосити підозру будь-кому з осіб у скоєнні правопорушення, передбаченого ст.ст. 190, 355 КК України.

Крім цього слід зазначити, що в суді апеляційної інстанції позивач не зміг пояснити, чому вважаючи, що по відношенню до нього 5.07.2012 року вчинено насильницькі дії, які власне і спонукали до вчинення оспорюваної розписки «заднім числом», він звернувся до правоохоронних органів лише 5.09.2012 року, а завдані йому побої також жодним чином не зафіксовані.

Що ж стосується заяви позивача про безгрошовість розписки, то така спростовується поясненнями самого ОСОБА_2, який і під час розгляду даної справи і під час досудового розслідування не заперечував того, що на час вчинення спірної розписки у нього ( ОСОБА_2) були боргові зобов'язання перед відповідачем та його сином - ОСОБА_8, за якими інших боргових документів він не вчиняв.

Сам оригінал спірної розписки ні судом, ні органами досудових розслідувань не досліджувався; представник відповідача з цього приводу повідомляв суд першої інстанції про відсутність оригіналу у ОСОБА_6

За змістом ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Виходячи із змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Керуючись ст.ст.307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія судів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Тисменицького районного суду від 27 червня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає чинності з часу проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий О.Є. Меленко

Судді: В.М. Васильковський

А.Ю. Малєєв