Ухвала суду № 40927552, 02.10.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 жовтня 2014 року м. Київ К/800/28688/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Юрченко В.П.,розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у місті Рівному Головного управління Міндоходів у Рівненській області на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 травня 2014 року

у справі № 2а-5699/10/1770

за позовом Дочірнього підприємства «Авіком Рівне»

до Державної податкової інспекції у місті Рівному Рівненської області

про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В

Дочірнє підприємство «Авіком Рівне» (далі - ДП «Авіком Рівне», позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у місті Рівному Головного управління Міндоходів у Рівненській області(далі - ДПІ, відповідач) про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень від 27 жовтня 2010 року № 0007371541/0/15-214, № 0007371541/1/15-214.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року позовну заяву ДП «Авіком Рівне» задоволено частково, а саме визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 27 жовтня 2010 року №0007371541/0/15-214, яким визначено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 520455,65 грн., в т.ч. 495672,05 грн. за основним платежем та 24783,60 грн. за штрафними санкціями. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 травня 2014 року апеляційну скаргу ДПІ залишено без задоволення, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року у справі - без змін.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 травня 2014 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Оскільки позивачем та відповідачем не ставляться під сумнів висновки попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про скасування податкового повідомлення від 27 жовтня 2010 року № 0007371541/1/15-214 розгляд справи здійснено у межах касаційної скарги.

Фактичною підставою прийняття податкового повідомлення-рішення від 27 жовтня 2010 року №0007371541/0/15-214, яким визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість за серпень 2010 року в розмірі 520455,65 грн., в тому числі 495672,05 грн. - за основним платежем та 24783,60 грн. - за штрафними санкціями, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 18 жовтня 2010 року № 814/15-233/30559953, про порушення позивачем вимог підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно було відображено в складі податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплачених ТОВ «ОНІКС СОЮЗ» та - ТОВ «Ойл Трейдінг», оскільки за даними автоматизованої системи співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів, проведеного на рівні ДПА України, сума податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 495672,05 грн. не була відображена контрагентами позивача в податкових деклараціях з податку на додану вартість за серпень 2010 року (361079,67 грн. - ТОВ «ОНІКС СОЮЗ» та 134592,38 грн. - ТОВ «Ойл Трейдінг»).

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, суди попередніх інстанцій виходили із вірного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Пунктом 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» визначено, що податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з законом про податок на додану вартість.

Вказаним нормативно-правовим актом передбачений і порядок формування податкового кредиту платника податку.

Так, згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 даного Закону, податковий кредит звітного періоду визначається, виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою цим законом, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до пункту 7.5 статті 7 Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Також підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Згідно з долученими до матеріалів справи письмовими доказами господарські взаємовідносини позивача з ТОВ «Ойл Трейдінг» оформлені договором поставки нафтопродуктів. Поставка підтверджена видатковою накладною, актом приймання-передачі, залізничною накладною, паспортом на бензин та свідоцтвом.

Господарські правовідносини позивача з ТОВ «ОНІКС СОЮЗ» оформлені договором поставки дизельного палива. Поставка підтверджена видатковими та податковими накладними, актами приймання-передачі та товарно-транспортними накладними.

Факт використання поставленого бензину та дизельного пального позивачем у власній господарській діяльності не ставиться під сумнів податковим органом та узгоджується, при цьому діяльність щодо реалізації палива відповідає даним довідки з ЄДРПОУ серії АА №307552, за змістом якої основними видами діяльності позивача є роздрібна та оптова торгівля паливом та діяльність автомобільного вантажного транспорту.

З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, податкові накладні, виписані для позивача ТОВ «Ойл Трейдінг» та ТОВ «ОНІКС СОЮЗ» містять всі, передбачені підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону, реквізити, а на момент їх виписування контрагенти позивача були зареєстрованими платниками ПДВ, податковий кредит, а відтак, сформований позивачем в сумі 495672,05 грн. на підставі господарських операцій з вказаними особами, вважається підтвердженим.

Закон України «Про податок на додану вартість» не ставив право на податковий кредит в залежність від обов'язкового підтвердження декларування відповідної суми податкових зобов'язань контрагентом за даними системи автоматизованого співставлення на рівні ДПА України. Податок на додану вартість є непрямим податком і сплачується при придбанні товару не безпосередньо до бюджету, а постачальнику товарів. І лише у такого постачальника товарів, який у складі вартості проданого товару отримав податок на додану вартість, виникають зобов'язання стосовно подання звітності та сплати податку до бюджету. При цьому, покупець товарів не може нести відповідальність за постачальника. Відповідно, несплата податку на додану вартість постачальником сама по собі не є підставою для зменшення податкового кредиту зазначеного податку позивачу, який відніс до податкового кредиту суму податку на додану вартість, сплачену в ціні товару.

Разом з тим, порушення податкового законодавства, допущені контрагентом платника податків (як, наприклад, несплата суми ПДВ до бюджету, неподання податкової звітності, заниження своїх податкових зобов'язань тощо), не можуть бути підставою для позбавлення права на податковий кредит.

Так, Верховний Суд України у постанові від 1 червня 2010 року у справі № 21-573во10 визнав висновок Вищого адміністративного суду України про те, що відшкодуванню ПДВ підлягають лише суми, фактично сплачені до бюджету, помилковим. Якщо контрагент не виконав своїх зобов'язань зі сплати податку, то це повинно спричинити негативні наслідки саме щодо нього і не може бути підставою для позбавлення платника податків права на відшкодування ПДВ, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідне документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Отже, висновок податкового органу про завищення податкового кредиту у зв'язку з тим, що суми ПДВ, включені до податкового кредиту, були обчислені з вартості товарів, що придбавались у юридичних осіб, які не задекларували відповідні суми ПДВ та не сплачували ПДВ до Державного бюджету, є незаконним та неправомірним.

Відхиляючи доводи відповідача щодо безпідставного відображення позивачем в складі податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених за результатами здійснення господарських операцій ТОВ «Ойл Трейдінг» та ТОВ «ОНІКС СОЮЗ», слід зазначити і те, що згідно позиції Європейського Суду з прав людини, викладеної у рішенні від 22 січня 2009 року по справі «Бульвес» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Крім того, відповідач не подав жодних доказів, ні на підтвердження того, що контрагенти позивача дійсно не сплатили до бюджету податків, ні на підтвердження того, що позивач у справі діяв без належної обачності й обережності і йому було відомо про порушення, які можливо допускають його контрагенти або що його діяльність спрямована на здійснення операцій, пов'язаних з податковою вигодою, переважно з контрагентами, які не виконують своїх податкових зобов'язань, зокрема й у випадках, коли такі операції здійснюються через посередників.

Виникнення права позивача на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарських операцій, які є об'єктом оподаткування податком на додану вартість, підтверджені первинними документами бухгалтерського обліку, у тому числі податковими накладними.

З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли юридично правильного висновку про те, що у податкового органу були відсутні законні підстави для зменшення позивачу суми податкового кредиту, та, як наслідок, донарахування до сплати в бюджет податку на додану вартість і застосування штрафних санкцій згідно з податковим повідомленням-рішенням, з приводу правомірності якого виник спір.

При цьому, слід також відзначити й те, що доводи відповідача про недекларування контрагентом позивача ТОВ «ОНІКС СОЮЗ» податкових зобов'язань з податку на додану вартість по операціях з позивачем у серпні 2010 року не узгоджуються з наявними у матеріалах справи письмовими доказами, оскільки згідно з долученою до справи копією податкової декларації з ПДВ за серпень 2010 року з доказом направлення її цінним листом з описом вкладень до ДПІ у Печерському районі м. Києва, ТОВ «ОНІКС СОЮЗ» в додатку № 5 відобразило податкові зобов'язання з ПДВ в сумі 389842,39 грн. по індивідуальному податковому номеру покупця 305599517160, що належить ДП «Авіком Рівне».

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності податкового повідомлення-рішення від 27 жовтня 2010 року №0007371541/0/15-214.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 2201, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну Державної податкової інспекції у місті Рівному Головного управління Міндоходів у Рівненській області відхилити, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 травня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

В.П. Юрченко