Ухвала суду № 40846645, 02.10.2014, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/4992/14-к 02.10.2014 02.10.2014 02.10.2014

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2014 року м. Миколаїв

Апеляційний суд Миколаївської області у складі:

головуючого судді Войтовського С.А.,

суддів: Кателіна В.П., Семенчука О.В.

за участю секретаря Чоботаренко Т.І.

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, зареєстрованого в ЄРДР за №12014150040003491 за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_1 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_2 на вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 липня 2014 року, яким

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Миколаєва, одруженого, не працюючого, раніше не судимого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1,

- визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.309 КК України,

Учасники судового провадження:

прокурор Митрофанов М.О.

обвинувачений ОСОБА_2

захисник ОСОБА_1

судовий розпорядник Овчаренко М.М.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Захисник ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить вирок відносно ОСОБА_2 скасувати, а кримінальне провадження закрити.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.

Вироком суду затверджено угоду про визнання винуватості від 15 липня 2014 року між старшим прокурором прокуратури Ленінського району м. Миколаєва Касьяненко Т.М. та підозрюваним ОСОБА_2

___________

Провадження № 11-кп/784/590/14 Головуючий у 1-й інстанції: Беспрозванний О.В.

Категорія: ч.1 ст.309 КК України Доповідач апеляційної інстанції: Семенчук О.В.

Вказаним вироком ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.309 КК України і призначено покарання у вигляді 1 року обмеження волі.

На підставі ст.75 КК України, ОСОБА_2 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік, із застосуванням п.2, 3, 4 ч.1 ст.76 КК України, зобов'язавши його не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти інспекцію про зміну місця проживання та роботи, періодично з'являтися на реєстрацію в органи кримінально-виконавчої інспекції.

Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь держави витрати на проведення експертизи в сумі 196 грн. 56 коп.

Узагальнені доводи апелянта.

В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_1 посилається на порушення права обвинуваченого ОСОБА_2 на захист, оскільки укладення угоди про визнання винуватості було здійснено без участі адвоката.

Зазначає, що ОСОБА_2 страждає на наркоманію у зв'язку з чим періодично проходить лікування від наркотичної залежності, а тому, на її думку, він не міг усвідомлювати всі наслідки підписання угоди про визнання винуватості.

Стверджує, що судом не були з'ясовані всі обставини щодо стану здоров'я обвинуваченого та можливості самостійно усвідомлювати свої дії і добровільно приймати рішення.

Вказує, що укладання угоди про визнання винуватості ОСОБА_2 було здійснено під тиском і погрозами з боку прокурора.

Також апелянт вважає, що було порушено право обвинуваченого на справедливий судовий розгляд.

На думку захисника кримінальне провадження відносно ОСОБА_2 підлягало закриттю на підставі ч. 4 ст. 309 КК України, у зв'язку з добровільним зверненням ОСОБА_2 до лікувального закладу і початком лікування від наркоманії.

Узагальнення викладу позиції прокурора.

В запереченнях на апеляційну скаргу прокурор просить залишити без задоволення апеляційну скаргу захисника ОСОБА_1, а вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 липня 2014 року без змін. Не погоджується з вимогами апелянта щодо необхідності закриття кримінального провадження відносно ОСОБА_2 на підставі ч.4 ст.309 КК України, оскільки на час укладення угоди 15.07.2014 року підозрюваний лікування від наркоманії не проходив. Порушень вимог закону при складанні та затвердженні угоди між прокурором та підозрюваним про визнання винуватості на досудовому слідстві та в ході судового розгляду допущено не було.

Встановлені судом першої інстанції обставини.

Судом першої інстанції встановлено, що 02 липня 2014 року о 19 годині 50 хвилин, обвинувачений ОСОБА_2 знаходячись на площі «Перемоги», біля будинку №21 по пр. Миру в м. Миколаєві, незаконно придбав у невстановленої особи особливо небезпечний наркотичний засіб - опій ацетильований у кількості 0,516 мл, маса якого в перерахунку на суху речовину становила 0,031 гр., який незаконно зберігав при собі без мети збуту.

В цей же день, о 20 годині 45 хвилин, ОСОБА_2 було затримано працівниками міліції на зупинці громадського транспорту площі «Перемоги» в м. Миколаєві за вчинення адміністративного правопорушення, і при проведенні особистого огляду у нього було виявлено та вилучено вказаний вище наркотичний засіб.

15 липня 2014 року між старшим прокурором прокуратури Ленінського району м. Миколаєва Касьяненко Т.М. та підозрюваним ОСОБА_2 укладено угоду про визнання винуватості.

Вироком суду вказану угоду затверджено та дії ОСОБА_2 кваліфіковані за ч.1 ст.309 КК України, як незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту.

Встановлені судом апеляційної інстанції обставини та мотиви, з яких суд виходив при постановленні ухвали.

Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченого ОСОБА_2 та його захисника, які підтримали апеляційну скаргу, думку прокурора, який просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а вирок суду без змін, перевіривши матеріали кримінального провадження, дослідивши додатково надані документи та обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.469 КПК України угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження 15 липня 2014 року старший прокурор прокуратури Ленінського району м. Миколаєва, якому на підставі ст. 36, 37 КПК України надані повноваження прокурора у кримінальному провадженні, та підозрюваний ОСОБА_2 уклали угоду про визнання винуватості.

Згідно угоди підозрюваний ОСОБА_2 беззастережно визнав свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 309 КК України. Сторони узгодили покарання, яке має бути призначене обвинуваченому, у виді одного року обмеження волі із звільненням на підставі ст.75 КК України від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік з покладенням на нього обов'язків, передбачених п.п. 2,3,4 ч.1 ст. 76 КК України.

Також, відповідно до вказаної угоди, ОСОБА_2 були роз'яснені правові наслідки її укладання та затвердження, передбачені кримінальним процесуальним законодавством, що підтверджується відповідними підписами підозрюваного в угоді.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України, у підготовчому судовому засіданні суд має право затвердити угоду.

Згідно ч. 4, 6 ст. 474 КПК України, перед прийняттям рішення про затвердження угоди про визнання винуватості суд під час судового засідання повинен з'ясувати у обвинуваченого, чи цілком він розуміє наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені статтею 473 цього Кодексу.

Суд зобов'язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

Вказані вимоги закону судом було дотримано.

З матеріалів кримінального провадження слідує, що під час судового засідання суд першої інстанції перевірив вказану угоду на її відповідність вимогам КПК України та прийняв обґрунтоване рішення про її затвердження.

Зокрема, обвинувачений ОСОБА_2 в судовому засіданні зазначив, що він повністю розуміє наслідки укладення і затвердження угоди про визнання винуватості, про що йому роз'яснювалося прокурором, повністю визнає себе винним у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.309 КК України, і укладення угоди з його боку є добровільним.

Твердження ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції про те, що укладення угоди між ним та прокурором про визнання винуватості не було добровільним, апеляційний суд оцінює критично.

З журналу судового засідання та технічного запису вбачається, що судом першої інстанції при затвердженні угоди були виконані всі необхідні, передбачені законом процесуальні дії, в тому числі й роз'яснені наслідки укладення та затвердження угоди. Про будь-який тиск, погрози, примус або незрозумілість наслідків затвердження угоди ОСОБА_2 не заявляв.

З огляду на наведене вище, суд апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції не були порушені права та інтереси обвинуваченого ОСОБА_2, а тому доводи захисника про укладення угоди під тиском і погрозами з боку прокурора є безпідставними.

Твердження апелянта про порушення права обвинуваченого на захист, оскільки ОСОБА_2 під час укладення угоди, не усвідомлював своїх дій і не міг добровільно приймати рішення та підписав угоду без участі адвоката, є безпідставними.

Матеріали провадження не містять будь-яких даних про те, що ОСОБА_2 внаслідок психічних або фізичних вад не здатен повною мірою реалізувати свої права і позбавлений можливості усвідомлювати свої дії та повинен був обов'язково забезпечений захисником, відповідно до вимог ст.52 КПК України.

Надані стороною захисту копії епікризів із історій хвороб обвинуваченого, досліджені судом апеляційної інстанції, не свідчать про те, що ОСОБА_2 має якісь психічні або фізичні вади та не може усвідомлювати свої дії.

Вказані документи підтверджують лише те, що ОСОБА_2 дійсно неодноразово проходив лікування від наркотичної залежності, а наявні у нього розлади психіки та поведінки, є лише наслідком вживання наркотичних засобів.

Немає в матеріалах провадження і даних про те що, ОСОБА_2, під час укладання угоди про визнання винуватості, бажав мати захисника і йому в цьому було відмовлено.

Крім того, під час підготовчого судового засідання, обвинуваченому ОСОБА_2 було роз'яснено право на захист, однак від захисника він відмовився та побажав захищати свої інтереси особисто.

Що стосується доводів захисника про те, що вказане кримінальне провадження підлягало закриттю на підставі ч. 4 ст. 309 КК України, у зв'язку з добровільним зверненням ОСОБА_2 до лікувального закладу і початком лікуванням від наркоманії, то вони є необґрунтованими.

Так, відповідно до вказаної норми звільненню від кримінальної відповідальності підлягають особи, які добровільно звернулись до лікувального закладу та почали лікування від наркоманії.

При цьому необхідно з'ясовувати, чи дійсно особа страждала на наркоманію і потребувала лікування від неї, чи дійсно вона звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування добровільно, а не вимушено і чи дійсно ставить за мету вилікуватися від наркоманії, а не ухилитись у такий спосіб від кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

Звернення не може вважатися добровільним, якщо особа звернулась до лікувального закладу у зв'язку з викриттям її участі у злочину.

З матеріалів провадження вбачається, що відомості до ЄРДР про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України відносно ОСОБА_2 були внесені 02.07.2014 року.

10.07.2014 року ОСОБА_2 повідомлено про підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.309 КК України.

15.07.2014 року підозрюваним ОСОБА_2 підписано угоду з прокурором про визнання винуватості.

Згідно довідки від 30.07.2014 та епікризу із історії хвороби, ОСОБА_2 звернувся до лікувального закладу та почав лікування від наркоманії лише 21.07.2014 року.

В судовому засіданні першої інстанції ОСОБА_2 клопотання про його звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ч. 4 ст. 309 КК України не заявляв.

З наведеного слідує, що ОСОБА_2 почав лікування від наркоманії не тільки після його викриття у вчиненні злочину, а після укладення угоди з прокурором про визнання винуватості, а тому апеляційний суд приходить до висновку, що ОСОБА_2 ставив за мету не вилікуватися від наркоманії, а ухилитись у такий спосіб від кримінальної відповідальності за вчинений злочин і підстав для його звільнення від кримінальної відповідальності за ч.4 ст. 309 КК України, не має.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, підстави для його змінення або скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 474, 532 КПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_1 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_2 - залишити без задоволення, а вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 липня 2014 року стосовно ОСОБА_2 - без зміни.

Ухвала набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її проголошення.

Головуючий

Судді: