Рішення № 40775026, 30.09.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/3044/14 30.09.14

За позовом Публічного акціонерного товариства Райффайзен Банк Аваль»

до Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача

1. ОСОБА_3

2. Акціонерне страхове товариство «Вексель»

про стягнення 693 000,00 грн., -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від позивача: Потапчук Я. В. (представник за довіреністю №75/14 від 29.01.2014р.);

від відповідача: Стрілко О. В. (представник за довіреністю №1292 від 02.06.2014р.);

від третьої особи 1: ОСОБА_6 (представник за довіреністю від 19.03.2014р.);

від третьої особи 2: не з'явились.

Обставини справи:

Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (надалі також - позивач) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» (надалі також - відповідач) про стягнення 693 000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Приватним акціонерним товариством «Українська пожежно-страхова компанія» на підставі Договору добровільного страхування наземних транспортних засобів від 16.04.2009 № РК087/00/00000059, внаслідок настання страхової події - викрадення автомобілю Lexus LX 470, не виплачено страхове відшкодування Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» як вигодонабувачу застрахованого автомобіля марки Lexus LX 470, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 (страхувальник - ОСОБА_3), а тому позивач просить суд стягнути з відповідача 693 000,00 грн. суми страхового відшкодування.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.04.2014р. (суддя Куркотова Є.Б.) в задоволенні позову було відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.05.2014р. (головуючий суддя: Рудченко С.Г., судді Агрикова О.В., Жук Г.А.) вищезазначене судове рішення залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 30.07.2014р. рішення Господарського суду міста Києва від 04.04.2014р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.05.2014р. було скасовано, а справа №910/3044/14 була передана на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.08.2014р. справу №910/3044/14 було прийнято до провадження суддею Морозовим С.М., розгляд призначено на 16.09.2014р.

В судове засідання 16.09.2014р. представник від третьої особи-2 не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, розгляд справи було відкладено на 30.09.2014р.

В матеріалах справи міститься заява відповідача про застосування строку позовної давності до розгляду позовних вимог в справі №910/3044/14. Заява обґрунтована тим, що ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» стало відомо про викрадення автомобіля у вересні 2010р. з огляду на залучення його до участі в якості третьої особи у справі №2-4707/2010 за позовом ОСОБА_3 про стягнення страхової виплати, отже загальний строк позовної давності в три роки закінчився у вересні 2013р., а позивач звернувся до суду з позовом до суду 14.02.2014р.

Судом, в судовому засіданні 16.09.2014р., повідомлено сторонам, що оцінка зазначеному клопотанні буде надана судом під час винесення рішення в справі.

В судове засідання 30.09.2014р. представник від третьої особи-2 не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином.

Позивачем надано до матеріалів справи заяву (пояснення) на заяву відповідача щодо застосування строку позовної давності, відповідно до якої він звертає увагу суду на те, що звернення до суду лише у лютому 2014р. відбулось з поважних причин і просить суд розглядати позовні вимоги без застосування до них позовної давності. Як зазначає позивач, 25.12.2009р. відповідачем оформлено лист-відмову у виплаті страхового відшкодування на ім'я ОСОБА_3 16.03.2010р. ОСОБА_3 звернулась до Подільського районного суду м. Києва з позовом про стягнення з відповідача страхового відшкодування. 17.05.2011р. рішенням Подільського районного суду м. Києва позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково та стягнуто з відповідача на її користь шляхом перерахування на рахунок вигодонабувача - банку. 22.12.2011р. рішенням Апеляційного суду м. Києва рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. 12.01.2012р. ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на вказане рішення суду апеляційної інстанції. 14.09.2012р. ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилено касаційну скаргу третьої особи у справі - АСТ «Вексель». 25.02.2013р. ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовлено ОСОБА_3 в допуску даної справи до провадження у Верховному суді України по перегляду ухвали суду касаційної інстанції від 14.09.2012р. 29.08.2013р. ОСОБА_3 звернулась до банку з заявою про те, що нею вичерпані усі можливості захисту її порушених справна отримання страхового відшкодування. 25.09.2013р. банк звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із заявою про перегляд Верховним судом України рішення касаційного суду від 14.09.2012р. 11.11.2013р. ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновлено банку строк на звернення з такою заявою до Верховного суду України, однак у допуску справи до провадження у цьому суді - відмовлено. 30.12.2013р. банк звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача про стягнення страхового відшкодування. 11.01.2014р. ухвалою Господарського суду міста Києва згаданий вище позов повернуто позивачу. 26.02.2014р. банк повторно звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з відповідача страхового відшкодування. 27.02.2014р. ухвалою Господарського суду міста Києва порушено провадження в даній справі. Таким чином, викладене, як зазначено в заяві, підтверджує, що на протязі усього часу з моменту відмови відповідача у виплаті страхового відшкодування ОСОБА_3 банк постійно вживав заходи для належного виконання відповідачем умов договору страхування.

В матеріалах справи також містяться пояснення відповідача, відповідно до яких він просить суд відмовити в задоволенню позову позивачу. В поясненнях зазначено, що строк дії договору страхування зі ОСОБА_3 визначений у п. 3.15. та становить з 04.04.2008р. по 03.07.2009р. АСТ «Вексель» підтвердило листом №8780у від 01.12.2009р., що договір страхування діяв станом на 16.04.2009р., тобто на дату укладення Договору страхування. У відповідності до п. 21.2.3. Договору страхування страхувальник зобов'язаний при укладені договору страхування надати інформацію страховику про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику. Статтею 989 ЦК України, якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним. Страхувальник не повідомила ПАТ «УПСК» про те, що на момент укладення Договору страхування №РК087/00/00000059 діяв Договір страхування №202-4255/08, укладений між нею та АСТ «Вексель». При розгляді справи господарськими судами встановлення фактичних обставин справи відбувалось через доведення - діяльність з встановлення і надання доказів, їх дослідженні. Відповідач звертає увагу суду на той факт, що рішення апеляційного суду міста Києва від 22.12.2012р. є не єдиним доказом факту нікчемності Договору, не є оціночним судженням або мотивацією рішень господарських судів. Окрім того, той факт, що припинення дії договору страхування №202-4255/08 можливе лише за письмовою згодою банку, який є вигодонабувачем за договором страхування, також вказаний у рішенні Господарського суду міста Києва від 04.04.2014р. та постанові Київського апеляційного господарського суду від 28.05.2014р. Докази, які б свідчили про згоду вигодонабувача на дострокове припинення договору страхування №202-4255/08 - відсутні, таким чином, на дату укладання Договору страхування автомобіль Лексус дрн НОМЕР_1, уже був застрахований, про що страхувальник не повідомив страховика. Якщо б дію вищезазначеного договору страхування й було б достроково припинено, то АСТ «Вексель» повинен був виставити ОСОБА_3 рахунок на нормативні витрати по веденню справи, які передбачені ст. 28 ЗУ «Про страхування», оскільки по даному договору під час його дії було здійснено 2 страхових відшкодування на користь ОСОБА_3 З врахуванням визначеного, якщо б договір страхування №202-4255/08 був дійсно припинений, то і ОСОБА_3 і АСТ «Вексель» керувалися б у своїх відносинах ст. 28 зазначеного закону. За відсутності таких доказів, на думку відповідача, підтверджується те, що при укладенні договору страхування РК 087/000/00000059 діяв договір страхування №202-4255/08.

Також в матеріалах справи міститься пояснення третьої особи-1, відповідно до якого вона наголошує на позиції Вищого господарського суду України щодо того, що припинення зобов'язання та закінчення строку дії договору не є тотожними поняттями. В законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання». На думку третьої особи-1, правильним слід вважати висновок про припинення дії зобов'язань АСК «Вексель» перед ОСОБА_3 та дії страхового покриття за договором страхування №202-4255/08 з АСК «Вексель» на підставі п. 12.2.3. та п. 3 ч. 1 ст. 28 ЗУ «Про страхування», що у свою чергу виключає можливість застосування ст. 989 ЦК України з висновком нікчемність договору страхування з ПАТ «УПСК». Окрім того, в поясненнях зазначено, що висновки рішення Апеляційного суду м. Києва від 22.12.2011р. у справі №22-2690/10233/2011 про нікчемність договору страхування РК 087/00/00000059 від 16.04.2009р. між ПАТ «УПСК» та ОСОБА_3 є наслідком правозастосування, правової оцінки фактів, а не встановленням факту. Отже, враховуючи презумпцію дійсності правочину згаданий договір страхування є діючим та обов'язковим для виконання.

Судом також враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

В судовому засіданні 30 вересня 2014 року було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

16.04.2009р. між Приватним акціонерним товариством «Українська пожежно-страхова компанія» та ОСОБА_3 укладено Договір добровільного страхування наземних транспортних засобів №РК087/00/00000059 (надалі - Договір-1), за яким відповідачем застраховані майнові інтереси останньої, що не суперечать чинному законодавству України, які пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом, автомобілем Lexus LX 470, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, на випадок настання подій, перелік яких наведено у Договорі.

Вигодонабувачем відповідно до п. 5 Договору-1 є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (позивач).

Серед страхових ризиків за Договором-1 зазначено, зокрема, викрадення (п. 8), яким є незаконне заволодіння транспортним засобом та/або його додатковим обладнанням з будь-якою метою.

Пунктом 20 Договору-1 сторонами погоджено, що Договір-1 набирає чинності з 00 години 00 хвилин 17.04.2009р. та діє до 24 години 00 хвилин 16.04.2010р.

Страхова сума за договором становить 770 000,00 грн. (п. 13.2 Договору-1), безумовна франшиза на випадок викрадення - 10% (п.12 Договору-1).

16.08.2009р. по вул. Коперника, буд.17 у м. Києві був викрадений автомобіль Lexus LX 470, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, власником якого є ОСОБА_3 (третя особа-1).

На підставі заяви ОСОБА_3 щодо факту викрадення автомобілю слідчим Шевченківського РУГУ МВС України в м. Києві 23.08.2009р. було винесено постанову про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК України.

18.08.2009р. ОСОБА_3 було подано до відповідача (ПАТ «УП-СК») заяву-повідомлення про викрадення застрахованого автомобіля.

01.09.2009р. третя особа-1 звернулась до відповідача з відповідною заявою про виплату страхового відшкодування, в якій просила спірне страхове відшкодування перерахувати на банківський рахунок вигодонабувача (ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), який є таким на підставі Кредитного договору №2203498773 від 03.07.2008р., укладеного між третьою особою-1 і позивачем, за яким автомобіль Lexus LX 470, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, переданий у заставу банку.

Відповідач листом №5330 від 25.12.2009р. повідомив третю особу-1 про те, що прийняв рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування з посиланням на п. 21.2.3 Договору-1.

Зі змісту вказаного листа слідує, що підставою для відмови у виплаті страхового відшкодування було те, що з наявних у відповідача документів ним встановлено, що на момент укладання Договору страхування №РК 087/00/00000059 від 16.04.2009р. діяв Договір страхування №202-4255/08 від 03.07.2008р. (надалі - Договір-2), укладений між ОСОБА_3 та АСТ «Вексель» (третьою особою-2), предметом страхування якого також виступав автомобіль Lexus LX 470, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, про що третьою особою-1 в порушення умов п. 21.2.3 Договору-1 не було повідомлено відповідача.

Предметом позову є матеріально-правова вимога ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», як вигодонабувача за Договором-1, до ПАТ «УПСК» про стягнення страхової виплати в сумі 693 000,00 грн. у зв'язку з настанням страхового випадку: викраденням транспортного засобу, придбаного ОСОБА_3 за грошові кошти, отримані в кредит за Кредитним договором №2203498773 від 03.07.2008р., укладеним з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль».

Проаналізувавши матеріали справи, позицію Вищого господарського суду України та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про наступне.

Відповідно до ст. 979 Цивільного кодексу України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 989 Цивільного кодексу України страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним.

Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним.

Статтею 991 ЦК України передбачено випадки відмови страховика від здійснення страхової виплати, серед яких зокрема подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку.

Окрім того, необхідно також зазначити, що відповідно до ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Як зазначено в Постанові Вищого господарського суду України від 30.07.2014р. №910/3044/14 припинення зобов'язання та закінчення строку дії договору не є тотожними поняттями. А також, у постанові зазначено, що обґрунтовуючи свої рішення з посиланням на рішення Апеляційного суду міста Києва від 22.12.2011р. у справі №22-2690/10233/2011, у якому встановлено нікчемність Договору добровільного страхування наземних транспортних засобів №РК 087/00/00000059 від 16.04.2009р., суди попередніх інстанцій не встановили чи є такий висновок суду у цивільній справі обставиною справи чи правовою оцінкою, встановлених судом відповідних обставин справи.

Таким чином, під час нового розгляду судом мають бути досліджені обставини справи з урахуванням вказаної позиції викладеної в Постанові Вищого господарського суду України від 30.07.2014р. у зв'язку зі скасуванням рішення Господарського суду міста Києва від 04.04.2014р. та Постанови Київського апеляційного господарського суду від 28.05.2014р. в даній справі.

Так, матеріалами справи встановлюється, що пунктом 21.2.3. Договору-1 передбачений обов'язок страхувальника при укладанні договору страхування надати інформацію страховику про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику. Істотною є інформація для оцінки страхового ризику, зокрема, страхування транспортного засобу в іншій страховій компанії.

Відповідно до п. 24.1.7. Договору-1 підставою для відмови у виплаті страхового відшкодування (страхової виплати) відповідача є невиконання чи неналежне виконання страхувальником обов'язків, покладених на нього цим договором.

Так, в постанові касаційної інстанції зазначено, що відмовляючи в задоволенні позову, виходили з того, що умовами Договору-1 сторони погодили, що ненадання страхувальником повної інформації про об'єкт страхування, яка має істотне значення для оцінки страхового ризику (зокрема інформації про страхування транспортного засобу в іншій страховій компанії), є підставою для відмови відповідачем у виплаті страхового відшкодування.

При цьому, судами встановлено, що між ОСОБА_3 та АСТ «Вексель» 03.07.2008р. було укладено Договір-2, за яким застраховано транспортний засіб Lexus LX 470, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, який був чинний станом на 16.04.2009р. та поширював страховий захист на вказаний транспортний засіб на момент укладення договору між ПАТ «УПСК» та ОСОБА_3

Окрім того, господарськими судами взято до уваги рішення Апеляційного суду міста Києва від 22.12.2011р. у справі №22-2690/10233/2011, у якому встановлено нікчемність Договору-1, та визнано даний факт таким, що має преюдиціальне значення для розгляду даної справи.

Разом з тим, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 631 Цивільного кодексу України передбачено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Загальні норми щодо підстав припинення зобов'язань передбачені главою 50 Цивільного кодексу України, а підстави припинення зобов'язань, які виникають з договору страхування, окрім того, передбачені спеціальними нормами глави 67 ЦК України та Закону України «Про страхування».

Згідно з ч. 1 ст. 997 Цивільного кодексу України договір страхування припиняється у випадках, встановлених договором та законом.

Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 997 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про страхування» дія договору страхування припиняється та втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки. При цьому договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено умовами договору.

Таким чином, виходячи з наведених норм права, припинення зобов'язання за договором та закінчення строку дії договору не є тотожними поняттями.

Сторони Договору-2 - ОСОБА_3 та АСТ «Вексель», у п. 12.2.3 Договору-2 передбачили, що його дія припиняється за згодою сторін, а також у разі якщо чергова частина страхового платежу не була сплачена або була сплачена не в повному обсязі на поточний рахунок страховика у строки, зазначені у п. 5.2 Договору-2. Відновлення дії договору відбувається з 00 годин наступної доби, наступної за днем надходження страхового платежу (його частини) на рахунок страховика за умови пред'явлення транспортного засобу для огляду страховику. Жоден з випадків, що стався в період, коли Договір не діяв, не розглядається як страховий і страхове відшкодування по ньому не виплачується.

Таким чином, сторони врегулювали свої відносини відповідно до ч. 1 ст. 997 Цивільного кодексу України та п. 3 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про страхування», та виходячи із засади свободи договору, не надали обов'язкової сили умові щодо необхідності письмової вимоги страховика для сплати чергового страхового платежу страхувальником.

Господарські суди, встановили, що ОСОБА_3 сплатила лише першу та другу частину страхового платежу за договором з АСТ «Вексель», а також те, що згідно умов п. 12.2.3. Договору-2 страховик звільняється від обов'язку виконання його умов в частині виплати страхового відшкодування, а страховий захист не поширюється на транспортний засіб в період прострочення сплати страхувальником чергового страхового платежу.

Отже, на момент укладання ОСОБА_3 з ПАТ «УПСК» Договору-1 відновлення дії Договору-2 та страхового покриття за Договором-2 у разі сплати чергового страхового платежу було можливим у зв'язку з чинністю самого Договору-2 до 03.07.2009р.

Таким чином правомірним є розмежування правового наслідку, який настає у зв'язку з несплатою страхувальником чергового страхового платежу, у вигляді припинення зобов'язання із виплати страхового відшкодування, та закінчення строку дії договору.

З урахуванням викладеного, правильним висновком за результатами всіх обставин справи є те, що дія Договору-2 на момент укладення Договору-1 не була припинена згідно умов передбачених сторонами у Договорі-2, а було припинено зобов'язання третьої особи-2 із виплати страхового відшкодування, однак, страховий захист на автомобіль не поширювався. Станом на час укладення ОСОБА_3 Договору-1 з відповідачем дія зобов'язання третьої особи-2 із виплати страхового відшкодування відновлена не була у зв'язку з непроведенням ОСОБА_3 чергового страхового платежу.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У п. 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26 грудня 2011 року «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним (абз. 2 п. 3 ч. 1 ст. 989 Цивільного кодексу України).

З огляду на викладене, встановлена в рішенні Апеляційного суду міста Києва від 22.12.2011р. у справі №22-2690/10233/2011 нікчемність Договору-1 є правовою оцінкою обставин у цивільній справі, а не обставинами, встановленими судовим рішенням.

Таким чином, Договір-1, з огляду на припинення зобов'язання відповідача щодо виплати страхового відшкодування ОСОБА_3 за Договором-2 не є нікчемним в розумінні ст. 989 Цивільного кодексу України з огляду на положення ст. 28 Закону України «Про страхування» та п. 12.2.3. Договору-2.

За таких обставин, припинення дії зобов'язань АСК «Вексель» перед ОСОБА_3 та дії страхового покриття за Договором-2 з АСК «Вексель» на підставі п. 12.2.3. та п. 3 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про страхування» виключає можливість застосування ст. 989 Цивільного кодексу України з висновком нікчемності Договору-1 з ПАТ «УПСК».

Отже, укладаючи Договір-1 з відповідачем ОСОБА_3 не мала страхового покриття за Договором-2, а тому право вигодонабувача на отримання страхового відшкодування від відповідача підлягає захисту судовим рішенням.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про страхування» страховик, зокрема зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.

Статтею 3 вказаного закону передбачено, що страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати фізичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування.

Оскільки за ризиком викрадення було встановлено франшизу у розмірі 10% від страхової суми, а страхова сума за Договором-1 складає 770 000,00 грн., розмір страхового відшкодування, що підлягає стягненню на користь вигодонабувача становить 770 000,00 грн. - 77 000,00 грн. = 693 000,00 грн.

Виходячи з наведеного, матеріально-правова вимога ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», як вигодонабувача за Договором-1, до ПАТ «УПСК» про стягнення страхової виплати в сумі 693 000,00 грн. у зв'язку з настанням страхового випадку: викраденням транспортного засобу, придбаного ОСОБА_3 за грошові кошти, отримані в кредит за Кредитним договором №2203498773 від 03.07.2008р., укладеним з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» є обґрунтованою та доведеною.

У зв'язку з вищевикладеним, доводи відповідача, наведені у відзиві на позовну заяву судом не можуть бути прийняті до уваги з огляду на їх необґрунтованість.

В матеріалах справи також міститься клопотання відповідача про застосування строків позовної давності до вимог про стягнення з нього суми страхового відшкодування.

Згідно із ст. 256 та ст. 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Порядок визначення початку перебігу позовної давності врегульовано ст. 261 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до пункту 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду міста Києва «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013р. за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Судом встановлено, що відповідачем було порушено право позивача на отримання страхового відшкодування за Договором-1.

Суд приймає до уваги пояснення відповідача щодо початку перебігу позовної давності за загальними правилами ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, а саме, що ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» стало відомо про викрадення автомобіля у вересні 2010р. з огляду на залучення його до участі в якості третьої особи у справі №2-4707/2010 за позовом ОСОБА_3 про стягнення страхової виплати, а також те, що строк позовної давності в даній справі пропущений.

Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду. (п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Відповідно ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Дослідивши матеріали справи, суд зазначає, що вигодонабувач є особою (юридичною особою в даному випадку), яка отримує страхове відшкодування у результаті настання страхового випадку за умовами Договору-1. Наведені позивачем підставі пропуску даної позовної давності є дійсно поважними, в розумінні норм діючого законодавства щодо захисту своїх охоронюваних законом інтересів, оскільки за період з вересня 2010 року по лютий 2014 року страхувальником та вигодонабувачем вчинялись дії щодо отримання страхового відшкодування у зв'язку з настанням страхового випадку: викраденням транспортного засобу, придбаного ОСОБА_3 за грошові кошти, отримані в кредит за Кредитним договором №2203498773 від 03.07.2008р., укладеним з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль».

Отже, таким чином, враховуючи те, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності, з врахування вищевикладених обставин справи, суд визнає доводи позивача щодо причин пропуску строку позовної давності поважними, а тому клопотання відповідача про застосування строків позовної давності до вимог про стягнення з нього суми страхового відшкодування в даній справі задоволенню не підлягає.

Окрім того, позивач в обґрунтування не застосування до вимог про стягнення з відповідача суми страхового відшкодування строку позовної давності посилається на положення п. 5 ч. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України.

Позовна давність не поширюється, зокрема на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). (п. 5 ч. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України).

У статті 268 ЦК України наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. У частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі. (п. 5.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Враховуючи те, що в даному випадку до суду звернувся не страховик, а вигодонабувач, статус якого не є тотожним зі страховиком, оскільки вигодонабувач не є застрахованою особою в розумінні положень ст. 3 Закону України «Про страхування», то застосування положень п. 5 ч. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України в даному випадку є неможливим.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. №6 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: - чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; - чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; - яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності зобов'язання перед позивачем щодо сплати суми страхового відшкодування в розмірі 693 000,00 грн.

Враховуючи все вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені в справі №910/3044/14 позовні підлягають задоволенню та стягненню з відповідача на користь позивача суми страхового відшкодування в розмірі 693 000,00 грн.

Судовий збір позивача в розмірі 13 860,00 грн., відповідно до положень статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на відповідача.

Керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ст. 267 Цивільного кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» (код ЄДРПОУ 20602681, адреса: 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 40) на користь Публічного акціонерного товариства Райффайзен Банк Аваль» (код ЄДРПОУ 14305909, адреса: 01011, м. Київ, вул. Лєскова, 9) суму страхового відшкодування в розмірі 693 000,00 грн. (шістсот дев'яносто три тисячі гривень 00 копійок) та суму судового збору у розмірі 13 860,00 грн. (тринадцять тисяч вісімсот шістдесят гривень 00 копійок).

3. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 03.10.2014р.

Суддя С.М. Морозов