Ухвала суду № 40754937, 30.09.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 367/7356/13-ц Головуючий у І інстанції Чернов Д.Є.Провадження № 22-ц/780/5482/14 Доповідач у 2 інстанції ФінагєєвКатегорія 26 30.09.2014

УХВАЛА

Іменем України

30 вересня 2014 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого судді Фінагєєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Бевзюк М.М.

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 грудня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2013 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 17 грудня 2011 року між ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник) було укладено Договір позики. Предметом договору було надання грошової позики у сумі 52000 євро та одночасно з підписанням зазначеного договору позикодавець передав позичальнику зазначену грошову суму. Строк повернення позики був визначений починаючи з січня 2012 року протягом 11 місяців. Проте, відповідач ухиляється від виконання умов договору та відмовляється повернути кошти, отримані за вказаним договором. В зв'язку з чим просив суд стягнути з відповідача суму позики та відсотки у розмірі 10 % від несплаченої суми у гривневому еквіваленті на дату подачі позову на загальну суму 612 280,24 грн.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 03 грудня 2013 року позовні вимоги задоволені у повному обсязі.

В апеляційній скарзі відповідач ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову у задоволенні позовних вимог, через порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд не вірно визначив норму права, яка підлягає застосування до правовідносин, що виникли між сторонами у справі, оскільки необхідно було застосувати норми польського законодавства. Крім того, зазначив, що суду не надав належної оцінки доказам та поясненням відповідача з приводу умов укладання договору позики.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що 17 грудня 2011 року між ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник) було укладено Договір позики.

Предметом договору було надання грошової позики у сумі 52000 євро та одночасно з підписанням зазначеного договору позикодавець передав позичальнику зазначену грошову суму. Відповідно до умов договору позичальник зобов'язався повернути позикодавцю суму позики у розстрочку по 4300 євро на місяць, починаючи з січня 2012 року протягом 11 місяців. Також визначено, що у разі неповернення суми позики своєчасно, позичальник зобов'язаний сплатити відсоток за прострочення у розмірі 10 % від несплаченої суми.

Між тим, в строки передбачені в договорі ОСОБА_1 отримані кошти не були повернуті.

Згідно статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Стаття 1049 ЦК України визначає що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За правилами ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Таким чином, суд першої інстанції, з урахуванням зазначених норм права, дійшов до вірного висновку про стягнення з відповідача суми боргу за договором позики.

Доводи апелянта про те, що до правовідносин, що виникли між сторонами у справі суд повинен був застосувати норми польського законодавства є безпідставними виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ч. 1 п. 2 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" - суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження.

Згідно ч. 1 та 2 ст. 1 договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, який ратифіковано Постановою ВР N 3941-XII від 04.02.94 року громадяни однієї Договірної Сторони користуються на території іншої Договірної Сторони у відношенні своїх особистих та майнових прав таким же правовим захистом, які і громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни однієї Договірної Сторони мають право вільно і без перешкод звертатися до органів іншої Договірної Сторони, до компетенції яких відносяться цивільні та кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, пред'являти позови, а також здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і громадяни цієї Договірної Сторони.

Відповідно до п.п. 1, 2 ст. 33 зазначеного договору зобов'язання, що виникають з договірних відносин, визначаються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої була укладена угода, хіба що учасники договірних відносин підпорядкують ці відносини вибраному ними законодавству. У справах, зазначених в пункті 1, компетентним є суд тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання або юридичну адресу відповідач. Компетентним є також суд тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання або юридичну адресу позивач, якщо на цій території знаходиться предмет спору або майно відповідача.

Статтею 20 договору також визначено, що якщо відповідно до положень цього Договору порушення справи належить до компетенції органів обох Договірних Сторін, а клопотання про порушення справи подано до органу однієї з них, то компетенція органу іншої Договірної Сторони виключається.

Отже, суд вірно визначився з правовідносинами, що випливають із встановлених обставин та вірно застосував правову норму до цих правовідносин.

Також є не обґрунтованими доводи апелянта про те, що суд не надав належної оцінки поясненням відповідача в обґрунтування своїх заперечень.

Посилання відповідача на те, що укладення договору позики було здійснено з метою документального підтвердження суми заборгованості за іншим договором та до відповідача було застосовано засоби психологічного тиску, у відповідності до вимог ст.ст. 57-61 ЦПК України, не підтверджено належними та допустими доказами у справі.

Таким чином висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на наявних у справі доказах, доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують, а відтак вимоги апеляційної скарги задоволені бути не можуть.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 грудня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Фінагєєв В.О.

Судді: Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.