Ухвала суду № 40501040, 25.06.2013, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

Іменем України

"25" червня 2013 р. справа № 2а-0470/12135/11

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Панченко О.М. (доповідач),

суддів: Чередниченко В.Є., Коршуна А.О.,

при секретарі судового засідання Чепурко А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Західно-Донбаської об'єднаної державної податкової інспекції у Дніпропетровській області

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.10.2011 р.

у справі № 2а-0470/12135/11

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - позивач)

до Західно-Донбаської об'єднаної державної податкової інспекції (далі - відповідач)

про визнання недійсним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати недійсним та скасувати податкове повідомлення-рішення відповідача від 26.08.2011 року № 0001451742.

Постановою суду першої інстанції позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Визнано незаконним та скасовано податкове повідомлення-рішення № 0001451742 від 26.08.2011 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання по платежу податок на додану вартість у розмірі 7 000 грн., з яких 5 600 грн. - за основним платежем, 1 400 грн. - за штрафними санкціями, винесене відповідачем.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідач оскаржив її в апеляційному порядку, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права.

Просить скасувати постанову суду та відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт посилається на те, що податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення іншою особою ніж вказана в п. 2 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом ДПА України від 30.05.1997 року № 165. Зазначає, що діяльність позивача була спрямована на формування податкового кредиту з метою заниження бази оподаткування по податку на додану вартість, в основу обґрунтування даного висновку відповідач вказує на відсутність трудових та матеріальних ресурсів, виробничої бази, складських приміщень, що унеможливлює здійснення господарської діяльності контрагента позивача - ПП «Мітра».

Позивачем надіслані до суду апеляційної інстанції заперечення щодо відмови у задоволенні апеляційної скарги та залишення постанови суду першої інстанції без змін.

У судовому засіданні представник позивача - ОСОБА_2 заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити постанову суду першої інстанції без змін, представник відповідача - Касаткін Д.М. підтримав доводи апеляційної скарги та просив скасувати постанову суду першої інстанції.

Вислухавши пояснення представників учасників процесу та дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції було встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що у період з 12.08.2011 року по 15.08.2011 року відповідачем проведено позапланову невиїзну документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства при взаємовідносинах з ПП «Мітра».

За результатами даної перевірки складено Акт № 104/17/2-2384607363 від 15.08.2011 року.

Перевіркою встановлені порушення, зокрема пп. 7.4.1, пп. 7.4.4, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" від 03.04.1997 № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями), в результаті чого підприємством занижено податок на додану вартість в сумі 5 600 грн. за серпень 2010 року.

На підставі складеного Акту відповідачем було прийнято податкове повідомлення-рішення форми «Р» від 26 серпня 2011 року № 0001451742.

В ході проведення перевірки відповідачем не встановлено факту передачі товарів від продавця до покупця, в зв'язку з відсутністю (не наданням для перевірки) актів приймання-передачі товару, довіреностей, документів, що засвідчують транспортування, зберігання товарів. Отже відповідач дійшов висновку, що діяльність позивача була спрямована на формування податкового кредиту з метою заниження бази оподаткування по податку на додану вартість.

Перевіркою встановлені порушення ч. 1.2 ст. 203, ч. 1.2 ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а також встановлено відсутність об'єктів оподаткування при придбанні та продажу товарів (послуг) за серпень 2010 року, які підпадають під визначення ст. 3 Закону України «Про податок на додану вартість».

Податковим органом зазначено, що дослідження Акту перевірки ДПІ у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська № 67/233/32804278 від 25.01.2011 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки фінансово-господарської діяльності з питань дотримання вимог податкового законодавства України з податку на прибуток ПП «Мітра» дає можливість дійти висновку, що відсутність трудових та матеріальних ресурсів, виробничої бази, складських приміщень унеможливлює здійснення господарської діяльності ПП «Мітра». Відповідач також дійшов висновку, що ПП «Мітра» здійснювало діяльність, спрямовану на надання податкової вигоди третім особам, отже як наслідок діяльність позивача у серпні 2010 року була спрямована на формування податкового кредиту з метою заниження бази оподаткування по податку на додану вартість, що дає можливість стверджувати про нікчемність укладених в цьому періоді правочинів.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутність документального підтвердження сплати податку на додану вартість попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару не впливає на право позивача на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого податку на додану вартість при придбанні товару.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції на виконання умов договору поставки позивачем від ПП «Мітра» отримано запасні частини на автотранспорт, що підтверджується накладними № 23191708 від 17.08.2010 року на суму 4 200 грн. та 23193008 від 30.08.2010 року на суму 29 400 грн. (а.с. 34, 35), а ПП «Мітра» в свою чергу, відповідно до договору про виконання робіт № 03/10 від 20.07.2010 року, надало покупцю податкові накладні № 23191708 від 17.08.2010 року на загальну суму 4 200 грн., з яких 700 грн. - ПДВ та № 23193008 від 30.08.2010 року на загальну суму 29 400 грн., з яких 4 900 грн. - ПДВ (а.с. 36-38).

Як зазначається у податкових накладних оплата за товар здійснена шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок ПП «Мітра», що підтверджується платіжними дорученнями № 56 від 16.08.2010 року на суму 4 200 грн. та від 30.08.2010 року на суму 29 400 грн. (а.с. 39-40).

На час здійснення вищезазначеної господарської операції ПП «Мітра» було платником податку на додану вартість та вправі було видати податкові накладні.

За договором поставки від ПП «Мітра» позивачем були отримані запасні частини на автотранспорт, які були встановлені на орендовані автобуси (договори оренди транспортних засобів від 01.01.2009 року та від 23.10.2010 року та акти прийому-передачі до договору оренди транспортних засобів (а.с. 43-51), що підтверджується актами списання запасних частин на автобуси від 30.08.2010 року та від 31.08.2010 року, актами №№ 1/10, 2/10 про погодження витрат на проведення щомісячного поточного ремонту і обслуговування орендованого автотранспорту за серпень 2010 року (а.с. 52-55).

Орендовані автобуси використовувалися позивачем у власній підприємницькій діяльності для перевезень пасажирів, на умовах договору про надання транспортних послуг від 01.04.2010 року № 10-14/1769-Л, укладеного з ВАТ «Павлоградвугілля».

Колегія суддів погоджується з правовою позицією суду першої інстанції щодо протиправності висновків відповідача про нікчемність правочинів з огляду на наступне.

Відповідач, приймаючи оскаржуване податкове повідомлення-рішення, виходив з того, що позивачем порушено ст. 228 ЦК України щодо укладення правочину, який суперечить моральним засадам суспільства, а також порушує публічний прядок, спрямований на заволодіння майном держави, дохідної частини бюджету, а отже є нікчемним.

Пленумом Верховного суду України в своїй постанові від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", який роз'яснив, що нікчемними правочинами, які порушують публічний порядок, визначені ст. 228 ЦК України, є: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема є: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режими вилучення з обігу або обмеження в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

На думку колегії суддів Акт перевірки не доводить умислу позивача на порушення публічного порядку та в чому таке порушення полягає. Згідно ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Під час розгляду справи судом також встановлено, що укладений між позивачем та ПП «Мітра» договір не віднесено законом до нікчемних, також відсутні судові рішення про визнання їх недійсними.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідач, приймаючи оскаржуване податкове повідомлення-рішення, не міг керуватися лише припущеннями щодо нікчемності укладених договорів, його позиція про те, що цей договір ймовірно суперечить інтересам держави, не підкріплена належними доказами чи рішенням суду про визнання його таким.

Необхідно відмітити, що пп. 7.5.1. п. 7.5 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" № 168/97-ВР від 3 квітня 1997 року (із змінами та доповненнями) (далі - Закон України "Про ПДВ") право платника податку на податковий кредит ставить в залежність від отримання податкової накладної, а не від сплати його контрагентами (чи контрагентами постачальника) податку до бюджету.

Матеріали справи свідчать про те, що позивач дійсно укладав договір з ПП «Мітра», який мав реальний характер та отримав товар, сплатив вартість з урахуванням податку на додану вартість.

Позивачем були сформовані податкові зобов'язання, порушення контрагентами правил здійснення податкової дисципліни та господарської діяльності ( відсутність за місцем реєстрації, несплата податків та зборів у необхідному розмірі тощо) не може бути підставою для позбавлення платника (позивача у справі) права на отримання податкової вигоди за умови відсутності доказів недобросовісності такого платника.

При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Практика Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права, свідчить про те, якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (Рішення Європейського Суду від 09 січня 2007 року у справі "Інтерсплав проти України").

Також податковий орган не надав жодних доказів на підтвердження того, що позивач діяв без належної обачності й обережності і йому було відомо про порушення, які допускали контрагенти, або що самостійною діловою метою здійснення господарських операцій було одержання позивачем податкової вигоди.

Отже, на підставі частини 3 статті 228 ЦК України чи статті 207 Господарського кодексу України (далі ГК України) доводити недійсність правочинів (господарських зобов'язань) органи державної податкової служби зобов'язані виключно у судовому порядку. Посилання відповідача на частини і, 5 статтю 203, статтю 215 є безпідставними, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Рішення суду про визнання зазначених правочинів недійсними через недодержання вимог щодо його відповідності інтересам держави і суспільства, моральним засадам, податковим органом до суду не надано, в акті перевірки про наявність таких рішень не зазначено.

До набуття законної сили рішенням суду про визнання недійсним правочину, відображення в акті перевірки висновків про вчинення таким платником порушення податкового законодавства щодо правильності та повноти справляння податків за цим правочином є передчасним. Наявність ознак фіктивності правочину є лише підставою для визнання його недійсним в судовому порядку.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що суд першої інстанції об'єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, та ухвалив судове рішення без порушення норм матеріального та процесуального права, тому постанову суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу Західно-Донбаської об'єднаної державної податкової інспекції у Дніпропетровській області без задоволення.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.10.2011 р. у справі № 2а-0470/12135/11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України в порядку і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя: О.М. Панченко

Суддя: В.Є. Чередниченко

Суддя: А.О. Коршун