Ухвала суду № 40426389, 03.09.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"03" вересня 2014 р. м. Київ К/800/15658/13

Вищий адміністративний суд України у складі: головуючого судді Бухтіярової І.О., суддів Вербицької О.В., Приходько І.В.,

за участю секретаря судового засідання Лисюк І.О.,

представника позивача Сімаковича П.Ю.,

представника відповідача Полежака О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова Харківської області Державної податкової служби

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 20.11.2012 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22.01.2013 року

у справі № 2а-10436/12/2070

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Юрполіс Компані» (далі - позивач, ТОВ «Юрполіс Компані»)

до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова Харківської області Державної податкової служби (далі - відповідач, ДПІ у Київському районі м. Харкова)

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Юрполіс Компані» звернулось у вересні 2012 року до суду з позовом до ДПІ у Київському районі м. Харкова про скасування податкових повідомлень-рішень № 0001862302 та № 0001892302 від 02.03.2012 року.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 20.11.2012 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22.01.2013 року, позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»; п. 138.2 ст. 138, п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України).

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинство України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому засіданні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено позапланову виїзну документальну перевірку позивача з питань правильності визначення, повноти нарахування та сплати податку на додану вартість по взаємовідносинам з ТОВ «Бізнес-консалтинг Плюс» за період лютий, липень та листопад 2011 року, за результатами якої складено акт від 20.02.2012 року № 552/23-506/33901201.

Відповідач 02.03.2012 року з посиланням на акт перевірки прийняв спірні податкові повідомлення-рішення № 0001892302 щодо збільшення суми грошового зобов'язання з ПДВ за основним платежем в розмірі 836 964,00 гривні, за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 202 067,50 гривень та № 0001862302 щодо збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств за основним платежем в розмірі 956 803,00 гривні, за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 1,00 гривня.

Як з'ясовано судами, фактичною підставою для винесення спірних податкових повідомлень-рішень є висновок, відображений в акті перевірки, про безпідставне включення до складу податкового кредиту з ПДВ податкових накладних, виписаних контрагентом вказаним в акті перевірки, та віднесення до складу витрат коштів по вказаних накладних, оскільки правочини з ним є нікчемними і не підлягають відображенню в податковому обліку.

У зв'язку з викладеним, податковий орган вважає, що вказані порушення призвели до завищення валових витрат та безпідставно було віднесено суми до складу податкового кредиту ПДВ.

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги повністю, з висновками яких погоджується колегія суддів касаційної інстанції, виходили з наступного.

Підпунктом 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Пунктом 198.3 ст. 198 ПК України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

При цьому, пп. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України встановлено, що господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Пунктом 198.6 ст. 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Відповідно до п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Згідно п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 201.8 ст. 201 ПК України передбачено, що право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

Податкова накладна відповідно до п. 201.10 ст. 201 ПК України видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

З огляду на викладені положення Кодексу, для отримання права сформувати податковий кредит із сум податку на додану вартість, сплачених в ціні придбаного товару (робіт, послуг), платник ПДВ повинен мати податкові накладні, видані на реально отриманий товар (роботи, послуги), призначений для використання у власній господарській діяльності.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Бізнес-консалтинг плюс» (в якості «Виконавця») та ТОВ «Юрполіс Компані» (в якості «Замовника») укладено письмовий правочин у формі договору за № 040111/2 від 04.01.2011 року, предметом якого є забезпечення інформаційного, консультаційно-довідкового обслуговування.

Факт виконання зазначення правочину підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій актами здачі-прийняття робіт (надання послуг), податковими накладними, платіжними дорученнями.

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Бізнес-консалтинг плюс» (в якості «Виконавця») та ТОВ «Юрполіс Компані» (в якості «Замовника») було укладено письмовий правочин у формі договору за № 040111/1 від 04.01.2011 року, предметом якого є прибори та комплектуючі в асортименті.

Факт виконання зазначеного правочину підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій прибутковими накладними, податковими накладними, видатковими накладними, актами прийому-передачі товарно-матеріальних цінностей, договором поставки № 080610/02 від 08.06.2011 року, товарно-транспортними накладними, довіреностями на отримання товарно-матеріальних цінностей, платіжними дорученнями.

Судами встановлено, що на момент укладення згаданого правочину сторони мали правоздатність і дієздатність юридичних осіб, що підтверджується довідкою Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно ч. 1 ст. 9 цього Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Частиною 2 ст. 9 цього Закону передбачено, що первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що первинні документи не мають дефектів форми та змісту, підтверджують реальне проведення між сторонами господарських операцій. Також до матеріалів справи залучені докази подальшої реалізації отриманих товарів.

Таким чином, встановлені судами попередніх інстанцій обставини спростовують висновки, викладені в акті перевірки суб'єктом владних повноважень про відсутність факту реального виконання позивачем господарських операцій за спірними правочинами, про відсутність основних засобів, та висновок про нікчемність правочинів або невідповідності закону вчинених за ними господарських операцій.

Щодо твердження відповідача про відсутність реальності господарських операцій за цими правочинами, то колегія суддів касаційної інстанції погоджується з судами попередніх інстанцій, вірно зазначили наступне.

В силу положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» позивач та контрагенти позивача є окремими суб'єктами права зі статусом юридичної особи, а тому позивач та контрагенти позивача є окремими платниками податку на додану вартість. За таких обставин, межі юридичної відповідальності кожного платника ПДВ, має індивідуальний характер, поширюються на діяння, що визнаються законом протиправними та були вчинені саме цим платником. Притягнення суб'єкта права до відповідальності за діяння, що було вчинено іншою особою, є неможливим, за винятком встановлених ст. 228 Цивільного кодексу України та ст. ст. 207 і 208 Господарського кодексу України випадків свідомого укладення таким суб'єктом права нікчемного правочину з метою відображення певних первинних документів в податковому обліку без фактичного проведення господарських операцій.

Між тим, у ході розгляду справи відповідачем не подано до суду жодних доказів порушення кримінальної справи відносно посадових (службових) осіб платника податків або за викладеними в акті фактами діяльності платника податків, наявності обвинувального вироку суду, рішення суду про стягнення одержаного за нікчемним правочином, наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає вірним та обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про неправомірність винесених спірних податкових повідомлень-рішень.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які б могли б призвести до скасування оскаржуваних рішень.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 160, 167, 220-231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова Харківської області Державної податкової служби - залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 20.11.2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22.01.2013 року у справі № 2а-10436/12/2070 - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: О.В. Вербицька

І.В. Приходько