Рішення № 40414289, 03.09.2014, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2014 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Кулянди М.І., Перепелюк Л.М.

секретар Тодоряк Г.Д.

за участю ОСОБА_1 та її представників ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, третя особа без самостійних вимог друга Чернівецька державна нотаріальна контора, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 28 липня 2014 року,

встановила:

В липні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом.

Просила визнати недійсним заповіт від 4 лютого 1984 року №95, складений ОСОБА_5

Посилалася на те, що 4 лютого 1984 року її дід ОСОБА_5 склав заповіт, відповідно до якого будинок, по АДРЕСА_1 заповів сину ОСОБА_6

Зазначала, що вищевказаний будинок був зруйнованих стихією в 1968 році. На його місці її батько ОСОБА_7 побудував новий будинок, який не був введений в експлуатацію на момент складення заповіту.

Заповіт від 4 лютого 1984 року було складено на майно, яке не було приватною власністю ОСОБА_5, а тому він є нікчемним.

Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 28 липня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Посилається на те, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід задовольнити частково з таких підстав.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не оспорюється заповіт з підстав його невідповідності до вимог закону щодо форми та посвідчення.

Заповіт складений ОСОБА_5 відповідає вимогам статті 203 ЦК України щодо загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а також відсутні підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України.

Твердження позивача про те, що волевиявлення заповідача ОСОБА_8 на час складання та посвідчення заповіту не відповідало його дійсній волі не відповідають фактичним обставинам справи.

Позивачем не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач наполягав на складенні заповіту.

Однак, повністю погодитись з такими висновками суду не можна.

Так, згідно частини 1 статті 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Частиною 2 статті 545 ЦК УРСР України визначено, якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.

Відповідно до частини 1 статті 48 ЦК УРСР України недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Згідно пункту 17 «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року, N 7 право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.

Згідно частини 1 статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Відповідно до вимог ст.ст. 213, 215 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим, а за змістом має містити встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. При встановленні фактів суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 214 ЦПК України суд ухвалюючи рішення повинен вирішити такі питання:

- чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

- які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

- яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Як вбачається з матеріалів справи і це вірно встановлено судом першої інстанції ОСОБА_5 заповів ОСОБА_6 належний йому жилий будинок, що розташований по АДРЕСА_1, що підтверджується дублікатом заповіту від 4 лютого 1984 року (а.с.5).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 22 квітня 1992 року (а.с.7).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 27 травня 2013 року (а.с.11).

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 28 липня 2010 року №26849347 вбачається, що ОСОБА_5 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с.115).

Колегія суддів вважає правильним висновок суду про те, ОСОБА_1 не надала суду доказів того, що внаслідок складання її дідом ОСОБА_5 4 лютого 1984 року заповіту були порушені її законні права чи інтереси, а тому в позові слід відмовити.

Однак, ухвалюючи рішення у справі суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин ст. ст. 203, 215 ЦК України, які не діяли на момент складання оспорюваного заповіту

Згідно пункту 2 постанови пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року, N 9 судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

З матеріалів справи вбачається, що на момент складання заповіту 4 лютого 1984 року діяли норми ЦК УРСР.

Враховуючи зазначені вище обставини колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права, а тому його слід змінити, а саме виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на статті 203, 215 ЦК України.

В решті рішення слід залишити без змін.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Колегія суддів вважає помилковими доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував тієї обставини, що на день складання заповіту у власності ОСОБА_5 вже не було будинку.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 в своїй позовній заяві не зазначила , які саме її законні права чи інтереси були порушені в результаті складання 4 лютого 1984 року її дідом ОСОБА_5 заповіту та не надала суду доказів, які би підтверджували факт таких порушень.

ОСОБА_1 також не обґрунтувала та не довела ту обставину , що ОСОБА_4 є належним відповідачем у даній справі.

Зокрема в матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_4 спадкувала спірне нерухоме майно.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 28 липня 2014 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на статті 203, 215 ЦК України.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

На рішення може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту його вступу в законну силу.

Головуючий

Судді: