Постанова № 40299947, 14.08.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

14 серпня 2014 року 16:00 № 826/10677/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., при секретарі Яцюті М.С., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1доВідділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у місті Києвіпровизнання протиправними дій та визнання протиправною і скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у місті Києві (далі по тексту - відповідач, ВДВС Солом'янського РУЮ у м. Києві) про визнання протиправними дій старшого державного виконавця ВДВС Солом'янського РУЮ у м. Києві Гресь Т.О. щодо винесення постанови від 05 травня 2014 року про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 24982,94 грн. та визнання протиправною і скасування зазначеної постанови.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2014 року відкрито провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 06 серпня 2014 року.

У судове засідання 06 серпня 2014 року з'явився представник позивача, який позов підтримав, та представник відповідача, яка проти задоволення позову заперечувала з огляду на його необґрунтованість.

У порядку частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України представники сторін надали суду клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження, що стало підставою для постановлення судом 06 серпня 2014 року ухвали про перехід до розгляду справи в письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

30 вересня 2011 року на адресу відповідача надійшла заява Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про відкриття виконавчого провадження щодо примусового стягнення з ОСОБА_3 заборгованості.

Також, до заяви було додано оригінал виконавчого листа №2-2-3717-1/10, виданого Солом'янським районним судом міста Києва 04 квітня 2011 року.

За результатами вивчення зазначених документів 30 вересня 2011 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та визначено боржнику строк для самостійного виконання до 06 жовтня 2011 року, а також постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно, що належить боржнику, у межах суми звернення стягнення та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику.

23 грудня 2011 року, керуючись положеннями статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» та з огляду на те, що у відділі на виконанні перебуває декілька виконавчих проваджень, старшим державним виконавцем винесено постанову про приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження, якою виконавче провадження №28998917 з примусового виконання виконавчого листа №2-2-3717-1, виданого 04 квітня 2011 року Солом'янським районним судом міста Києва, приєднано до зведеного виконавчого провадження №30892276.

29 квітня 2014 року до ВДВС Солом'янського РУЮ у м. Києві від ПАТ «Комерційний банк «Надра» надійшла заява про повернення виконавчого листа №2-2-3717-1 від 04 квітня 2011 року без виконання.

За результатами вивчення зазначеної заяви, 06 травня 2014 року державним виконавцем винесено постанову про виведення виконавчого провадження із зведеного виконавчого провадження та постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

У той же час, у зв'язку з невиконанням боржником у добровільному порядку рішення суду у наданий для такого виконання строк, а саме до 21 червня 2013 року, 05 травня 2014 року державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору, якою постановлено стягнути з ОСОБА_3 виконавчий збір у розмірі 24982,90 грн.

Саме не погоджуючись з названою постановою позивач звернувся з відповідним позовом до суду, в якому просить визнати неправомірними дії старшого державного виконавця щодо її винесення, а також визнати протиправною та скасувати таку постанову. На обґрунтування вимог, викладених у адміністративному позові, ОСОБА_1, який згідно свідоцтв про зміну імені, спочатку змінив прізвище на ОСОБА_1, а потім змінив прізвище та ім'я на ОСОБА_1, посилається на погашення ним заборгованості перед ПАТ «Комерційний банк «Надра» у добровільному порядку, а сплив строку, визначеного постановою про відкриття виконавчого провадження для добровільного виконання судового рішення, не є підставою для стягнення виконавчого збору за відсутності з боку відповідача вчинення дій щодо примусового виконання рішення суду. Крім того, позивач зазначає про несвоєчасне його повідомлення, внаслідок чого він був позбавлений можливості добровільно виконати рішення у встановлений державним виконавцем строк.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини 3 названої статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вищезазначеного, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає за необхідне зазначити наступне.

Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд виходить зі змісту положень частини 1 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Отже, при визначенні юрисдикції суд виходить з того, що до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, передбачених частиною другою статті 17 Закону України «Про виконавче провадження», крім тих, відносно яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження.

Частиною 4 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

У розумінні статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

Таким чином, до юрисдикції адміністративних судів належать усі справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень на підставі виконавчих документів, виданих судами всіх юрисдикцій, за винятком тих, які видано загальними та господарськими судами у разі звернення до суду сторін відповідного виконавчого провадження чи їхніх представників.

У той же час, згідно пункту 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належать до видів відповідальності за невиконання рішення самостійно та за невиконання без поважних причин рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання. Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову, яка, у разі її невиконання самостійно, виконується примусово в установленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку.

За змістом пункту 7 частини 2 статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

За результатом аналізу наведених вище правових норм, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, і накладення штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

Крім того, суд враховує, що відповідно до пункту 11 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» відповідачем у справах з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.

Згідно зі статтею 124 Конституції України всі судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. № 606-XIV у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон України від 21.04.1999р. № 606-XIV).

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Статтею 1 названого Закону визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Відповідно до частини 2 статті 25 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Згідно з частиною 1 статті 27 названого Закону у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною 2 статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Наведені правові норми зобов'язують боржника добровільно виконати рішення у строк, встановлений державним виконавцем, та повідомити про таке виконання у цей же термін. В свою чергу, дані норми, у разі невиконання боржником рішення добровільно у встановлений державним виконавцем строк, зобов'язують державного виконавця на наступний день після закінчення відповідних строків розпочати примусове виконання рішення, тобто вчиняти певні дії, спрямовані на примусове виконання рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, постанова про відкриття виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа №2-2-3717-1, виданого Солом'янським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ВАТ КБ «Надра» боргу в сумі 249829,04 грн., винесена державним виконавцем ще 30 вересня 2011 року.

У подальшому, 23 грудня 2011 року зазначене виконавче провадження було приєднано до зведеного виконавчого провадження №30892276, в рамках якого державним виконавцем вчинялись дії щодо примусового виконання документів, об'єднаних у зведене виконавче провадження, зокрема, виконавчого листа №2-2-3717-1, а саме складались вимог, направлялись запити щодо розшуку та встановлення переліку майна, що належить боржнику та на яке може бути звернуто стягнення, що підтверджується копіями відповідних документів, наявних у матеріалах справи.

Відповідно до частини 1 статті 28 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

Частиною 2 названої правової норми також закріплено виключний перелік виконавчих документів, під час виконання яких виконавчий збір не стягується, а саме: про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, стягнення виконавчого збору, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, відшкодування витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, і стягнення штрафів, накладених відповідно до вимог цього Закону, а також у разі виконання рішень у порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

За таких обставин, а також враховуючи приписи частини 1 статті 6 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV, якою закріплено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору від 05 травня 2014 року незаконною та її скасування.

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що саме невиконання боржником рішення суду в добровільному порядку в строк до 21 червня 2013 року (згідно з постановою про стягнення з боржника виконавчого збору від 05 травня 2014 року) й стало підставою для винесення оскаржуваної постанови, у той час як постановою про відкриття виконавчого провадження від 30 вересня 2011 року щодо виконання виконавчого листа №2-2-3717-1, виданого 04 квітня 2011 року Солом'янським районним судом міста Києва, було визначено строк для добровільного виконання до 06 жовтня 2011 року.

Наведене, на думку суду, свідчить про надання позивачу достатнього проміжку часу для вчинення дій щодо виконання судового рішення у добровільному порядку, а відсутність доказів на підтвердження вчинення таких дій або повідомлення державного виконавця про неможливість їх вчинення з клопотанням про відкладення провадження виконавчих дій, є підставою для постановлення рішення про відмову в задоволенні позову.

Посилання позивача в обґрунтування вимог, викладених у позові, на несвоєчасне отримання постанови про відкриття виконавчого провадження, суд до уваги не приймає, оскільки позивачем не зазначено коли саме така постанова була ним отримана та не надано жодних доказів на підтвердження вчинення дій щодо добровільного виконання судового рішення після отримання такої постанови.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б спростували правомірність оскаржуваних дій та рішення державної виконавчої служби, позивач суду не надав.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги необґрунтованими, а позов таким, що не підлягає задоволенню.

Враховуючи вищезазначене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову відмовити

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя А.І. Кузьменко