Постанова № 40276231, 05.08.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

05 серпня 2014 року № 826/6583/14

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., суддів Келеберди В.І., Данилишина В.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства соціальної політики України про визнання протиправними дій, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також - позивач) з позовом до Міністерства соціальної політики України (надалі також - відповідач), в якому просив:

- визнати неправомірним наказ Міністерства соціальної політики України №175к від 28.02.2014р. про звільнення позивача з просади Директора Департаменту з 03.03.2014р. як виданий незаконно в порушення статей 40, 47 части 1 і 2 КЗпП України и скасувати його;

- поновити позивача на попередній посаді з виплатою середньомічної заробітної плати за дні вимушеного прогулу з 22.04.2014 р. по дату винесення судом рішення в розмірі середньоденного заробітку позивача з урахуванням усіх доплат и премій;

- стягнути з відповідача оплату лікарняних листів за період з 24.03.2014 по 09.04.2014рр., з 10.04.2014 по 18.04.2014рр.;

- зобов'язати відповідача надати позивачу невикористану відпустку згідно заяви від 09.04.2014р. в зручний для нього час;

- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 20 000 грн.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню з огляду про наступне.

Матеріалами справи встановлено, що наказом від 01.03.2013р. №95 - к позивач був призначений на посаду начальника Управління кадрового забезпечення Міністерства соціальної політики України за погодженням з Національним агентством України з питань державної служби лист від 28.02.2013р. № 871/80-13.

В подальшому наказом Мінсоцполітики від 21.03.2013р. №159-к ОСОБА_1 призначено на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення.

Наказом Мінсоцполітики від 28.02.2014р. № 175к позивача звільнено з посади Директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення.

Позивач не погоджуюсь із правомірністю звільнення з посади оскаржив наказ від 28.02.2014р. № 175к до Окружного адміністративного суду міста Києва. В обґрунтування позовних вимог покликався на невідповідність спірного наказу приписам трудового законодавства. Зокрема зазначав, що його було звільнено під час тимчасової непрацездатності; без погодження з профспілковим органом; за відсутності порушень прийняття позивача на роботу, що у своїй сукупності свідчить про протиправність спірного наказу та наявність правових підстав для його скасування.

Відповідач проти задоволення позову заперечував з мотивів необґрунтованості та безпідставності. Разом з тим, зазначав, що наказ про звільнення від 28.02.2014р. № 175 к прийнятий відповідно до статті 7 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а відтак є таким, що відповідає нормам законодавства.

Вирішуючи спір по суті, суд виходив із наступного.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту наказу №175 к від 28.02.2014р. слідує, що позивача звільнено з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення з 03.03.2014р. відповідно до ст. 7 КЗпП.

При цьому, підставою видачі спірного наказу слугував п. 9 Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.08.1996р. №912 та лист Нацдержслужби України від 20.03.2013р. №1323/80/13.

Нормами статті 7 КЗпП України визначено, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.

Разом з тим, відповідно до пункту 29 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року №9 роз'яснено, що вирішуючи справи про припинення трудового договору у зв'язку з порушенням правил прийняття на роботу, суди повинні враховувати, що звільнення з цих підстав може мати місце у випадках, коли відповідно до статті 7 КЗпП України спеціальною нормою законодавства України передбачено обмеження на прийняття на роботу за певних умов.

Отже, у разі звільнення працівника у зв'язку з порушенням правил прийняття на роботу у наказі (розпорядженні) обов'язково має міститися посилання не тільки на статтю 7 КЗпП, а й на відповідну норму закону чи підзаконного акта, яку було порушено під час прийняття на роботу.

Зі змісту пункту 1 частини першої статті 30 Закону України «Про державну службу» крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону). Згідно статті 4 цього ж закону право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, відповідно до ст. 7 КЗпП на підставі п. 1 частини першої ст. 30 Закону «Про державну службу» трудовий договір з державними службовцями припиняється у зв'язку з порушенням встановлених правил прийняття на роботу, тобто прийняттям на державну службу з порушенням умов, встановлених ст. 4 Закону «Про державну службу». Такими порушеннями слід вважати недодержання правил проведення конкурсного відбору чи іншої процедури, встановленої законодавством (наприклад, відсутність погодження призначення на посаду).

За таких обставин, системний аналіз вищевказаних норм чинного законодавства свідчить про те, що звільнення що звільнення у зв'язку з порушенням встановлених правил прийняття на роботу є самостійною підставою розірвання трудового договору (припинення публічної служби).

Також суд звертає увагу на те, що відповідно до абзацу другого пункту 9 Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 02 серпня 1996 року № 912 (далі - Положення), призначення на посаду та звільнення з посади керівника кадрової служби здійснюється за наявності висновку Нацдержслужби. В ході судового розгляду справи встановлено, що відповідно до висновку Національного агентства України з питань державної служби (лист від 28.02.2013р. № 871/80-13), погоджено кандидатуру ОСОБА_1 на посаду начальника Управління кадрового забезпечення, а не на посаду директора Департаменту.

Проте у висновку Національного агентства України з питань державної служби (лист від 20.03.2013р. № 1323/80-13) не погоджено ОСОБА_1 на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення Мінсоцполітики, оскільки відповідно до Положення, передбачено утворення в органі виконавчої влади окремого структурного підрозділу, на який має бути покладено виключно обов'язки з питань кадрової роботи та державної служби. Покладення на кадрову службу інших обов'язків, не передбачених зазначеним Положенням, не допускається.

З огляду на вищевикладене вбачається висновок про те, що під час видання наказу від 21.03.2013р. №159-к про призначення ОСОБА_1 на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення було порушено правила прийняття на роботу, оскільки таке призначення відбулось без відповідного висновку Нацдержслужби, як того вимагає чинне законодавство, а відтак на переконання суду правові підстави для звільнення позивача з посади в порядку ст. ст. 7 КЗпП мали місце.

При цьому, доводи позивача про невідповідність спірного наказу нормам трудового законодавства через відсутність погодження з профспілковою організацією його звільнення не носять правового підґрунтя, позаяк звільнення в порядку ст. 7 КЗпП здійснюється без згоди профспілкового органу, оскільки така згода в силу чинного законодавства необхідна при розірванні трудового договору з ініціативи власника тільки з підстав, перелічених в частині першій ст. 43 КЗпП.

Також в обґрунтування неправомірності спірного наказу, позивач посилається на досвід роботи та відсутність протягом 20 років служби будь-яких зауважень до нього. Такі твердження не відповідають дійсності, з огляду про наступне.

Відповідно до рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12.03.2014 року по справі № 813/6841/13-а визнано протиправними дії директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення ОСОБА_1 в частині порушень строків реєстрації та розгляду звернення. Також стосовно даної справі є окрема ухвала щодо зазначеного питання.

Твердження позивача щодо перешкоджання та отримання документів, а також допуску до приміщення Мінсоцполітики не відповідають дійсності, оскільки позивач у позовній заяві зазначає, що він особисто здавав листи непрацездатності, тобто заходив до приміщення Мінсоцполітики, отримував заробітну платню та виплати за лікарняний в різний час.

Разом з тим, щодо доводів позивача щодо ненадання трудової книжки в день звільнення, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до пункту 4.2. Інструкції «Про порядок ведення трудових книжок працівників», затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Встановлено, що оскільки відповідної письмової згоди позивача не було, а тому відповідач правомірно, листом від 03.03.2014 року № 50/09/137-14 запропонував позивачу прибути до Мінсоцполітики для отримання трудової книжки.

Проте в ході судового розгляду справи встановлено, що позивач з 03.03.2014 по 21.03.2014рр. (згідно лікарняного листа серії АГИ №727215), з 24.03.2014 по 09.04.2014рр. (згідно лікарняного листа серії АГА №875610); з 10.04.2014 по 18.04.2014рр. (згідно лікарняного листа серії АГВ №695126). Стати до роботи позивач мав 22.04.2014р.

В той час, як статтею 40 КЗпП, передбачено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.

Таким чином, суд звертає увагу на те, що розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність, що повністю кореспондується з імперативними приписами ст. 40 КЗпП.

З огляду на вищевикладене, суд прийшов до висновку про те, що звільнення позивача з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення у період його тимчасової непрацездатності є незаконним, а відтак наказ №175 к від 28.02.2014р. є таким, що не відповідає приписам законодавства, а відтак є протиправним та підлягає скасуванню.

Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає, з огляду про наступне.

Статтею 237-1 КЗпП України встановлено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: - у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; - у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; - у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; - у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного

засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Разом з тим, згідно пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 року № 4, при вирішенні спору пре відшкодування моральної (немайнової) шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Пунктом 9 Постанови № 4 визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації.

Доводи позивача в обґрунтування спричинення йому моральної шкоди є необґрунтованими. Так, позивачем не надано належних доказів на підтвердження погіршення його стану здоров'я після звільнення, характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), не вказано з яких саме міркувань він виходив, визначаючи розмір суми відшкодування моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Крім того, позивачем взагалі не обґрунтовано та не надано доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між його перебуванням на стаціонарному лікуванні, виселенню з гуртожитку та діями Мінсоцполітики у зв'язку з наказом про звільнення позивача.

Позовна вимога про надання невикористаної відпустки згідно заяви від 09.04.2014р. в зручний для нього час задоволенню не підлягає, позаяк встановлено, що відповідно до наказу про звільнення позивачку була нарахована компенсація за невикористані 17 днів основної відпустки та 15 днів додаткової відпустки.

Щодо вимог про оплату лікарняних листів за період з 24.03.2014 по 09.04.2014рр., з 10.04.2014 по 18.04.2014рр., суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до абз. другого частини першої ст. 4 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням», право на таку допомогу виникає з настанням тимчасової непрацездатності в період роботи, включаючи і день звільнення. При цьому листок непрацездатності оплачується не по день звільнення, а в порядку, встановленому ст. 2 Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування», тобто за весь період хвороби до відновлення працездатності або встановлення медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) інвалідності незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності.

Кількість листків непрацездатності, які підлягатимуть оплаті після звільнення, має визначатися за принципом, що вони видані за страховим випадком, який настав у період роботи (перебування у трудових відносинах). Якщо працівникові, який захворів у період роботи, видано кілька листків непрацездатності, де в заключному висновку попереднього листка непрацездатності зазначено «Продовжує хворіти», то всі вони вважаються продовженням одного і того самого страхового випадку і підлягають оплаті незалежно від звільнення працівника.

Якщо в листку непрацездатності, виданому працівникові після звільнення з роботи, буде зазначено «Стати до роботи...», то наступний листок непрацездатності оплаті не підлягає, оскільки це вже буде інший страховий випадок непрацездатності, який настав не в період роботи.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, постанова суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення та середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок), цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника (підпункт «з» пункту 1). У відповідності до частини 3 пункту 2 Порядку, збереження заробітної плати «у всіх інших випадках», до яких відноситься випадок й вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України).

За таких обставин, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги позивача є частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.

Керуючись ст. 2, ст. 9, ст. ст. 69 - 71, ст. 94, ст. 128, ст. ст. 158-163, ст. 167, ст. 186, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати неправомірним наказ Міністерства соціальної політики України №175к від 28.02.2014р. про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення з 03.03.2014р.

Поновити позивача на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення з виплатою середньомічної заробітної плати за дні вимушеного прогулу з 22.04.2014 р. по дату винесення судом рішення в розмірі середньоденного заробітку позивача.

Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення та середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.А. Качур

Судді В.І. Келеберда

В.М. Данилишин