Рішення № 40264675, 18.08.2014, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 750/11685/13-ц Провадження № 22-ц/795/1714/2014 Категорія - цивільнаГоловуючий у I інстанції - Карапута Л. В. Доповідач - Губар В. С.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 серпня 2014 року м. ЧернігівАПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіГубар В.С.,суддів:Позігуна М.І., Харечко Л.К.при секретарі:Мартиновій А.В.за участю:ОСОБА_5, ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_7, ОСОБА_8 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2014 року по справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про визнання особистою власністю ОСОБА_7 8/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_7 і ОСОБА_8 7/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_7 право власності на 4/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_8 право власності на 3/15 частин квартири АДРЕСА_1, -

в с т а н о в и в:

В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на неповноту досліджених судом доказів та обставин справи, що призвело до порушення норм матеріального права.

В апеляційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким поділити спірну квартиру між подружжям порівну, посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, зібраним по справі доказам і вимогам закону.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_7 зводяться до того, що від продажу належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_2 вона отримала фактично 40000,00 грн. і ці кошти були сплачені в рахунок погашення кредитного договору від 02.07.2004 року на придбання спірної квартири АДРЕСА_1, а тому 8/15 частин цієї квартири є її особистою власністю, що безпідставно не враховано судом при вирішенні спору.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_8 зводяться до того, що, перебуваючи з позивачкою у шлюбі, він продав належну йому на праві власності частину квартиру АДРЕСА_3 вартістю 9880,00 грн. та вклав вказані кошти в їх сімейний бюджет для подальшого погашення кредитного договору від 02.07.2004 року для придбання спірної квартири.

В апеляційному суді ОСОБА_7 категорично наполягала на вирішенні справи виключно в межах заявлених нею позовних вимог.

Представник ОСОБА_7 ОСОБА_6 в апеляційному суді вимоги позивача підтримала.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційним судом встановлені наступні обставини справи.

В листопаді 2013 року ОСОБА_9 звернулася до суду з позовом та, уточненивши позовні вимоги, просила визнати її особистою власністю 8/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнати спільною сумісною власністю її та ОСОБА_8 7/15 частин цієї квартири; визнати за нею право власності на 4/15 частин зазначеної квартири; визнати за ОСОБА_8 право власності на 3/15 частин вказаної квартири. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 28.01.2000 року по 11.10.2013 року перебувала з відповідачем в зареєстрованому шлюбі, мають спільну доньку - ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1. В період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 02 липня 2004 року позивачка придбала квартиру АДРЕСА_1. Для придбання цієї квартири вона отримала у ВАТ «Державний ощадний банк України» кредит в розмірі 75000,00 грн., який погасила самостійно. Наголошувала, що до реєстрації шлюбу мала у приватній власності квартиру АДРЕСА_2, яку вона продала за 40000,00 грн. з метою погашення заборгованості за кредитним договором. Вважала, що з врахуванням вкладених особистих коштів у спірну квартиру 8/15 частин цієї квартири є її особистою приватною власністю, а відповідачеві може належати 3/15 частин вказаної квартири.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2014 року позовні вимоги ОСОБА_7 задоволено частково. Визнано 16/100 частин квартири АДРЕСА_5 особистою приватною власністю ОСОБА_7; визнано 84/100 частин цієї квартири спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_8 Визнано за ОСОБА_7 право власності на 42/100 частин вказаної квартири та визнано за ОСОБА_8 право власності на 42/100 частин цієї квартири. Вирішено питання про розподіл між сторонами судових витрат.

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 09 квітня 2014 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 липня 2014 року ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 09 квітня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції вказав, що в порушення ст.ст.212-214, 303, 315 ЦПК України судом при вирішенні спору не прийнято до уваги презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя; не зазначено чим саме доводиться, що позивачка за ті саме кошти, отримані від продажу іншої квартири погасила кредит, взятий на придбання спірної квартири; не враховано, що збільшення розміру частки в майні подружжя за рахунок зобов'язань за кредитним договором не передбачено законодавством.

Як визначено в ч.4 ст.338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Апеляційним судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 жовтня 2013 року шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, укладений 28 січня 2000 року, розірвано (а.с.6).

02 липня 2004 року ОСОБА_7 згідно нотаріально посвідченому договору купівлі-продажу придбала квартиру АДРЕСА_1 вартістю 71685,00 грн. (а.с.8).

Одночасно, 02 липня 2004 року укладено кредитний договір №210/721 між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_7, за яким банк надав позичальнику кредит в сумі 75000,00 грн. (а.с.10-12). Отже, сплачену за квартиру АДРЕСА_1 вищезазначену суму коштів позивачка отримала шляхом укладення 02 липня 2004 року з ВАТ «Державний ощадний банк України» кредитного договору №210/721. Зазначені обставини справи сторони не заперечували і не спростовували.

06 липня 2004 року укладено іпотечний договір між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_7, за яким передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 вартістю 77200,00 грн. (а.с.136-137), що сторони також не спростовували і не заперечували.

08 жовтня 2004 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_7 продала квартиру АДРЕСА_2 за 12333,00 грн., яка належала їй згідно свідоцтва про право власності від 18.02.1998 року (а.с126,128).

ОСОБА_8 на праві власності належала 21/50 частин квартири АДРЕСА_3 (а.с93), яка на підставі договору купівлі-продажу від 01 серпня 2002 року продана відповідачем за 9880,00 грн. (а.с.92).

Відповідно до довідки Чернігівського обласного управління АТ «Ощадбанк» станом на 11.02.2014 року №36/349 зобов'язання ОСОБА_7 перед банком за кредитним договором №210/721 від 02 липня 2004 року виконані в повному обсязі (а.с.96).

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 70 СК України зазначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, вказаними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч.4 ст.65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї, наявність боргів подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї, має враховуватися при поділі майна. Як встановлено апеляційним судом, квартира АДРЕСА_1 була придбана для проживання сім»ї ОСОБА_7, що позивачем не заперечувалось.

Згідно зі ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, за винятком випадків, коли законом визначена презумпція, яка перерозподіляє тягар доказування. Отже, саме ОСОБА_7 має довести, що частина спірної квартири придбана за її кошти.

Як вбачається з матеріалів справи, 02 липня 2004 року квартира АДРЕСА_1 була придбана позивачкою за ціною 71685,00 грн., кошти були отримані шляхом укладання того ж дня кредитного договору №210/721 між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_7

01 серпня 2002 року ОСОБА_8 продав 21/50 частини квартири АДРЕСА_3, яка належала йому на праві власності, вартістю 9880,00 грн., а 08 жовтня 2004 року ОСОБА_7 продала квартиру АДРЕСА_2, яка належала їй на праві власності, за 12333,00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, за заявою ОСОБА_7 судовим експертом проведено експертне дослідження №32-13 від 11 жовтня 2013 року, за висновками якого ринкова вартість трикімнатної квартири АДРЕСА_1 складає 82540,00 грн. Ринкова вартість однокімнатної квартири АДРЕСА_2 складає 43841,00 грн. Отже, як вважає ОСОБА_8, вартість однокімнатної квартири АДРЕСА_2 складає 53%, що і становить 8/15 частин вартості трикімнатної квартири АДРЕСА_1 (а.с.16-27). Відтак, на думку позивача, 8/15 частин квартири АДРЕСА_1 є її особистою приватною власністю, оскільки оплачені коштами, вирученими від продажу однокімнатної квартири, що підтверджується, на її думку, матеріалами справи, показаннями свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11, висновками експертного дослідження №32-13 від 11.10.2013 року. Проте, такі твердження позивача є необгрунтованими, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно ч.6 ст.147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст.212 цього Кодексу.

Сукупність зібраних по справі доказів приводить апеляційний суд до переконання, що експертне дослідження №32-13 від 11 жовтня 2013 року не впливає на вирішення даної справи по-суті, оскільки визначає тільки ринкову вартість квартир в момент їх продажу.

Доводи ОСОБА_7 про відчуження квартири АДРЕСА_2 за 40000,00 грн. є голослівними та спростовується п.3 договору купівлі-продажу квартири, за яким продаж вказаної квартири вчинено за 12333,00 грн., який сторони підписали, погодили, договір є чинним та сторонами в судовому порядку не оскаржувався.

Стверджувана позивачем вартість проданої нею однокімнаної квартири за 40000 грн. не може бути визначена судом на підставі пояснень свідків, оскільки у цій конкретній справі показання свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 не є засобом доказування та спростовуються чинним нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, а рішення не може грунтуватись на припущеннях. Отже, апеляційний суд відхиляє як юридично неспроможні твердження позивача про продаж цієї квартири начеб-то за 40000 грн., оскільки вартість квартири 12333,00 грн. визначена у нотаріально посвідченому чинному договорі купівлі-продажу, який є належним документальним доказом по справі.

Відтак, апеляційним судом не встановлено доказів, які б достовірно і безсумнівно підтверджували, що 8/15 частин спірної квартири, що становить 38232,00 грн. (71685,00 грн. : 15 х 8) придбано за особисті кошти позивача, отримані від продажу квартири АДРЕСА_2, вартість якої згідно договору купівлі-продажу становить 12333,00 грн.

Враховуючи презумпцію віднесення придбаної під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя, то позивачкою в порушення ст.ст. 58,59 ЦПК України не підтверджено належними та допустимими доказами, що 8/15 частка квартири АДРЕСА_1 придбана за її власні кошти.

Відповідно до вимог ч.1 ст.303 ЦПК України апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вимога ж ОСОБА_8 в апеляційній скарзі про поділ квартири порівну між колишнім подружжям не була предметом розгляду у суді першої інстанції, а відтак не може бути предметом перегляду у суді апеляційної інстанції, а тому апеляційна скарга ОСОБА_8 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Проте, як встановлено апеляційним судом, ОСОБА_7 є власником квартири АДРЕСА_1, її цивільні права та інтереси ніким не порушені, а тому її вимоги є передчасними і не підлягають судовому захисту у обраний нею спосіб, а отже підстави для задоволення її позову відсутні, а апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Враховуючи вищенаведене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про визнання особистою власністю ОСОБА_7 8/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_7 і ОСОБА_8 7/15 частин цієї квартири; визнання за ОСОБА_7 права власності на 4/15 частин вказаної квартири; визнання за ОСОБА_8 право власності на 3/15 частин спірної квартири.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 324 ЦПК України, апеляційний суд, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_7, ОСОБА_8 - задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2014 року скасувати.

ОСОБА_7 в задоволенні позову до ОСОБА_8 про визнання особистою власністю ОСОБА_7 8/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_7 і ОСОБА_8 7/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_7 право власності на 4/15 частин квартири АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_8 право власності на 3/15 частин квартири АДРЕСА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:Судді: