Ухвала суду № 40203624, 13.08.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"13" серпня 2014 р. м. Київ К/800/31218/14

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Маринчак Н.Є., Сірош М.В.,

за участю секретаря Сватко А.О.

та представників сторін:

позивача - Горяніна А.О.,

відповідача - Савенко Ю.Н.,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" (далі - Товариство)

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2014

у справі № 823/18/14

за позовом Товариства

до державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Міндоходів у Черкаській області (далі - ДПІ)

про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У січні 2014 року Товариство звернулося до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило визнати нечинними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 09.09.2013 № 0003922301 та № 0003932301.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 04.02.2014 позов задоволено повністю. У прийнятті цієї постанови суд виходив з того, що витрати та податковий кредит було сформовано позивачем у перевіреному періоді з дотриманням законодавчо встановлених умов щодо реальності господарської операції та її підтвердженості первинними документами.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2014 назване рішення суду першої інстанції скасовано; у позові відмовлено. У прийнятті цієї постанови апеляційний суд виходив з того, що відсутність документального підтвердження походження товару, його прийняття за кількістю та якістю, транспортування товару у процесі виконання його поставок підтверджує висновок податкового органу про фіктивний характер розглядуваних операцій; крім того, за висновком апеляційного суду, позивачем було штучно завищено витрати на оренду електропередавального обладнання, що свідчить про невідповідність зазначеної операції критерію ділової мети як умови її відображення у податковому обліку Товариства.

Посилаючись на невідповідність висновків апеляційного суду положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, Товариство звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі правильне та вмотивоване рішення Черкаського окружного адміністративного суду зі спору.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи з'ясовано, що ДПІ здійснила документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2012 по 31.12.2012 та встановила формування позивачем податкового кредиту та витрат за операціями з придбання продукції виробничо-технічного призначення у рамках правовідносин з приватним підприємством «Салфит» (далі - ПП «Салфит») та з приватним підприємством виробничо-комерційною фірмою «Ювента» (далі - ПП ВКФ «Ювента»), які, за висновком ДПІ, мали фіктивний характер та не опосередковувалися реальним виконанням. Також під час перевірки податковою інспекцією було встановлено, що позивач штучно завищив витрати на оренду електротехнічного обладнання у порівнянні з нормативно установленим розміром таких витрат шляхом укладення з товариством з обмеженою відповідальністю «Пром-Техно-Груп» удаваного правочину - договору оренди від 31.10.2011 № 43-02/21, а не договору про спільне використовування технологічних мереж.

Виявлені порушення, відображені в акті перевірки від 22.08.2013 № 71/22-11/22800732, стали підставою для прийняття ДПІ:

податкового повідомлення-рішення від 09.09.2013 № 0003922301, за яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 1 052 823 грн. (у тому числі 701 882 грн. за основним платежем та 350 941 грн. за штрафними санкціями);

податкового повідомлення-рішення від 09.09.2013 № 0003932301, згідно з яким Товариству визначено грошове зобов'язання з ПДВ у сумі 1 047 383 грн. (у тому числі 698 255 грн. за основним платежем та 349 128 грн. за штрафними санкціями).

Приймаючи рішення про задоволення цього позову, суд першої інстанції послався на реальність виконання зазначених операцій; апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову Товариства, підтримав викладену правову позицію податкового органу у справі.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

За правилами пункту 138.1 статті 138 ПК України до витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, належать, зокрема, витрати операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті, та за змістом підпункту 138.1.1 пункту 138.1 включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

В силу вимог пункту 138.2 цієї ж статті Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом пункту 138.8 статті 138 ПК України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, та включає як прямі матеріальні витрати, так і вартість придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Пунктом 138.4 статті 138 ПК України передбачено, що витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Таким чином, витрати позивача на придбання товарів у названих постачальників належать до категорії витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, а відтак умовами їх врахування при зменшенні оподатковуваного доходу платника є: факт понесення цих витрат у процесі реальної господарської діяльності платника, документальна підтвердженість цих витрат, а також декларування доходу, отриманого як результат понесення цих витрат.

Перевіряючи відповідність сформованих позивачем витрат та податкового кредиту по правовідносинам з ПП «Салфит» та ПП ВКФ «Ювента» наведеним нормативним вимогам, суд першої інстанції послався на подані Товариством первинні документи, складенням яких оформлювалося виконання поставок продукції цими постачальниками в адресу позивача, а саме - договори поставок, видаткові накладні, податкові накладні, рахунки-фактури, платіжні доручення; за наслідками дослідження цих документів суд дійшов висновку про те, що вони містять необхідні для цілей оподаткування відомості про зміст розглядуваних операцій та підтверджують їх виконання.

У той же час апеляційний суд цілком обґрунтовано зазначив, що перевірка реальності виконання операцій з поставки товару платникові охоплює не лише з'ясування формальної наявності первинних документів та сплати грошових коштів покупцем, але й аналіз існування активу, його руху на шляху від постачальника до покупця (а саме - транспортування товару, його зберігання, прийняття за кількістю та якістю, встановлення осіб, які брали безпосередню участь у такому процесі тощо).

Відсутність доказів вчинення об'єктивно необхідних дій у процесі постачання товару ПП «Салфит» та ПП ВКФ «Ювента» позивачеві було правильно розцінено апеляційним судом як непідтвердження Товариством реального характеру розглядуваних операцій.

По епізоду щодо формування Товариством даних податкового обліку по операціям з товариством з обмеженою відповідальністю «Пром-Техно-Груп» договору оренди від 31.10.2011 № 43-02/21, суди встановили, що вказаним договором передбачено передання позивачеві у строкове (на 4 місяці) платне користування електротехнічного обладнання ПС 110/10 кВТ для провадження ліцензованої діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом; пунктом 5.1 договору встановлено орендну плату в загальній сумі 2 600 000 грн. (у тому числі 433 333,33 грн. ПДВ).

Надаючи правову оцінку операціям за цим договором, суд першої інстанції послався на те, що в результаті укладення та виконання договору настали правові наслідки, до яких прагнули його учасники, а саме - надання позивачеві у користування спірного обладнання, яке призначено для використання у господарській діяльності Товариства; виконання цього договору підтверджується необхідними документами - актом приймання-передачі обладнання, актом надання послуг, податковою накладною.

У той же час, підтримуючи правову позицію ДПІ по справі, суд апеляційної інстанції цілком об'єктивно виходив з такого.

Пунктом 5.15 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 31.07.1996 № 28, передбачено, що відносини сторін у разі передачі (транзиту) електропередавальною організацією електричної енергії технологічними електричними мережами власника електричних мереж (споживача, основного споживача) регулюються договором про спільне використання технологічних електричних мереж, який електропередавальна організація зобов'язана укласти з відповідним власником технологічних електричних мереж.

Згідно з пунктами 6.30, 6.32 Правил відшкодування обґрунтованих витрат з утримання технологічних електричних мереж споживача (основного споживача) оплачується відповідно до договору про спільне використання технологічних електричних мереж і враховує фактичні обґрунтовані витрати основного споживача на утримання цих електричних мереж. Фактичні обґрунтовані витрати на утримання технологічних електричних мереж відшкодовуються власнику електричних мереж відповідно до його кошторису витрат на здійснення цієї діяльності. Кошторис витрат на утримання технологічних електричних мереж складається на підставі бухгалтерських документів про фактичні витрати на здійснення цієї діяльності впродовж базового періоду. До витрат на утримання технологічних електричних мереж належать лише ті витрати, які безпосередньо стосуються вказаного виду діяльності. Величина витрат споживача не може перевищувати граничної величини витрат, визначених відповідно до нормативів витрат за об'ємом умовних одиниць електроустановок, які складаються за результатами діяльності електропередавальної організації, на території здійснення ліцензованої діяльності якої приєднані електроустановки основного споживача (споживача).

Методика обрахування плати за спільне використання технологічних електричних мереж затверджена постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 12.06.2008 № 691; граничний розмір витрат позивача на оплату використання спірного електротехнічного обладнання, обчислений у відповідності з правилами цієї Методики, становить 59990 грн.

Таким чином, як зазначив апеляційний суд, позивач міг досягнути відповідний результат з отримання у строкове користування електропередавального обладнання за рахунок значно менших витрат, ніж передбачені названим договором оренди. Операція з придбання активу за значно вищою ціною за наявності у платника об'єктивної можливості з придбання такого за меншою ціною є такою, що позбавлена розумної ділової мети, здійснена поза межами господарської діяльності платника, а тому не може створювати податкові наслідки.

Недійсність спірного договору оренди установлена і постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2013 у справі № 5011-7/13420-2012, в якій зазначено про наявність у цього правочину ознак удаваного, позаяк фактичні правовідносини сторін ґрунтувалися на договорі спільного використання технологічних мереж.

З урахуванням викладеного апеляційний суд цілком правомірно відмовив у задоволенні позову Товариства, в зв'язку з чим підстави для скасування оскаржуваної постанови та для задоволення касаційних вимог відсутні.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 22, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2014 у справі № 823/18/14 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:Н.Є. Маринчак М.В. Сірош