Рішення № 40198525, 15.08.2014, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

15.08.2014 Справа № 907/640/14

Суддя Н.М. Ващиліна, розглянувши матеріали справи

за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

до виконавчого комітету Ужгородської міської ради

за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - фізичної особи - підприємця ОСОБА_2

про визнання нечинним та скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради №200 від 18.06.2014 року „Про зміни до рішень".

За участю представників сторін:

від позивача - ОСОБА_1, фізична особа-підприємець; ОСОБА_3, представник за довіреністю від 06.11.2012;

від відповідача - Пекар В.І., начальник юридичного відділу, представник за довіреністю №03-17/3 від 08.01.2014;

від третьої особи - ОСОБА_2, фізична особа-підприємець; ОСОБА_5, представник за довіреністю від 03.07.2013

СУТЬ СПОРУ: фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 заявлено позов до виконавчого комітету Ужгородської міської ради про визнання нечинним та скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради №200 від 18.06.2014 року „Про зміни до рішень", на підставі якого припинено дію договору безкоштовного користування автозупинкою-комплексом від 27.12.2006 №23.

У судовому засіданні 15.08.2014 оголошено вступну та резолютивну частини рішення згідно ст. 85 ГПК України.

Представник позивача позовні вимоги підтримав, посилаючись на незаконність оспорюваного рішення як акту індивідуальної дії.

Спростовуючи твердження представника відповідача про непідвідомчість даного спору господарському суду, наголошує, що спір не носить ознак публічного спору, оскільки правовідносини сторін стосуються питань користування нерухомим майном; орган місцевого самоврядування в даній ситуації виконує від імені територіальної громади повноваження щодо створення та розпорядження комунальним майном, у його діях відсутнє здійснення публічно-правових повноважень.

Відповідачем на виконання вимог суду у судовому засіданні 24.07.2014 було надано письмове пояснення щодо суті спору (заперечення по справі, вх.№02.5.1-14/9472/14 від 24.07.2014), відповідно до якого позовні вимоги не визнає, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Крім того вважає, що даний спір непідвідомчий господарському суду, оскільки відносини, що склались між сторонами, не мають характеру господарських. У своїх поясненнях посилається на те, що спірні правовідносини між позивачем та виконавчим комітетом Ужгородської міської ради склалися у сфері реалізації суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій; згідно з ч. 1 ст. 17 КАС України на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, поширюється юрисдикція адміністративних судів.

З огляду на викладене, провадження у справі просить припинити на підставі п.1 ч.1 ст. 80 ГПК України.

Ухвалою суду від 16.07.2014 судом було залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача фізичну особу-підприємця ОСОБА_2.

Згідно наданих в судових засіданнях усних пояснень третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача заперечує проти задоволення позову, також просить припинити провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 80 ГПК України.

Заслухавши представників сторін та третьої особи, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

Двадцять сьомого грудня 2006 року між управлінням майном міста та приватним підприємцем ОСОБА_1 (далі - позивач), укладено договір №23 безкоштовного користування автозупинкою-комплексом, відповідно до якого позивач на підставі рішень виконавчого комітету Ужгородської міської ради (далі - відповідач) №352 від 16.11.2005 та №312 від 09.11.2005 (якими позивачу у справі було надано дозвіл на облаштування автобусних зупинок в комплексі з торговим павільйоном) прийняв у безоплатне користування місце на облаштування автобусної зупинки в комплексі з торговим павільйоном на пл. Дружби Народів (п.1.1. договору); договір укладається на термін 10 (десять) років. Після закінчення терміну дії договору відповідач має переважне право на укладення договору оренди (п. 2.1. договору). Пунктом 3.1. договору передбачено, зокрема, що управління майном міста має право вимагати від приватного підприємця дострокового розірвання договору в разі невиконання умов договору.

Відповідно до розділу 4 договору зміна умов договору, припинення, розірвання договору між сторонами можливе лише за згодою сторін, або у судовому порядку, згідно вимог господарського судочинства.

Рішенням №186 від 04.06.2014 (а.с. 17) відповідачем у даній справі було вирішено погодити цілодобовий режим роботи на території м. Ужгорода терміном на 1 рік в павільйоні на пл. Дружби Народів /автобусна зупинка/ підприємця ОСОБА_1.

Вісімнадцятого червня 2014 року виконавчим комітетом Ужгородської міської ради Закарпатської області було прийнято рішення за №200 «Про зміни до рішення», на підставі якого вирішено «... внести зміни до п.4 рішення виконкому міської ради від 16.11.05 №352 та до п.1.6 рішення виконкому міської ради від 09.11.06 №312, де замість слів «ОСОБА_1» читати «ОСОБА_2. Припинити дію договору безкоштовного користування автозупинкою-комплексом від 27.12.2006 року АДРЕСА_1».

Відповідно, на підставі цього рішення виконавчого комітету, 25 червня 2014 року з ОСОБА_2 (далі - третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача) було укладено договір №65 безкоштовного користування автозупинкою-комплексом.

Таким чином, оспорюваним рішенням в односторонньому порядку припинено дію договору №23 від 27.12.2006, укладеного з приватним підприємцем ОСОБА_1.

Судом встановлено, що оспорюване рішення було прийнято на підставі та на виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду від 16.09.2013, яке набрало законної сили (а.с.52-55), про що зазначено у вступній частині рішення №200 від 18.06.2014.

Однак, резолютивна частина рішення Ужгородського міськрайонного суду від 16.09.2013 не зобов'язує відповідача здійснювати якісь дії, зокрема, вносити зміни в свої рішення № 352 від 16.11.2005 та №312 від 09.11.2006, а також припинити дію договору безкоштовного користування автозупинкою-комплексом №23 від 27.12.2006. Питання щодо способу та порядку виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду третя особа (фізична особа - підприємець ОСОБА_2) вправі вирішити в установленому порядку.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши правовідносини сторін та здійснивши їх правову кваліфікацію, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про припинення провадження у справі та обґрунтованість позовних вимог з огляду на наступне.

Визначаючи підвідомчість даного спору, суд керується ч. 3 ст. 22 Закону України „Про судоустрій та статус суддів", відповідно до якої місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських відносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності; ст.ст. 1, 4-1, 12 Господарського процесуального кодексу України, які регламентують розгляд справ в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер; постановою Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 10 „Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" (з наступними змінами).

Судом встановлена наявність умов, за яких спір є підвідомчим господарському суду, а саме - участь у спорі суб'єкта господарювання, наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин.

Визначаючи відносини сторін як господарські, суд виходить з наступного. Відповідно до пунктів 1, 4 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також з дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади або органів місцевого самоврядування. У вирішенні питання щодо підвідомчості спору суд аналізує не лише предмет і склад сторін спору, але і його підставу, яка розкриває характер спірних правовідносин між сторонами і вказує на рівність або адміністративне підпорядкування сторін спору.

Проведеним аналізом встановлено, що спір має не публічно-правовий, а приватно-правовий характер, оскільки стосується цивільних прав суб'єкта господарювання на користування об'єктом; спір спрямований на захист права користування суб'єкта господарської діяльності, виник внаслідок порушення права суб'єкта господарської діяльності на користування облаштованого ним майном, є спором про цивільне право; оспорюваний акт є індивідуальним актом органу місцевого самоврядування, яким реалізовано волевиявлення територіальної громади в особі її виконавчого органу як учасника цивільно-правових відносин, та яким припинено цивільні права позивача на користування об'єктом, отже, спірне рішення не є правовим актом управління, спір щодо його оскарження має приватно-правовий характер, є підвідомчим господарському суду, оскільки територіальна громада у відповідності до ст. 169 Цивільного кодексу України через орган місцевого самоврядування діє на рівних правах з іншим учасником цивільних відносин.

При визначенні підвідомчості даного спору суд враховує також роз'яснення, викладені у п. 17 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 10 „Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам", яким визначено, що до компетенції господарських судів не відноситься розгляд справ у спорах: а) про оскарження нормативно - правових актів, ухвалених суб'єктом владних повноважень, яким останній зобов'язує суб'єкта господарювання вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність; б) про оскарження суб'єктом господарювання дій (бездіяльності) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої посадової чи службової особи, що випливають з наданих їм владних управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов'язані з відносинами у сфері господарювання; в) між суб'єктами владних повноважень з приводу їхньої компетенції у сфері управління; г) з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; д) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах. До таких справ належать усі справи у спорах про право, що виникають з відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства.

З огляду на викладене та враховуючи передбачене укладеним між сторонами договором право позивача на безкоштовне користування автозупинкою-комплексом протягом 10 років як компенсацію витрат на облаштування автобусної зупинки, наявність між сторонами господарських відносин та спору про право є очевидним.

Оцінюючи обґрунтованість позовних вимог, суд зазначає наступне.

Відповідно до норми ч.2 ст.20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів; права та законні інтереси захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Відповідно до п. 10 ст. 59 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Рішенням Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) визначено, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами. Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є „гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.

Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Слід вказати, що ні стаття 26, ні стаття 59 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні", не містять прямого дозволу органу місцевого самоврядування скасовувати власні рішення.

При цьому, Конституційний суд у розглядуваному рішенні зазначив, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити в них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 3, 8, 19). Організація та діяльність органів місцевого самоврядування регулюється Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (розділ II). Тому ненормативні правові акти органів місцевого самоврядування правозастосовного та юрисдикційного змісту приймаються на основі Конституції і законів України, а самі ці органи як носії публічної влади є відповідальними за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами (частина перша статті 74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Враховуючи, що змінені оспорюваним рішенням індивідуально-правові акти є юридичними фактами, на підставі яких у фізичної особи - підприємця виникли конкретні права та обов'язки, одностороннє їх припинення виконавчим комітетом Ужгородської міської ради порушує право позивача на здійснення підприємницької діяльності. Наведене дає підстави для висновку про перевищення виконавчим комітетом Ужгородської міської ради повноважень при прийнятті оспорюваного рішення.

Крім того, суд звертає увагу на те, що пунктом 3.2. договору №23 від 27.12.2006 передбачено право позивача у даній справі передавати право користування автозупинкою-комплексом з переходом всіх прав та обов'язків до нового користувача, а розділом 4 цього договору передбачені умови зміни, припинення, розірвання договору між сторонами, що можливі лише за згодою сторін, або у судовому порядку, згідно вимог господарського судочинства; вказаний розділ не передбачає одностороннього припинення договору.

З огляду на викладене, рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради №200 від 18.06.2014 року „Про зміни до рішень", на підставі якого припинено дію договору безкоштовного користування автозупинкою-комплеском від 27.12.2006 №23 слід скасувати, позов підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України та п.4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 р. №7 „Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України" при задоволенні позову в повному обсязі відшкодування витрат позивача, що пов'язані зі сплатою судового збору, покладається на відповідача.

Керуючись ст. ст. 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України,

СУД ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити повністю.

2. Визнати нечинним та скасувати рішення виконавчого комітету Ужгородської міської №200 від 18.06.2014 року „Про зміни до рішень".

3. Стягнути з виконавчого комітету Ужгородської міської ради (м. Ужгород, вул. Поштова, 3, код 04053699) на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_2 код НОМЕР_1) суму 1218,00 грн. (одна тисяча двісті вісімнадцять грн. 00 коп.) у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили і підлягає обов'язковому виконанню на території України в порядку ст.85 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 20.08.2014.

Суддя Н.М. Ващиліна