Ухвала суду № 40189835, 29.07.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"29" липня 2014 р. м. Київ К/800/36965/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого: Маринчак Н.Є.

Суддів: Островича С.Е., Ланченко Л.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві

на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 16 квітня 2013 року

на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року

у справі №826/4017/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Терра-Центр» (надалі - ТОВ «Терра-Центр»)

до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м.Києва Державної податкової служби (надалі - ДПІ у Голосіївському районі м.Києва ДПС)

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

встановив:

У березні 2013 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому поставлено питання про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 05.11.2012 року №0005832230.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 16 квітня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року, позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 05.11.2012 року прийняте Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м.Києва Державної податкової служби.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Державна податкова інспекція у Голосіївському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві звернулась із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 16 квітня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Контролюючим органом була проведена документальна невиїзна перевірка ТОВ «Терра-Центр» правильності обчислення та своєчасності внесення до бюджету сум податку на додану вартість по взаємовідносинах з ТОВ «Сомаленд» за період з 01.11.2010 року по 31.01.2011 року, ТОВ «Альседо» за період з 01.01.2011 року по 31.01.2011 року, ТОВ Консалтингова група СВ» за період з 01.03.2011 по 31.03.2011 року, про що складено акт №370/1-23-20-32798799 від 18.10.2012 року.

Під час проведення перевірки, на думку податкового органу, було встановлено порушення позивачем п.44.1 ст.44, п.198.6. ст.198, п.201.4, п.201.10 ст.201 Податкового Кодексу України, що призвело до заниження податку на додану вартість всього на суму -1899827,00грн., у тому числі по періоду: листопад 2010 року на суму 92913,00грн., грудень 2010 року на суму 603920,00грн., січень 2011 року на суму 1169224,00грн., березень 2011 року на суму 33770,00грн.

За наслідками проведеної перевірки податковим органом було прийняте податкове повідомлення-рішення 05.11.2012 року №0005832230, яким було збільшено суму податкового зобов'язання по податку на додану вартість у розмірі 1202994,00грн. та застосовані штрафні (фінансові) санкції у розмірі 1,00грн.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій між позивачем та ТОВ «Альседо» був укладений договір №КЛ-20/12 від 20.12.2010 року щодо надання комплексних послуг генерального клінінгу торгових приміщень. Також між позивачем та ТОВ Консалтингова група СВ» була укладена усна угода щодо надання відповідних послуг (клінінг приміщень) та поставки товару (комплекти постільної білизни) на загальну суму у розмірі 1010271,00грн. (в тому числі ПДВ у розмірі 168378,50грн.), що підтверджується належним чином оформленими актами приймання виконаних робіт (послуг), видатковою та податковими накладними.

Позивачем отримані товари були оплачені частково, відповідно до копій банківських виписок, долучених до матеріалів справи, в ціні товару був сплачений податок на додану вартість у сумі 41890,00грн.

Однак, як вбачається з акту перевірки, відповідач прийшов до висновку щодо нікчемності зазначених угод на підставі актів: ДПІ у Вишгородському районі м.Вишгорода від 12.04.2011 №218/23-1/37256749 та від 20.12.2011 №874/23-1/37256749 про неможливість проведення перевірки ТОВ «Альседо», в яких зазначено, що у ТОВ «Альседо» відсутні трудові ресурси, складські приміщення, виробничі потужності для здійснення будь-якого виду діяльності, у зв'язку з чим господарські операції між ТОВ «Альседо» та контрагентами-постачальниками не підтверджується; свідоцтво платника ПДВ ТОВ «Альседо» анульоване 18.03.2011 року через внесення до ЄДР запису про відсутність підприємства за місцезнаходженням; ДПІ у Деснянському районі м.Києва від 03.06.2011 №4147/23-5/32978954 про результати позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «Консалтингова група СВ» з питань правомірності нарахування податкових зобов'язань та податкового кредиту декларацій з податку на додану вартість, в якому зазначено, що свідоцтво платника ПДВ ТОВ «Консалтингова група СВ» анульоване 13.09.2011 року через внесення до ЄДР запису про відсутність підприємства за місцезнаходженням; у ТОВ «Консалтингова група СВ» відсутні основні фонди, виробничі активи, складські приміщення і транспортні засоби, а також відсутній технічний персонал, що є необхідними умовами для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до п.«а» п.198.1 ст.198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Як вбачається з п.198.2 ст.198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з п.198.3 ст.198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

При розгляді справи судами попередніх інстанцій було встановлено, що усі контрагенти позивача за спірний період були належним чином зареєстровані, як платники ПДВ, надані ними податкові накладні були належним чином оформлені. В матеріалах справи містяться копії актів виконаних робіт, копії податкових накладних, копії банківських виписок, що були досліджені при розгляді справи.

Що ж стосується посилань податкового органу в акті перевірки про нікчемності укладених позивачем правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, слід зазначити наступне.

Відповідно до ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Наведена норма пов'язує недійсність господарського зобов'язання з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлена презумпція правомірності правочину.

Загальні вимоги чинності правочину передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України, у разі порушення яких настають правові наслідки, передбачені параграфом 2 глави 16 Кодексу.

Відповідно до приписів статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно зі статтею 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Частиною 4 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Отже, доводи податкового органу про нікчемність укладених правочинів обґрунтовано не взято судами попередніх інстанції до уваги, оскільки відповідачем не доведено наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним. Самі по собі згадані угоди не є такими, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Крім того, чинним законодавством України не встановлено обов'язку суб'єкта господарювання, а також права здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладенні договорів, а також не передбачено обов'язку здійснювати перевірку місцезнаходження контрагентів або сплати податків контрагентами тощо. При невиконання контрагентом своїх обов'язків перед бюджетом не може бути підставою для неможливості формування податкового кредиту на підставі господарських операцій інших суб'єктів господарювання, оскільки відповідно до ст.61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, а тому до відповідальності може бути притягнутий лише порушник.

Отже якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи, і не є підставою для позбавлення платника податку права на включення суми податку на додану вартість у податковий кредит у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови.

Доводи касаційної скарги не спростовують зазначених висновків суду.

За таких обставин, судами першої та апеляційної інстанцій, виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності з нормами матеріального права, постановлені обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи. Висновки судів про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими у судовому засіданні, а тому підстав для їх перегляду з мотивів, викладених в касаційній скарзі не вбачається.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 16 квітня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.