Ухвала суду № 39888120, 14.07.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 липня 2014 року м. Київ К/800/53264/13

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Закарпатській області

на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 17.01.2011 року

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.10.2013 року

у справі № 2а-3791/10/0770

за позовом Приватного підприємства «Інтерекс»

до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Закарпатської області

про скасування та визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Приватне підприємство «Інтерекс» звернулось до суду з адміністративним позовом до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Закарпатської області про скасування та визнання нечинними податкових повідомлень-рішень.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 17.01.2011 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.10.2013 року, позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 20.09.2010 року № 0009782340/0.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами позапланової виїзної документальної перевірки позивача з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування з ПДВ на розрахунковий рахунок за червень 2010 року, яка виникла за рахунок від'ємного значення з ПДВ, що декларувалось в період липень-грудень 2009 року та березень-травень 2010 року, відповідачем складено акт від 17.09.2010 року №2276/23-01/34570551, яким встановлено порушення, зокрема, п.п. 4.1, 4.3 ст. 4, п.п. 7.7.1, 7.7.2, 7.7.7 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого зменшено суму бюджетного відшкодування за червень 2010 року в розмірі 205 176, 00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 20.09.2010 року №0009782340/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за червень 2010 року на суму 205 167, 00 грн.

Підставою для зменшення, зокрема даним податковим повідомленням-рішенням, позивачеві бюджетного відшкодування з податку на додану вартість слугували висновки про те, що позивач неправильно визначав базу оподаткування за операціями з реалізації в Україні товару імпортного походження, виходячи з договірної вартості товару, яка є нижчою від митної вартості такого товару, зазначеної у вантажно-митній декларації.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій прийшли до висновку щодо відсутності порушення позивачем вимог податкового законодавства, і, як наслідок, неправомірного прийняття відповідачем податкового повідомлення-рішення.

Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм податкового законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Положення п. 4.3 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» регулюють порядок визначення бази оподаткування при розмитненні товарів, які імпортуються на митну територію України.

Спірним питанням у даній справі є визначення позивачем бази оподаткування операції з реалізації на території України раніше імпортованого товару, а тому положення п. 4.3 ст. 4 вказаного Закону помилково застосовані податковим органом до операцій з реалізації товару імпортного походження на митній території України, що зумовило помилкові висновки про порушення позивачем вимог даної норми при визначенні бази оподаткування за операціями з реалізації товарів імпортного походження.

Загальний порядок визначення бази оподаткування операцій з поставки товарів (послуг) регулюється п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість», а тому позиція судів попередніх інстанцій стосовно правильності визначення позивачем бази оподаткування операції з реалізації товару на внутрішньому ринку України, виходячи з його договірної вартості, що визначена за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, ґрунтується на приписах п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість».

Відповідно до пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг)). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (послуг). У разі якщо звичайна ціна на товари (послуги) перевищує договірну ціну на такі товари (послуги) більше ніж на 20 відсотків, база оподаткування операції з поставки таких товарів (послуг) визначається за звичайними цінами.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку протягом такого звітного періоду.

При цьому за правилами підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо цим пунктом не встановлено інше. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту (пп. 1.20.8 п.1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що при визначенні рівня звичайних цін податковий орган діяв не у межах відповідної норми законодавства та не визначив у встановленому законом порядку рівень звичайних цін на продукцію, що реалізовувалась позивачем на внутрішньому ринку, порівнюючи її з справедливою ринковою ціною ідентичних (аналогічних) товарів у співставних умовах, тому не мав підстав стверджувати, що договірна (контрактна) вартість товарів, що реалізовувалась позивачем на території України, є нижчою за звичайні ціни.

Позиція ж податкової інспекції про те, що митна вартість товару є його звичайною ціною є такою, що не ґрунтується на приписах законодавства, жодною нормою якого не передбачено, що митна вартість товару, яка визначається для товарів, що ввозяться на митну територію України, є звичайною ціною для такого товару, який реалізується на території України.

За таких обставин, не може вважатися доведеним податковим органом той факт, що ціна товарів, реалізованих позивачем на митній території України, є нижчою за звичайні ціни. Виходячи із положень п.п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», необхідно вважати, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

З огляду на наведене суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що при визначенні бази оподаткування операцій з реалізації на території України імпортованого товару, митна вартість та звичайна ціна не є тотожними. База оподаткування податком на додану вартість позивачем визначена вірно - відповідно до пункту 4.1.статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» - із договірної вартості цих засобів, яка не нижча за звичайні ціни, а пункт 4.3 названого Закону, на який посилається ДПІ, вказуючи на те, що ціна такого товару при його подальшій поставці, не може бути меншою за митну вартість, регулює оподаткування операцій виключно із імпорту товарів на митну територію України і не стосується правил оподаткування інших господарських операцій.

Посилання податкового органу на положення п.п. 1.20.5 п. 1.20 ст. 1 вказаного Закону є безпідставним, оскільки за цією нормою звичайною вважається ціна, що встановлена згідно з принципами державного регулювання, виключно у разі, коли ціни на товари (роботи, послуги) підлягають державному регулюванню згідно із законодавством.

Оскільки в недодержання ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не доведено правомірності прийнятого податкового повідомлення-рішення, колегія суддів вважає вірним висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та встановлених обставин справи.

Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено обґрунтовані рішення, що постановлені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування не вбачається.

Стаття 220 Кодексу адміністративного судочинства України визначає межі перегляду судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221-1, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Закарпатській області відхилити.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 17.01.2011 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.10.2013 року у справі № 2а-3791/10/0770 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г.Пилипчук