Ухвала суду № 39795001, 07.07.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 липня 2014 року м. Київ К/9991/36866/12

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді:Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,розглянувши у попередньому судовому засіданнікасаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Євраз Суха Балка»

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.01.2011 р.

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 р.

у справі №2-а-301/10/0470

за позовом Відкритого акціонерного товариства «Суха Балка»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з підприємствами гірничо-металургійного комплексу у м. Кривому Розі

про визнання протиправними дій та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ :

Публічне акціонерне товариство «Євраз Суха Балка» (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з підприємствами гірничо-металургійного комплексу у м. Кривому Розі (далі - відповідач) про визнання протиправними дій та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.01.2011 р., залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 р., відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу позивача до суду касаційної інстанції не надіслав.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Працівниками податкового органу проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2008 р. по 31.03.2009 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2008 р. по 31.03.2009 р., про що складено акт від 07.07.2009 р. №109/08-06-235/00191329, яким встановлено порушення позивачем вимог п.п.7.4.1, 7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», у результаті чого занижено податок на додану вартість за червень, серпень 2008 року на 348 963,20 грн. та завищено податок на додану вартість, що підлягає бюджетному відшкодуванню за січень 2009 року на 413 630,83 грн.

За результатами проведеної перевірки податковим органом прийнято податкове повідомлення-рішення від 21.07.2009 р. №0000220620/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 523 444,80 грн., з яких 348 963,20 грн. за основним платежем та 174 481,60 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

У порядку адміністративного узгодження вказаного податкового повідомлення-рішення податковим органом прийнято податкові повідомлення-рішення від 14.08.2009 р. №0000220620/1, від 08.10.2009 р. №0000220620/2, від 30.12.2009 р. №0000220620/3, аналогічні за змістом.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Фактичною підставою для визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість слугував висновок податкового органу про безпідставне формування позивачем податкового кредиту по взаємовідносинам з ТОВ «Інтерфор», оскільки маркетингові послуги за договором, укладеним з останнім, отримані позивачем без мети їх подальшого використання у оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з підстав відсутності зв'язку маркетингових послуг з господарською діяльністю позивача та не підтвердження спірної суми податку відповідними первинними документами на момент проведення перевірки податковою інспекцією.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, між позивачем та ТОВ «Інтерфор» укладено договір маркетингових послуг від 02.06.2008 р. №1277, за результатом виконання якого позивачем сформовано податковий кредит.

При цьому, на думку судів, позивачем не надано обґрунтованих доказів необхідності та економічної доцільності укладення вказаного договору, а також підтвердження використання його результатів у власній господарській діяльності підприємства.

Надаючи оцінку документам, що містяться в матеріалах справи, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що акти здачі - прийняття робіт (надання послуг), не містять інформації про конкретні обсяги та напрямки досліджень, не відповідають цілям і завданням укладеного договору та з них неможливо встановити обсяг господарських операцій, кількість, вартість наданих послуг.

Так, відповідно до вимог п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно із п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Підпунктом 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Частиною 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Статтею 1 цього ж Закону визначено первинний документ як документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

При цьому, умовою достовірності доказів щодо придбання послуг, зв'язку цих послуг з метою одержання доходу є, перш за все конкретизація змісту, обсягу та результату цих послуг.

Натомість, надані позивачем для підтвердження правомірності формування податкового кредиту, первинні документи мають узагальнений характер, неконкретні за змістом, містять формулювання, що повторюються з акту в акт, не відповідають цілям і завданням угоди.

За встановленого факту ненадання позивачем контролюючому органу первинних документів, які б свідчили про те, що витрати позивача по наданим послугам пов'язані з підготовкою, організацією чи веденням власного виробництва, чи що вони в подальшому були використані ним у власній господарській діяльності з метою отримання доходу, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували приписи п.п. 7.4.1, 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», та дійшли обґрунтованого висновку про непідтвердження доводів позивача щодо неправомірності донарахування контролюючим органом податку на додану вартість.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію судів попередніх інстанцій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Євраз Суха Балка» залишити без задоволення.

2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.01.2011 р. та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 р. у справі №2-а-301/10/0470 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. Судді:Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.