Ухвала суду № 39790080, 08.07.2014, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 442/6855/13 Головуючий у 1 інстанції: Павлів З.С.

Провадження № 22-ц/783/3996/14 Доповідач в 2-й інстанції: Штефаніца Ю. Г.

Категорія: 48

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого: Штефаніци Ю.Г.

суддів: Берези В.І., Струс Л.Б.,

за участі судового секретаря: Брикайло М.В.

позивача ОСОБА_2, представника позивача ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5 та перекладача ОСОБА_3., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 квітня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання недійсними умов шлюбного контракту, поділ майна подружжя, визнання житлового будинку та земельних ділянок спільною сумісною власністю подружжя, усунення перешкод у користуванні майном; зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку та земельних ділянок особистою приватною власністю, -

в с т а н о в и л а:

Оскаржуваним рішенням позов ОСОБА_2 задоволено частково та постановлено визнати житловий будинок і господарські споруди, розташовані на АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_5 та визнати за кожним з подружжя право власності на ? ідеальної частини цієї садиби, що на АДРЕСА_1. В решті позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено частково. Судом визнано за ОСОБА_5 право особистої приватної власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку, та земельну ділянку площею 0,0774 га, призначену для ведення садівництва, розташовані за адресою: АДРЕСА_1. В решті позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено.

Не погодившись з цим рішенням суду, ОСОБА_5 оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі вказує на те, що суд постановив незаконне та необґрунтоване рішення внаслідок неправильності і неповноти встановлення обставин, що мають значення для справи та неправильної оцінки доказів. Зазначає, що судом не взято до уваги те, що, апелянт перебуваючи у Французькій Республіці, була власником підприємства, отримувала доходи, а тому посилання у рішенні на те, що у неї не було власних доходів, спростовується матеріалами справи. Просить оскаржуване рішення скасувати в частині поділу будинковолодіння та ухвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_5 право особистої приватної власності на все будинковолодіння по АДРЕСА_1 у м. Дрогобичі Львівської області (том 3 а.с. 27-31).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_5 на обґрунтування апеляційної скарги, заперечення на скаргу позивача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи законність і обґрунтованість рішення суду з урахуванням доводів апеляційної скарги та заперечень на неї, колегія судів не знаходить достатніх підстав для задоволення скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ч.1 ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції лише в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст.308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального прав.

Згідно положень ст.ст.10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно з ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд першої інстанції, в супереч доводам апелянта, з достатньою повнотою та всебічністю дослідив надані сторонами докази, вірно встановив фактичні обставини справи, спірні правовідносини та правильно застосував матеріальне і процесуальне право при вирішенні даного позову.

Як вбачається з матеріалів справи та безспірно встановлено судом першої інстанції, з 15 грудня 2000 року по 25 червня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 знаходились у зареєстрованому шлюбі, який було укладено у м.Андіран (Республіка Франція). В період перебування у шлюбі у сторін народилося двоє дітей: в 2005 році - син ОСОБА_6 та в 2009 році - дочка ОСОБА_10.

13 грудня 2000 року у м.Андіран (Республіка Франція) між сторонами було укладено шлюбний контракт, посвідчений метром ОСОБА_7, нотаріусом в Мезені. (том 1 а.с.242-250)

У відповідності до ст.3 цього Контракту сторони визначили, що кожен із подружжя може встановити право власності на своє майно всіма засобами доказу, передбаченими законом. Однак, за відсутності доказу протилежного встановленого у законному порядку, вважатиметься, що особисті речі належать тому з подружжя, хто ними користуватиметься, речі, позначені вензелем одного з подружжя, цінності, іменні цінні папери, частки та права участі, боргові зобов'язання, нерухоме майно та торгівельно-промислові підприємства будуть належати тому з подружжя, хто є їх власником, або хто придбав їх на своє ім'я. Ці різні презумпції будуть протиставлені тим, які не будуть охоплені вимогами у законному порядку.

Отже за умовами шлюбного контракту майно є власністю того з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстровано за умови, що відсутні докази того, за чиї кошти воно було придбано.

Відтак, шлюбним договором визначено що презумпція належності майна подружжю, який придбав його на своє ім'я, може бути спростовано іншим із подружжя при наданні відповідних доказів.

Частиною 1 ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що право, яке підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.

Згідно ст.59 Закону України «Про міжнародне приватне право» сторони шлюбного договору можуть обрати право, що застосовується до шлюбного договору, відповідно до ч.1 ст.61 цього Кодексу.

Статтею ст.61, 62 вказаного Закону регламентовано, що подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться. Вибір права має бути здійснений у письмовій формі або явно випливати з умов шлюбного договору. Угода сторін про вибір права, що укладена в Україні має бути нотаріально посвідчена. У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.

Положеннями ст.16 Закону «Про міжнародне приватне право» визначено, що особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю.

Згідно ч.2 ст. 60 цього ж Закону щодо правових наслідків шлюбу, подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання.

З матеріалів справи вбачається, що звичайним місцем перебування відповідача ОСОБА_5, яка має подвійне громадянство, є м.Дрогобич Львівської області, де знаходиться і спірний об'єкт нерухомості, житловий будинок по АДРЕСА_1.

Звертаючись до суду України з відповідними позовними заявами щодо захисту майнових прав, які випливають із шлюбних правовідносин між сторонами, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 в своїх позовних заявах вказали місцем проживання кожного з них м.Дрогобич Львівської області та просили суд вирішити спір за нормами національного законодавства України. (т.1 а.с.3-5,183-186)

Таким чином, при вирішенні позовних вимог сторін суд першої інстанції вірно застосував законодавство України.

Згідно зі ст.27-1 КпШС України (який діяв на момент укладення спірного контракту) особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питання життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя. Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно із законодавством України.

Судом встановлено, що за час перебування сторін у шлюбі, 25.01.2005 року ОСОБА_5 придбала у власність житловий будинок по АДРЕСА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_8 (том 1 а.с.5-6)

В подальшому, в період шлюбу замість вказаного житлового будинку було збудовано новий житловий будинок 2А, загальною площею 491,2 кв.м., житлова площа 125,9 кв.м., гараж Б, огорожу 1-2, замощення І. (том.1 а.с.191, 222-227).

Положеннями ст. 60 Сімейного Кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відтак, виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не доведе іншого, тобто діє презумпція спільного майна подружжя.

Крім того, за ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У п.п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 року №11 роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до ч.2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Стверджуючи про те, що спірний житловий будинок по АДРЕСА_1, який був придбаний у власність ОСОБА_5, а згодом перебудований на новий житловий будинок, фактично був куплений та перебудований за його власні кошти, які він перераховував ОСОБА_5 на відкритий їй рахунки в Люксембурзі а згодом переведені в Україну, апелянт зазначає, що остання за час шлюбу фактично не мала власного заробітку та не мала власних доходів. Всі кошти отримувала лише від нього.

В ході апеляційного розгляду справи ОСОБА_5 визнала, що основним джерелом походження коштів у неї були ті, які їй надавав чоловік ОСОБА_2, та які надходили на її рахунок від діяльності оформленої на неї у Франції ріелторської фірми «Ля бель Франс» якою фактично займався її чоловік. Саме за кошти, які знаходились на її рахунку в Люксембурзі і які згодом вона перерахувала на рахунок своє матері в Україні, і був придбаний житловий будинок та за ці ж кошти на його місці збудований новий житловий будинок, що є предметом спору.

Як вбачається зі змісту рішення Окружного суду м.Нерак департаменту Лот та Гаронна Республіки Франція від 09.01.2006 року, пані ОСОБА_5 визнала, що вона не вела жодної ріелторскої діяльності, пов'язаної з «Ля бель Франс» та стверджує, що стосовно переказів за кордон, її чоловік дав їй підписати розпорядження згідно якого усі кошти переказані за кордон належать йому.

Цим судом встановлено, що пан ОСОБА_2 переказав на рахунок пані ОСОБА_5 в Люксембурзі та Україні суму в 1 753 388 євро, тоді як, пані ОСОБА_5 не мала жодного особистого майна. (том 2 а.с.69-74).

У відповідності до ст.13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Надані суду першої інстанції відповідачем ОСОБА_5 докази про наявність у неї коштів на рахунку іноземних банків не доводять з достатньою очевидністю отримання нею коштів з підприємницької діяльності, а свідчать лише про реєстрацію її приватної фірми. Також ОСОБА_5 не надано будь-яких доказів того, що вона мала власний дохід і які б спростовували твердження позивача про те, що спірне майно набуте за його кошти.

Таким чином, суд першої інстанції, з достатньою повнотою і всебічністю дослідивши зібрані у справі докази, дійшов вірного висновку про доведеність факту набуття у власність ОСОБА_5 будинку по АДРЕСА_1 та подальшого будівництва нового будинку саме за кошти, належні позивачу ОСОБА_2, що, з врахуванням умов ст.3 шлюбного Контракту сторін спростовують належність спірного будинку на праві власності лише ОСОБА_5 та свідчать про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Враховуючи фактичні обставини справи, та положення норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд обґрунтовано здійснив поділ спірного будинку, як спільного майна подружжя, в рівних частках.

Беручи до уваги викладене, колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків районного суду і не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Керуючись ст.ст.303, 304, п.1 ч.1 ст.307, ч.1 ст.308, п.1ч.1ст.314, ст.ст.315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 квітня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Штефаніца Ю.Г.

Судді: Бойко С.М.

Береза В.І.