Ухвала суду № 39759963, 26.06.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 червня 2014 року м. Київ К/9991/70524/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Федорова М.О.

суддів: Островича С.Е.

Степашка О.І.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2011

у справі № 2а/0570/8604/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Донбасс Метро Строй"

до Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька

про скасування податкових повідомлень-рішень

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Донбасс Метро Строй" звернулось до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька про скасування податкових повідомлень - рішень: № 0051221542/0 від 22.09.2010; № 0051221542/1 від 27.10.2010; № 0051221542/2 від 12.01.2011.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 22.07.2011 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2011 постанову Донецького окружного адміністративного суду від 22.07.2011 скасовано, прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції відповідач оскаржив їх в касаційному порядку.

В скарзі просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Касаційна скарга вмотивована тим, що судом апеляційної інстанції при вирішення спору по даній справі порушено норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційну скаргу слід відхилити з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведена документальна невиїзна перевірка позивача з питань підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків ТОВ „СК „Екос-плюс" за період з 01.01.2009 по 31.12.2009 та складено акт № 6401/23-313/36307137 від 02.09.2010.

За результатами перевірки відповідачем прийняте податкове повідомлення - рішення № 0051221542/0 від 22.09.2010 якими визначено позивачу податкове зобов'язання по податку на додану вартість у розмірі 850221 грн.

В порядку адміністративного оскарження скарги позивача залишено без задоволення, а рішення без змін та прийнято податкові повідомлення - рішення № 0051221542/1 від 27.10.2010; № 0051221542/2 від 12.01.2011.

Перевіркою встановлено порушенням позивачем пп. 7.4.1, п. 7.4, пп. 7.7.1 п. 7.1 ст. 7 Закону України „Про податок на додану вартість", занижено податок, що підлягає сплаті на загальну суму 566813, 92 грн., у тому числі за листопад 2009 р. на суму 120551, 60 грн., за грудень 2009 року на суму 446262,32 грн.; укладення нікчемної угоди з ТОВ „СК Екос-плюс" № 1/09-11-02 від 02.11.2009.

Господарські операції з цим контрагентом не підтверджується стосовно врахування реального часу здійснення операцій та її об'ємом, у відсутності трудових ресурсів, складських приміщень, виробничої потужності, які економічно необхідні для здійснення такої діяльності.

Відповідач вважає, що згідно з п.1,2 ст. 215, ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, зазначений договір є нікчемним. Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України „Про податок на додану вартість" сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності - зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

За змістом підпункту "а" підпункту 7.7.2 пункту 7.7 цієї ж статті Закону, якщо у наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, має від'ємне значення, то бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від'ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоді постачальникам таких товарів (послуг).

Таким чином, в порядку наведених законодавчих приписів від'ємна різниця між податковими зобов'язаннями платника (тобто надходженнями сум податку на додану вартість) та податковим кредитом (витратами зі сплати податку в ціні товарів та послуг) за умови фактичного здійснення господарської операції (яка відображена у податковому обліку платника на підставі належним чином оформлених первинних документів відповідно її дійсного економічного змісту) підлягає відшкодуванню платнику податку з державного бюджету.

У розгляді цієї справи відповідачем не доведено наявності будь-яких порушень у формуванні позивачем податкового кредиту, за наслідками якого Товариством заявлено до відшкодування оспорювану суму податку на додану вартість.

Відповідачем також не наведено жодних доводів та не подано будь-яких доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої Товариством податкової вигоди - як-от безтоварний та/або фіктивний характер здійснених операцій, завідоме придбання товарів у осіб, діяльність яких має ознаки фіктивного підприємництва, спрямування операцій на одержання прибутку виключно за рахунок податкової вигоди тощо.

Доводи скаржників про обов'язковість наявності такої підстави для виникнення у платника права на бюджетне відшкодування, як факт надмірного надходження відповідної суми податку до бюджету, обґрунтовано не було взято до уваги судовими інстанціями, позаяк в даному разі виконання контрагентами позивача обов'язку зі сплати податкових зобов'язань до бюджету не має правового значення для вирішення цього спору.

Адже згідно з визначенням, що міститься у пункті 1.8 статті 1 Закону України „Про податок на додану вартість", бюджетне відшкодування - це сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв'язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.

Отже, законодавче визначення бюджетного відшкодування пов'язане із сплаченими платником сумами податку, що відповідає загальному поняттю відшкодування як компенсації понесених витрат, заподіяних майнових збитків.

Аналіз норм Закону України „Про податок на додану вартість" свідчить, що термін "сплата податку" використовується в розумінні сплати податку покупцем у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг) (пункт 1.3 статті 1, підпункти 7.4.1 - 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону України „Про податок на додану вартість".

Так, пункт 1.3 статті 1 названого Закону, даючи визначення платника податку як особи, яка зобов'язана утримати та внести до бюджету податок, визначає при цьому, що податок сплачується покупцем або особою, яка імпортує товари на митну територію України.

З огляду на зазначене слід зробити висновок про те, що вимога пункту 1.8 статті 1 Закону України „Про податок на додану вартість" щодо надмірної сплати податку як необхідної умови бюджетного відшкодування, стосується платника, який згідно з цим Законом поніс фактичні витрати по сплаті податку.

Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Згідно із статтею 1 Закону України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Таким чином, необхідною умовою для віднесення сплачених в ціні товарно-матеріальних цінностей сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту є факт реального здійснення відповідної господарської операції та підтвердження вказаної обставини належним чином оформленими первинними документами, які, в свою чергу, є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Поряд з цим, як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується відповідачем, фактичне виконання спірних контрактів підтверджується видатковими та податковими накладними, платіжними дорученнями.

Так, під час вирішення даного спору суди дослідили правовідносини позивача з кожним із спірних контрагентів, встановивши зміст господарських операцій, порядок їх виконання та оформлення. При цьому суди з'ясували, що виконання поставок товарів в адресу позивача підтверджується необхідними первинними документами, які мають бути складені в залежності від виду господарської операцій, а саме - договорами, податковими накладними, видатковими накладними, актами приймання-передачі, актами виконаних робіт, довідками про вартість виконаних підрядних робіт, актами списання використаних матеріальних цінностей тощо.

Податковим органом, в свою чергу, не наведено достатньо переконливих доводів про те, що відомості, які містяться у цих документах, є недостовірними, суперечливими.

Доводи, якими податкова інспекція мотивує висновок про порушення платником вимог податкового законодавства (як-от - відсутність контрагентів за місцезнаходженням, відсутність у них об'єктивних умов для провадження господарської діяльності, несплата ними податків до бюджету), фактично є свідченням порушень, допущених цими контрагентами, тобто третіми особами, а не доказом недобросовісності Товариства як платника податків.

Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з перебуванням його постачальника за юридичною адресою, з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником податків до бюджету, з дотриманням ним законодавчо встановлених умов провадження господарської діяльності.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2011 у справі № 2а/0570/8604/11 слід відхилити, а судове рішення залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 2201, 221 ,223 ,230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька відхилити.

Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2011 у справі № 2а/0570/8604/11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та порядку, передбачених статтями 236-2392 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.О. ФедоровСудді С.Е. Острович О.І. Степашко