Рішення № 39593868, 04.07.2014, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 234/2022/14-ц Номер провадження 22-ц/775/4924/2014

Головуючий в 1 інстанції Бакуменко А.В.

Доповідач Жарова Ю.І.

Категорія 46

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 червня 2014 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

Головуючого судді Маширо О.П.,

суддів Супрун М.Ю., Жарової Ю.І.,

при секретарі Руденко Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 квітня 2014 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на ? частку квартири, -

В С Т А Н О В И В :

20 лютого 2014 року позивач по справі, ОСОБА_1, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на ? частину квартири.

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 16 квітня 2014 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на ? частку квартири - відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду позивач ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду із апеляційної скаргою, в якій просив, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частку спірної квартири, судові витрати покласти на відповідачку, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на те, що при ухваленні рішення суд першої інстанції не врахував, що спірна квартира придбалася для сумісного користування усіх членів родини в період шлюбу та для ведення спільного господарства, апелянт зазначає, що на протязі всього часу мешкав з дружиною та донькою, не зважаючи на те, що не був там зареєстрований, адже місце реєстрації не впливає на право власності. Також апелянт звертає увагу на те, що відповідачка не надала суду належних доказів, щодо придбання квартири за кошти саме від продажу спадкового майна. Судом не було надано належної правової оцінки доказам, щодо постійного доходу позивача та ведення сумісного побуту подружжям. Апелянт також зазначає, що суд безпідставно посилався на пропущення строку позовної давності, оскільки правила позовної давності не поширюються на позови про визнання права власності.

Апелянт в судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином, про що свідчить отримання ним телефонограми.

Відповідачка в судове засідання апеляційного суду не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належними чином.

Апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу у відсутність позивача оскільки відповідно до вимог ст. 305 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню в частині відмови у визнанні права власності на ? частину спірної квартири та задовольнити позовні вимоги в цій частині з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була придбана за кошти відповідачки, які вона отримала від продажу своєї частки спадщини, а отже це є її власні кошти, та фактично є спадковим майном.

Проте апеляційний суд не може погодитися з такими висновками суду з наступних підстав.

Відповідно до статей 11 і 60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, ухваленим на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом встановлено, що сторони зареєстрували шлюб 11 листопада 1995 року. Шлюб розірваний 05 лютого 2014 року (а.с. 10).

У відповідності до договору купівлі - продажу від 19 червня 1997 року була придбана двокімнатна квартира АДРЕСА_1 (а.с. 24).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Такі висновки суду не відповідають нормам матеріального права та фактичним обставинам по справі.

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст.. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст.. 63 СК України).

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладення договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (ст.. 65 СК України).

Згідно із вимогами ст.. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Відповідно до вимог ст.. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

При визначені розміру часток майна дружини та чоловіка суд керується ст. 70 СК України, відповідно до положень якої у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружися, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Спільною сумісною власністю подружжя (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

На підставі ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Право колишнього подружжя на частку у спільному сумісному майні зберігається незалежно від припинення шлюбу (ст. 68 СК України). У випадку порушення цього права особа має право на його захист. До таких вимог позовна давність застосовується у три роки, вона обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ст. ст. 20, 72 СК України).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.п.15, 19 постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу,визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК). Вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.

Як вбачається з позову, ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами про визнання за ним права власності на ? частину спірної квартири, придбаної подружжям під час шлюбу.

Відповідно до п. 37 Постанови №5 від 07.02.2014 р. Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в правах про захист права власності та інших речових прав, з урахуванням положень частини першої ст.. 15 т ст.. 392 ЦК України, власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Оскільки позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі ст.. 392 ЦК України, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що вимоги позивача щодо визнання квартири, придбаної подружжям у період шлюбу спільною сумісною власністю подружжя, визнання за позивачем права власності на ? частку квартири АДРЕСА_1, придбаної подружжям під час шлюбу, доведені обґрунтовані та підлягають до задоволення.

Посилання відповідача по справі на той факт, що спірна квартира була придбана нею за власні кошти, отримані від продажу їх частики спадщини, та фактично є спадковим майном не може бути прийнято до уваги, оскільки матеріали цивільної справи не містять належних та допустимих доказів вказаного факту.

Суд першої інстанції на зазначені обставини уваги не звернув та прийшов помилкового висновку, про відмову у задоволенні позову, висновки суду суперечать вищевикладеним вимогам матеріального Закону, а доводи апеляційної скарги є обґрунтованими.

За таких обставин рішення суду в частині відмови у визнанні спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на ? частину двокімнатної квартири, розташованої за адресою АДРЕСА_1 , як таке, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права підлягає скасуванню з ухваленням нового.

Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачу - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачу відмовлено.

Виходячи з того, що у позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені в повному обсязі, судові витрати за подання позовної заяви та апеляційної скарги позивачем документально підтверджені, апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати у розмірі 365 грн. 40 коп. (243 грн. 60 коп. судовий збір за подання позовної заяви + 121 грн. 80 коп. судовий збір за подання апеляційної скарги).

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 квітня 2014 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по ? частині двокімнатної квартири, розташованої за адресою АДРЕСА_1 - за кожним.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 365 грн. 40 коп.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання чинності.

Судді: