Ухвала суду № 39555965, 24.06.2014, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №486/231/14-ц 24.06.2014 24.06.2014 24.06.2014

Провадження №22-ц/784/1182/14

Справа № 22-ц/784/1182/14 Суддя першої інстанції: Франчук О.Д.

Категорія 53 Суддя-доповідач апеляційного суду: Лівінський І.В.

У Х В А Л А

іменем України

24 червня 2014 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Базовкіної Т.М.,

суддів: Лівінського І.В., Яворської Ж.М.,

при секретарі судового засідання Яценко Л.В.,

за участю: позивачки ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3,

розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою

ОСОБА_4

на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 7 березня 2014 року

за позовом

ОСОБА_2 до фізичної особи підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_4, третя особа - Южноукраїнський міський центр зайнятості про захист трудових прав,

в с т а н о в и л а:

В лютому 2014 року ОСОБА_2 звернулась з позовом до ФОП ОСОБА_4 про захист трудових прав.

Позивачка зазначала, що 14 червня 2013 року уклала з відповідачкою безстроковий трудовий договір, за яким вона працювала на посаді бухгалтера. 23 грудня 2013 року вона надала відповідачці заяву, в якої просила звільнити її за власним бажанням з 3 січня 2014 року на підставі ст. 38 КЗпП України. Однак відповідачка звільнила її з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули. Крім того, при звільнені відповідачка не виплатила компенсацію за невикористану відпустку.

Посилаючись на викладене, позивачка, уточнивши свої вимоги, просила суд зобов'язати відповідачку змінити формулювання причин звільнення на ч. 1 ст. 38 КЗпП України, та стягнути з відповідача на її користь 360 грн. 6 коп. компенсації за невикористану відпустку, 1009 грн. 68 коп. компенсації за затримку розрахунку та 1000 грн. моральної шкоди.

Рішенням Южноукраїнського міського суду м. Миколаєва від 7 березня 2014 року позов задоволено. Постановлено змінити формулювання причини звільнення позивачки викладене в записі № 10 трудової книжки НОМЕР_1 з «Звільнена у випадку прогулу ст.40 п.4 КЗпП України» на «Звільнена за власним бажанням за ч.1 ст.38 КЗпП України». Крім того, суд стягнув з відповідачки на користь позивачки 360 грн. 6 коп. компенсації за невикористану відпустку, 1009 грн.68 коп. компенсації за затримку розрахунку, та моральну шкоду в розмірі 1000 грн., а всього 2369 грн. 74 коп. Додатковим рішенням цього ж суду від 23 квітня 2014 року з відповідачки стягнуто на користь держави 243 грн. 60 коп. судового збору.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просила рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши докази по справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 14 червня 2013 року ОСОБА_2 уклала з ФОП ОСОБА_4 трудовий договір, згідно якого позивачка працювала бухгалтером по два тижні на місяць згідно графіка роботи: з понеділка по неділю (п. 4). Згідно п. 3 цього договору, заробітна плата встановлена з розрахунку посадового окладу 2200 грн. на місяць та виплачується за фактично відпрацьований час.

23 грудня 2013 року позивачка написала заяву про звільнення за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

ОСОБА_4 звільнила позивачку з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули. При цьому відповідачка вважала, що заяву про звільнення вона отримала лише 30 грудня 2013 року, а тому позивачка безпідставно не вийшла на роботу 30 грудня 2013 року та 6 січня 2014 року.

Разом з тим, судом встановлено, що позивачка передала відповідачці заяву про звільнення 23 грудня 2013 року. Крім того, в грудні 2013 року позивачка відпрацювала, передбачені договором два тижні, в тому числі, з 9 по 15 та з 23 по 29 грудня.

Отже, наступний тиждень - з 30 грудня 2013 року по 5 січня 2014 року, мав бути для позивачки неробочим, а тому вона не мала виходити на роботу 30 грудня 2013 року.

Крім того, попередивши про свій намір розірвати трудовий договір 23 грудня 2013 року, позивачка мала право не виходити на роботу після спливу двох тижнів з моменту такого попередження, тобто з 6 січня 2014 року.

Посилання відповідачки на те, що позивачка працювала в грудні п'ять днів на тиждень в режимі неповного робочого дня, суперечить як умовам трудового договору так і фактичним обставинам справи.

До того ж, порушення ОСОБА_4 трудового законодавства, а саме, ст.ст. 57, 58 КЗпП України щодо визначення часу початку та закінчення роботи стосовно позивачки, а також неналежний облік її робочого часу при змінних роботах, встановлено постановою Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 4 квітня 2014 року у справі про адміністративне правопорушення, яка є обов'язковою при вирішенні даної цивільної справи.

Крім того, даною постановою встановлено таке порушення відповідачкою трудового законодавства, як несвоєчасний розгляд заяви ОСОБА_2 про звільнення за власним бажанням.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення позивачки за прогули здійснено відповідачкою з порушенням трудового законодавства.

Крім того, встановивши, що отримані позивачкою в січні 2014 року 1100 грн., є заробітною платою за грудень 2013 року, оскільки відповідають фактично відпрацьованому часу за цей місяць, суд також дійшов правильного висновку про те, що відповідачка не повністю розрахувалась з позивачкою при звільненні, зокрема не виплатила останній компенсацію за невикористану відпустку, що є підставою для її стягнення, а також, стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за правилами ст. 117 КЗпП України.

Доводів щодо розміру стягнутих сум та їх розрахунку апеляційна скарга не містить.

Доводи апелянта про безпідставність стягнення з неї моральної шкоди, не заслуговують на увагу, оскільки застосування такої відповідальності при порушенні власниками трудових прав працівників передбачена ст. 237-1 КЗпП України, а визначаючи розмір відшкодування шкоди, суд першої інстанції врахував всі обставини справи, характер та обсяг заподіяних позивачці душевних страждань та ступінь їх доведеності.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду чи доводили б порушення ним норм матеріального або процесуального права, апеляційна скарга не містить. Тому підстав для скасування судового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись статями 303, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 7 березня 2014 року та додаткове рішення цього ж суду від 23 квітня 2014 року залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Судді: