Рішення № 39526740, 23.06.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 347/2958/13-ц

Провадження № 22-ц/779/908/2014

Категорія 5

Головуючий у 1 інстанції Крилюк М.І.

Суддя-доповідач Матківський Р.Й.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Матківського Р.Й.

суддів Ковалюка Я.Ю., Мелінишин Г.П.

секретаря Бойчука Л.М.

з участю апелянта - ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3, позивача - ОСОБА_4 та її представника - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом за позовом ОСОБА_4, до ОСОБА_6, Шешорівської сільської ради, третя особа з самостійними вимогами на стороні позивача: ОСОБА_7 про узаконення самочинного будівництва, позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання договору дарування земельних ділянок недійсним з моменту його вчинення, визнання недійсними Державних актів на земельні ділянки та їх реєстрацію, з апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Косівського районного суду від 11 грудня 2013 року,-

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2013 року з позовом в суд звернулася ОСОБА_4, щоб ухвалити рішення про визнання за нею права власності на самочинно збудований житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 161,7 кв.м., що знаходяться в АДРЕСА_1.

Заявлені вимоги обґрунтувала тим, що з дозволу відповідача як власника земельної ділянки та сільської ради побудувала житловий будинок по АДРЕСА_1.

Шешорська сільська рада відмовила в узаконенні збудованого нею житлового будинку та рекомендувала для вирішення цього питання звернутись до суду.

Житловий будинок побудувала без виготовлення відповідної технічної документації, що перешкоджає отримати правовстановлюючі документи, тому просила визнати право власності на будинковолодіння у судовому порядку, яке за висновками експерта з технічного обстеження будівель і споруд відповідає вимогам для безпечної експлуатації.

Третя особа - ОСОБА_7 звернувся з позовом до сина ОСОБА_7 про визнання договору дарування земельних ділянок недійсним з моменту його вчинення, визнання недійсними Державних актів на землю та їх реєстрацію.

Заявлені вимоги обґрунтував тим, що договір дарування земельної ділянки на користь сина не відповідає його внутрішній волі, спрямований на безоплатне відчуження землі без зустрічних зобов'язань, хоча сторони домовлялися про довічне утримання з обов'язком відповідача забезпечити його та дружину житлом та одягом. Договір дарування підписав внаслідок помилки, навіяної сином та його дружиною, які переконали, що такий договір за законом зобов'язує їх утримувати його з дружиною на старості.

Рішенням Косівського районного суду від 11 грудня 2013 року позов ОСОБА_4 та ОСОБА_7 задоволено.

На дане рішення ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, просить його скасувати.

Апелянт у скарзі зазначає, що рішенням порушено її права, проігноровано вимоги матеріального та процесуального права. Задовольняючи позов ОСОБА_4 про узаконення самочинного будівництва суд першої інстанції не звернув увагу, що в матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що самочинне будівництво здійснене саме позивачем, а технічний паспорт не є правовстановлюючим документом.

Судом порушено правило виключності та преюдиційності передбаченої ч. 2 ст. 223 ЦПК України, де встановлено, що після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти суду ту саму позовну вимогу і з тих самих підстав. Значення виключності полягає в тому, що вона позбавляє можливості сперечатися щодо одного і того ж предмета з одних і тих самих питань, забезпечуючи стабільність рішення і можливість його виконання.

Судом при розгляді справи про визнання права власності на самочинне будівництво належним чином не перевірено, чи було питання оформлення права власності на самочинне будівництво предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність давали б підстави вважати про наявність спору про право.

Суд першої інстанції замінив органи, які зобов'язані видавати дозволи на будівництво і узгоджувати забудови, не прийняв до уваги, що визнання права власності на самочинне будівництво в судовому порядку має залишатися винятковим способом захисту права, судом не з'ясовано, чи зверталася позивач до компетентних органів з питань узаконення самочинного будівництва, чи було відмовлено компетентними органами у вирішенні зазначеного питання. Визнання відповідачем позову має значення тільки у випадку наявності для цього законних підстав і не порушує його права, свободи та інтереси чи інтереси інших осіб.

Суд безпідставно поновив пропущений строк на оскарження договору дарування, укладений ще у 2007 році. Апелянт є свідком того, що її колишній свекор - ОСОБА_7 укладав саме договір дарування, бо на той час була дружиною їхнього сина. Батьки відповідача розуміли, що укладено договір дарування та що син змінює цільове призначення земельної ділянки для будівництва майна подружжя.

Не вказано, на підставі якої норми закону договір дарування визнається недійсним. Доводи ОСОБА_7 не мають правового значення по суту заявлених вимог, оскільки помилка при укладенні договору дарування у судовому засіданні не доведена. Незаконним є рішення суду про задоволення позовних вимог щодо визнання недійсними Державних актів на право приватної власності на земельні ділянки, видані на ОСОБА_7 Вказані державні акти відповідач отримав на підставі рішення Шешорської сільської ради, які не були предметом спору. Вважає отримання державних актів похідним правом від рішення органу місцевого самоврядування, що не має відношення до укладеного в 2007 році договору дарування.

Вислухавши доповідача, пояснення апелянта та її представника, які вимоги скарги підтримали, позивача ОСОБА_4 та її представника, які вимоги скарги не визнали, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що будівництво житлового будинку та господарських будівель проведено позивачкою ОСОБА_4 за згодою власника земельної ділянки її сина ОСОБА_7, будівництво проведено без порушень інтересів інших осіб та відповідно до будівельних правил. Збудований будинок не має відношення до спільно придбаного майна відповідача, яке визначено рішенням суду, що вступило у законну силу. Рішенням суду вже встановлено, що сину ОСОБА_7 разом із колишньою дружиною ОСОБА_2 на праві власності належать будівельні матеріали як рухоме майно, яке використовується при будівництві будівель та споруд, а не будинок який самочинно збудований нею. Підставними та доведеними є позовні вимоги ОСОБА_7 про визнання договору дарування земельних ділянок недійсними з моменту його підписання під впливом помилки та у зв'язку з цим підлягають визнанню недійсними Державні акти про право власності на земельні ділянки, видані на ім'я сина ОСОБА_7

Однак колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_4 та ОСОБА_7 ухвалено при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено норми процесуального права, що є підставою для його скасування з ухваленням нового рішення.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст. 57-60 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під вже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до п. 14-21 роз'ясень Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 30 березня 2012, № 6 «Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» на підставі ч. 3 ст. 376 ЦК суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (ч. 3 ст. 375 ЦК).

При цьому суд має враховувати, що відсутність заперечень власника проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво чи визнання такого позову має бути обґрунтовано відповідними доказами, що підтверджують право на вчинення таких процесуальних дій, зокрема, договорами купівлі продажу земельної ділянки, оренди, міни.

Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 376 ЦК, при доведенні визначених нею умов суд може визнати право власності на самочинно збудоване майно також за особою, яка його збудувала, якщо після закінчення будівництва земельну ділянку цій особі було передано у власність або надано у користування, або з власником земельної ділянки, на якій розміщено майно, укладено договір суперфіцію (ч. 1 ст. 413 ЦК) відповідно до її цільового призначення.

Вирішуючи справи такої категорії, суд має виходити з того, що надання земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно чи укладення договору суперфіцію може відбутися як до пред'явлення позову до суду, так і після цього.

Позов особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, про визнання права власності на цю нерухомість може бути задоволено судом на підставі ч. 3 ст. 376 ЦК, якщо буде встановлено, що власник або користувач земельної ділянки не заперечує проти цього, будівництво не порушує права інших осіб і відповідає будівельним, архітектурним, санітарним, екологічним та іншим нормам і правилам, державним стандартам.

Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених ст.391, 396 ЦК, ст. 103 ЗК.

Якщо позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно пред'явлено до власника (користувача) земельної ділянки, який заперечує проти визнання права власності на це майно за особою, що його збудувала, власник (користувач) має право відповідно до вимог ст. 123 ЦПК пред'явити зустрічний позов про знесення нерухомого майна.

Позов може бути пред'явлено до особи, яка здійснила будівництво, як про зобов'язання знесення забудови, так і про знесення забудови за рішенням суду самим власником (користувачем) земельної ділянки за рахунок особи, яка здійснила самочинне будівництво, з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення.

При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на підставі ч. 3 ст. 376 ЦК суд не повинен враховувати час передачі земельної ділянки у власність або надання її у користування, або укладення договору суперфіцію, у тому числі в період розгляду справи, оскільки такі дії свідчать про визнання за позивачем права на забудову з боку власника (користувача) земельної ділянки.

Якщо під час розгляду справи позивачеві відповідно до законодавства України було надано земельну ділянку або укладено договір суперфіцію, суд має оцінювати зазначені дії відповідача з урахуванням ч. 4 ст. 174 ЦПК (визнання відповідачем позову).

Надання позивачеві під час розгляду справи земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством України, або укладення з ним договору суперфіцію за наявності відмови компетентного державного органу в прийнятті забудови до експлуатації з підстави відсутності у нього земельної ділянки може бути підставою для відмови в позові. За таких обставин позивач не позбавлений можливості звернутися до відповідних державних органів із заявою про прийняття забудови до експлуатації в порядку, встановленому законодавством України.

У разі визнання за власником (користувачем) земельної ділянки права власності на самочинно збудоване на ній іншою особою нерухоме майно розмір витрат на будівництво цього майна, право на відшкодування яких власником (користувачем) земельної ділянки згідно із ч. 6 ст. 376 ЦК має особа, яка здійснила таке будівництво, визначається судом на підставі наданих доказів і складається як із понесених витрат на будівельні матеріали, так і з витрат за виконані роботи та оплачені послуги.

Вирішуючи справи про самочинне будівництво (нове будівництво, реконструкцію зі зміною площі та зайняттям земельної ділянки, прибудови, надбудови) об'єкта нерухомості, здійснене у разі відмови у видачі документів, які надають право виконувати будівельні роботи (повідомлення про початок будівельних робіт, реєстрація декларації про початок виконання будівельних робіт, видача технічних умов, видача вихідних даних тощо), але з додержанням державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів і порядку розгляду цих питань, суд має врахувати, що відмова у наданні дозвільних документів може бути оскаржена до суду заінтересованою особою у порядку адміністративного судочинства.

Якщо такі дії в судовому порядку не оскаржено, це не є підставою для відмови в позові, проте суд при розгляді справи має дати правову оцінку такій відмові, зокрема, за правилами ст. 212 ЦПК.

При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачених ст. 27, 29 - 31 Закону № 3038-VI, а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 34, 37 цього Закону).

Проект не є належно затвердженим за умови відсутності погодження архітектурно-планувальної частини проекту місцевим органом містобудування та архітектури і позитивного висновку державної експертизи у випадку, коли її проведення є обов'язковим (ст. 7 Закону N 687-XIV, ст. 31 Закону N 3038-VI).

Позивач ОСОБА_4 жодним доказом під час розгляду справи не довела, що самочинне будівництво здійснено на земельній ділянці, яка перейшла їй у власність або надана у користування, або з власником земельної ділянки, на якій розміщено будівлі, укладено договір суперфіцію відповідно до її цільового призначення.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що самочинно збудований будинок у АДРЕСА_1 із господарськими будівлями збудований нею, а не її сином ОСОБА_7 та апелянтом по даній справі ОСОБА_2, які перебували у зареєстрованому шлюбі.

Суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що збудований будинок не має відношення до спільно придбаного майна відповідача, яке визначено рішенням суду, що вступило у законну силу. Рішенням суду вже встановлено, що сину ОСОБА_4 разом із колишньою дружиною ОСОБА_2 на праві власності належать будівельні матеріали як рухоме майно, яке використовується при будівництві будівель та споруд, а не будинок який самочинно збудований нею. Підставними та доведеними є позовні вимоги ОСОБА_7 про визнання договору дарування земельних ділянок недійсними з моменту його підписання під впливом помилки та у зв'язку з цим підлягають визнанню недійсними Державні акти про право власності на земельні ділянки, видані на ім'я сина ОСОБА_4

Суд повинен був взяти до уваги, що рішенням Косівського районного суду від 11 квітня 2013 року, яке залишене без змін ухвалою апеляційного суду від 20 серпня 2013 року, визнано спільним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 будівельні матеріали, які були використані при будівництві будівель та споруд в АДРЕСА_2 в ідеальній 1/2 частці.

Виділено у власність ОСОБА_4 будівельні матеріали, які були використані при будівництві будівель та споруд, а на корись другого з подружжя - ОСОБА_2 стягнуто 82 519,50 гривень вартості будівельних матеріалів, які були використані при будівництві самочинних будівель та споруд.

Зазначене рішення судами ухвалено у зв'язку з тим, що будівельні матеріали, які використані на будівництво будівель і споруд в АДРЕСА_2 належали ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності подружжя.

Довідкою виконкому Шещорівської сільської ради від 14 жовтня 2013 року на а.с. 14 підтверджено, що відповідно до технічної документації житловий будинок належний ОСОБА_4 знаходиться по АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що кутки села перейменовано на вулиці відповідно до рішення сесії ради від 15 грудня 2009 року.

Тобто, спірний самочинно збудований будинок та господарські споруди є одними і тими ж будівлями, які були використані колишнім подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_2 за час перебування в шлюбі, які рішенням Косівського районного суду від 11 квітня 2013 року поділено між сторонами і апелянту за ? частку присуджено грошову компенсацію.

Крім цього, висновком судової будівельно-технічної експертизи, яка виготовлена на підставі ухвали Косівського районного суду від 24 березня 2012 року під час розгляду справи про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 встановлено ринкову вартість спірних будівель, які складаються із дерев'яної літньої кухні, навісу, вбиральні, колодязя, вигрібної ями, пиломатеріалів.

До зазначеного висновку додано фототаблиці будівель, які є такими ж як і подані позивачем відповідно до звіту про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій об'єкта самочинного будівництва. У зазначеному звіті від 30 вересня 2013 року самовільно збудована будівля значиться тільки не літньою кухнею, а житловим будинком.

Тому, суд першої інстанції повинен був також звернути увагу на зазначене, що виключає обставини, на які посилалась позивач ОСОБА_4 про будівництво житлового будинку разом із господарськими спорудами нею і за її кошт.

Суд першої інстанції повинен був звернути увагу, що пояснення відповідачів про визнання позову суперечить вимогам законодавства та доказам, які є в матеріалах справи та унеможливлюють виконання рішення Косівського районного суду від 11 квітня 2013 року про стягнення на користь апелянта ОСОБА_2 присудженої їй компенсації в сумі 82 519,50 гривень за будівельні матеріали, які вкладені у будівництво самочинного житлового будинку та господарських споруд, на які позивач ОСОБА_4 просить визнати право власності.

Згідно договору дарування від 02 листопада 2007 року на а.с. 60 ОСОБА_7 подарував сину ОСОБА_7 земельні ділянки загальною площею 8272 кв.м. в с. Шешори Косівського району.

Відповідно до п.9-11 цього Договору Дарувальник та Обдаровуваний стверджували, що розуміють значення і умови договору та його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні і те, що він не носить характеру фіктивного та укладеного правочину, зазначили, що усвідомлюють суть договору, розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник немає права вимагати вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.

ОСОБА_7 звернувся з позовом до сина ОСОБА_7 про визнання договору дарування земельних ділянок недійсним з моменту його вчинення, визнання недійсними Державних актів на землю та їх реєстрацію.

Заявлені позовні вимоги ОСОБА_7 обґрунтував тим, що договір дарування земельних ділянок на користь сина не відповідає його внутрішній волі, спрямований на безоплатне відчуження землі без зустрічних зобов'язань, хоча сторони домовлялися про довічне утримання з обов'язком відповідача забезпечити його та дружину житлом та одягом. Договір дарування підписав внаслідок помилки, навіяної сином та його дружиною, які переконали його, що такий договір за законом зобов'язує їх утримувати його з дружиною на старості. У позовній заяві позивач також зазначає, що між ним та сином укладено договір дарування без умови подальшого довічного утримання, про що дізнався під час розгляду справи дружини ОСОБА_4 про визнання права власності на самочинно збудований будинок. Обдарований син не вчиняв жодних дій щодо обов'язку використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням, не виконував жодних обов'язків, пов'язаних з володінням та користуванням ділянкою.

Однак такі доводи колегія суддів вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Дружина позивача ОСОБА_4 в обґрунтування своїх позовних вимог про визнання права власності на самочинно збудований будинок та господарські споруди доводила, що будівництво проводила не на підставі рішення Шешорської сільської ради від 26 грудня 2008 року, в якому зазначено, що їй надано дозвіл для будівництва на ділянці, яка належить її сину. Тому не можна брати до уваги доводи позивача ОСОБА_7, що про договір дарування він з дружиною дізнався тільки під час розгляду справи про узаконення самочинного будівництва. 23 жовтня 2008 року син позивачів ОСОБА_7 отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0, 2500 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, тому його батько як дарувальник необґрунтовано вважає, що обдарований син не здійснював жодних прав і обов'язків щодо використання однієї з подарованих земельних ділянок.

Крім цього, рішенням Косівського районного суду від 11 квітня 2003 року доведено, що будівництво спірного самочинно збудованого будинку проводилось відповідачем ОСОБА_7 як обдаровуваним та його на той час дружиною - ОСОБА_2

Протягом всього часу розгляду справи позивач ОСОБА_7 не підтвердив жодним допустимим та належним доказом, що він разом з дружиною потребував забезпечення харчуванням, одягом, оплатою за комунальні послуги, нести витрати по утриманню майна, тобто догляду утримання до старості від сина.

Відповідно до ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_7 жодним чином не доведено, що при вчиненні договору дарування від 02 листопада 2007 року земельних ділянок загальною площею 8272 кв.м. в с. Шешори Косівського району на користь сина ОСОБА_7 його воля до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються, що наведені ним помилки насправді мали місце, тобто не надані докази, які б свідчили про його помилку щодо істотних обставин правочину.

У зв'язку із недоведеністю позовних вимог ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування немає законних підстав для задоволення і його вимог про визнання недійсними Державних актів про право власності на землю та їх реєстрацію.

Керуючись ст. ст. 218, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволити.

Рішення Косівського районного суду від 11 грудня 2013 року скасувати та ухвалити нове.

В задоволенні позову ОСОБА_4, до ОСОБА_6, Шешорівської сільської ради, третя особа з самостійними вимогами на стороні позивача: ОСОБА_7 про узаконення самочинного будівництва, позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання договору дарування земельних ділянок недійсним з моменту його вчинення, визнання недійсними Державних актів на земельні ділянки та їх реєстрацію відмовити за недоведеністю.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Р.Й. Матківський

Судді Я.Ю. Ковалюк

Г.П. Мелінишин