Рішення № 39420065, 20.06.2014, Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області

2/130/414/2014

130/983/14-ц

РІШЕННЯ

Іменем України

"20" червня 2014 р. м. Жмеринка

Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області

в складі головуючої - судді Сенько Л.Ю.

за участі секретаря Кардашевської Г.Л.,

позивачки ОСОБА_1,

представника відповідача Кудіної С.А.,

представника третьої особи на стороні відповідача без самостійних вимог Касько В.М.,

представника третьої особи на стороні відповідача без самостійних вимог ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Жмеринка справу за позовною заявою ОСОБА_1, ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_5 до виконавчого комітету Жмеринської міської ради Вінницької області, третіх осіб без самостійних вимог: Жмеринської прокуратури з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері, Прокуратури Вінницької області та ОСОБА_4 про виведення квартири із службового користування і визнання права користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою, у якій просила визнати за нею та її малолітнім сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, право користування житловою квартирою АДРЕСА_1 та вивести таку квартиру із числа службових. У судовому засіданні позивачкою було подано заяву про уточнення позовних вимог, за якою вона просила визнати за нею та її малолітнім сином право користування спірною квартирою і зобов'язати виконавчий комітет Жмеринської міської ради вирішити питання про виключення житлової квартири АДРЕСА_1 із числа службових.

Позовні вимоги позивачка обґрунтовувала наступним. З березня 2004 року ОСОБА_1 разом із неповнолітнім сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та колишнім чоловіком ОСОБА_4, який працював слідчим у Жмеринській транспортній прокуратурі, відповідно до ордера №8 від 26.02.2004 року стали проживати у житловій квартирі АДРЕСА_1. Дана квартира згідно Рішення виконавчого комітету Жмеринської міської ради №7 від 26.01.2004 року була затверджена службовою Жмеринської транспортної прокуратури. З листопада 2006 року ОСОБА_1 розлучилась із ОСОБА_4 та стала проживати із сином ОСОБА_5 у згаданій вище квартирі. На момент вселення квартира була непридатна до використання за призначенням, а тому позивачкою було проведено її капітальний ремонт, зокрема було замінено підлогу у кімнатах, коридорі, кухонній та ванній кімнатах; стіни у житлових кімнатах та коридорі пошпакльовано і обклеєно шпалерами, у кухонній та ванній кімнатах обкладено плиткою; замінено вхідні та міжкімнатні двері, а також вікна; з дозволу міської ради проведено автономне парове опалення та замінено чавунні радіатори опалення; встановлено газовий та водяний лічильники; повністю замінено предмети сантехніки, та виконано інші роботи. До сьогодні позивачка проживає із сином ОСОБА_5 у згаданій квартирі тривалий час,

сплачує усі необхідні комунальні платежі, заборгованості по яких не має. З метою захисту житлових прав дитини та своїх законних прав на житло, позивачка звернулась із заявою про надання дозволу на приватизацію згаданої житлової квартири до Жмеринської міської ради, яка листом від 27.06.2013 року відмовила їй через те, що Жмеринська транспортна прокуратура, яка була ліквідована і на місці якої було утворено Жмеринську прокуратуру з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері, не подала клопотання про виведення квартири із числа службових. Виконкомом міської ради було рекомендовано позивачці звернутись до суду за вирішенням зазначеного питання. Посилаючись на норми Європейської конвенції про права людини і основоположних свобод, Практику Європейського суду по захисту прав людини, норми Конституції України, цивільного та житлового законодавства, та принцип правової визначеності, зважаючи на те, що за Жмеринською прокуратурою з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері квартира АДРЕСА_1 не закріплена, міською радою рішення про передачу або віднесення за прокуратурою цієї квартири як службової не приймалось, у зв'язку з чим будь-якого відношення до спірної квартири даний орган прокуратури не має.

У судовому засіданні позивачка повністю підтримала позовнї вимоги та просила їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог від 20.06.2014 року, а також пояснила, що в ордері №8 від 26.02.2004 року на квартиру АДРЕСА_1 зазначено квартиронаймачем лише її колишнього чоловіка ОСОБА_4, у той час, як квартира видавалась на сім'ю у складі трьох осіб. ОСОБА_4 тривалий час не проживає у даній квартирі, однак усі документи, в тому числі з приводу оплати комунальних послуг рахуються за ним, що порушує її житлові права, спотворює дійсність. Відмова виконкому Жмеринської міської ради у надані дозволу на приватизацію квартири позивачкою та її неповнолітнім сином через встановлення статусу службової квартири за неіснуючою організацією перешкоджає у реалізації Конституційного права на житло, у тому числі права на безкоштовну приватизацію житла, передбачену Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», що змусило звернутись її до суду за захистом оспорюваних прав.

У судовому засіданні представник відповідача Кудіна С.А. позовні вимоги ОСОБА_1 визнала частково. Не заперечувала проти задоволення позову стосовно визнання за позивачкою і її неповнолітнім сином права користування спірною двокімнатною житловою квартирою АДРЕСА_1 як державною з підстав проживання у квартирі неповнолітньої особи до її повноліття. В іншій частині позовних вимог просила відмовити посилаючись на наявність на квартирному обліку виконкому Жмеринської міської ради понад 700 осіб, які потребують у забезпеченні житлом, а також з підстав відсутності клопотання від органів прокуратури про виключення із числа службових Жмеринської транспортної прокуратури житлової квартири АДРЕСА_1, що передбачено п.6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення» (далі Положення). Також повідомила, що чинним законодавством України не визначено іншого порядку виключення житла із числа службового, аніж передбачено до Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення».

Представник третьої особи прокуратури Вінницької області Касько В.М. погодилась із думкою представника відповідача Кудіної С.А., не заперечувала щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання за нею та неповнолітнім сином ОСОБА_5 права користування спірною квартирою до набуття повноліття дитиною. Заперечила щодо задоволення позовних вимог про зобов'язання виконкому Жмеринської міської ради виключити із числа службових спірну квартиру з підстав необхідності використання її для працівників Жмеринської прокуратури з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері, яких на квартирному обліку перебуває три особи. Зазначила, що Жмеринська транспортна прокуратура у 2004 році була філією прокуратури Вінницької області, а тому питання щодо житлової квартири АДРЕСА_1 як службової Жмеринської транспортної прокуратури в даний час може вирішуватись саме прокуратурою Вінницької області як головною організацією по відношенню до ліквідованої згідно Наказу Генерального Прокурора України Жмеринської транспортної прокуратури.

Третя особа без самостійних вимог ОСОБА_4 не заперечував проти задоволення позову у цілому. Пояснив, що з березня 2002 року по вересень 2006 року працював на посаді слідчого Жмеринської транспортної прокуратури. 26 січня 2004 року на підставі клопотання Жмеринської транспортної прокуратури виконкомом Жмеринської міської ради було прийнято рішення №7, за яким квартира АДРЕСА_1 була затверджена службовою Жмеринської транспортної прокуратури. На підставі ордера №8 від 26.02.2004 року ОСОБА_4 разом із своєю дружиною ОСОБА_1 та сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 вселились до даної квартири, де разом проживали до 2006 року. У жовтні 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 розлучились, у зв'язку з чим позивачка з того часу стала проживати у спірній квартирі разом із сином, самостійно утримувала квартиру та сплачувала усі комунальні платежі. З точки зору ОСОБА_4, позивачка та її син ОСОБА_5 є громадянами України, яким Конституцією України (ст.47, ст.48 Конституції) гарантується право на житло. На сьогодні позивачка та її син не мають у власності або ж у користуванні будь-якого іншого житла, аніж спірна квартира, а тому позбавлення їх права на користування такою квартирою і її приватизацію стане для них непосильним тягарем і позбавить визначених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод і Конституції України прав на житло, права на повагу до приватного і сімейного життя. Також ОСОБА_4 зазначив, що рішення виконкомом Жмеринської міської ради 26.01.2004 року №7 про затвердження спірної квартири службовою приймалось саме з підстав подання такого клопотання саме Жмеринською транспортною прокуратурою, яка на даний час згідно Наказу Генерального Прокурора України №108ш від 12.07.2012 року ліквідована без визначення правонаступників. У зв'язку з цим на момент звернення із заявою позивачки до міськвиконкому у червні 2013 року та розгляду справи у суді відсутні підприємство, установа, організація, які уповноважені подати клопотання про виключення квартири із числа службових в розумінні п.6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженої постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення». Жмеринська транспортна прокуратура згідно ст. 13, ст. 54 Закону України «Про прокуратуру», що діяв станом на січень 2004 року, відносилась до системи органів прокуратури України, була підпорядкована Генеральній прокуратурі та являлась юридичною особою, яка має свою печатку. У зв'язку із ліквідацією Жмеринської транспортної прокуратури відпала необхідність у використанні спірної квартири як службової Жмеринської транспортної прокуратури.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані в ній докази суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню враховуючи таке.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло; держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 48 Конституції України визначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Право на житло здійснюється громадянами в порядку, визначеному Житловим кодексом України, законами та іншими нормативно-правовими актами України. З метою забезпечення цього права в житловому законодавстві України передбачено надання службових жилих приміщень. Такі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 Кодексу). У статті 124 Кодексу визначено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Разом з тим абзацом сьомим статті 125 Кодексу встановлено, що без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми особами, які проживають разом з ними.

В силу ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення призначені та придатні для постійного проживання в них.

У ст. 61 ЖК України зазначено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого

приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Відповідно до ст.64 ч.1 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. Частиною 2 цієї статті визначено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У ч.3 ст.64 ЖК України передбачено, якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Відповідно до ст. 106 ЖК України повнолітній член сім"ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім'ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

Статтею 125 ЖК України передбачено, що без надання іншого житлового приміщення не можуть бути виселені одинокі особи з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Статтею 10 ЦК України визначено, що чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Частиною другою цієї статті визначено, коли у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду», суди застосовують при розгляді справ Європейську Конвенцію з прав людини і практику суду як джерело права.

Право на житло передбачено в міжнародно-правових актах Організації Об'єднаних Націй та Ради Європи. У Загальній декларації прав людини 1948 року визначено, що кожна людина має право на житло (пункт 1 статті 25). У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року держави - учасниці визнали право кожного на достатній життєвий рівень, у тому числі на житло (пункт 1 статті 11).

Зазначене право наведено в пункті 31 частини I та конкретизовано у статті 31 частини II Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року (далі - Хартія), ратифікованої Законом України „ Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)" від 14 вересня 2006 року № 137-V. Відповідно до статті 31 частини II Хартії держави зобов'язуються вживати заходів, спрямованих на сприяння доступові до житла належного рівня; встановлювати на житло ціни, доступні для малозабезпечених осіб.

Також статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Верховною Радою України згідно Закону № 475/97-ВР від 17.07.97, визначено право на повагу до приватного і сімейного життя і зазначається, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Частиною другою цієї статті Конвенції визначено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з Конвенцією про права дитини Організації Об'єднаних Націй, що була ратифікована

Постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, статті 3, в усіх діях що до дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до ст. 16 Конвенції про права дитини жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Прикладом застосування ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод по відношенню до України є рішення Європейського суду з прав людини від 02.03.2011 року у справі «КРИВІЦЬКА ТА КРИВІЦЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ».

Так, у даному рішенні Європейського суду визначено Загальні принципи, які необхідно застосовувати при вирішенні подібної справи в розумінні визначених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прав на житло:

у п.40. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем;

у п.41. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла;

у п.42. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві»;

у п.43. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Функція роз'яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам. Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені, його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності;

у п.44. Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.

У Рішенні Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року 15-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення пункту 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (справа про безоплатну приватизацію житла), у пункті 3.1. зазначається, що Україна є соціальною,

правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека; зміст і спрямованість діяльності держави в соціальній сфері визначають права і свободи людини та їх гарантії (статті 1, 3 Конституції України). Одним із конституційних прав громадян є право на житло. Гарантіями здійснення цього права є обов'язок створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; надання державою та

органами місцевого самоврядування відповідно до закону житла безоплатно або за доступну плату(частини перша, друга статті 47 Основного Закону України).

Як зазначалось вище, права і свободи людини закріплюються і в міжнародних актах, які є частиною національного законодавства України, у разі надання Верховною Радою України згоди на їх обов'язковість (частина перша статті 9 Конституції України). Загальна декларація прав людини 1948 року передбачає право кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї. У Декларації зазначено, що необхідний життєвий рівень забезпечує, зокрема, житло (пункт 1 статті 25). Аналогічне положення міститься в пункті 1 статті 11 Міжнародного пакту про

економічні, соціальні і культурні права 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 жовтня, 1973 року N 2148-VIII, у якому, крім вказаного,

закріплено обов'язок держав - учасників Пакту вживати необхідних заходів для забезпечення здійснення такого права.

Отже, право людини на житло є загальновизнаним. Згідно з Конституцією України це право, як і інші конституційні права, є невідчужуваним, непорушним і рівним для всіх без будь-яких обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частини перша, друга статті 24). Воно не може бути скасоване і обмежене, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина друга статті 22, частина перша статті 64 Основного Закону України).

Статтею 15 ч.1 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст.10 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цих кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.06.2009 року "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів в порядку, передбаченому ст. ст. 185,187,189 ЦПК України.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, згідно ст. 60 ЦПК України.

У судовому засіданні відповідно до матеріалів справи встановлено, що 26 січня 2004 року виконавчим комітетом Жмеринської міської ради прийнято рішення №7, за яким на підставі клопотання Жмеринської транспортної прокуратури прийнято рішення про визнання службовою Жмеринської транспортної прокуратури квартири АДРЕСА_1 (а.с.13).

24.02.2004 року на підставі рішення виконкому Жмеринської міської ради видано ордер №8 на вселення до спірної двохкімнатної житлової квартири сім'ї ОСОБА_4 у складі трьох осіб, до якого вписано лише ОСОБА_4 (а.с14).

Із протоколу зборів трудового колективу Жмеринської транспортної прокуратури від 29.01.2004 року вбачається, що трудовим колективом було прийнято рішення про необхідність передачі у користування квартири АДРЕСА_1 сім'ї слідчого Жмеринської транспортної прокуратури ОСОБА_4, до якої входили дружина ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 та син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.119).

ОСОБА_4 працював на посаді слідчого Жмеринської транспортної прокуратури в період з 22 березня 2002 року по 19 вересня 2006 року, що підтверджується копіями наказів прокурора Вінницької області про прийом та звільнення з роботи (а.с.66,67).

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу, виданого 09.11.2006 року відділом реєстрації актів цивільного стану по місту Жмеринка Жмеринського міськрайонного управління юстиції Вінницької області, зареєстровано розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (а.с.9).

Із довідки КП «Жмеринкакомунсервіс» від 11 березня 2014 року вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають дві особи: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.126).

Обставини проведення ремонтних робіт у квартирі АДРЕСА_1 в період з 09.03.2004 року по даний час ОСОБА_1, зокрема щодо заміни дерев'яної підлоги на ламінат у житлових кімнатах та коридорі, облицювання підлоги кахельною плиткою у кухонній та ванній кімнатах; шпаклювання та обклеювання стін у житлових кімнатах, коридорі, та кухонній кімнаті шпалерами, облицювання стін частково у кухонній та повністю у ванній кімнатах кахельною плиткою; облаштування підвісної стелі по усій квартирі, повної заміни вхідних та міжкімнатних дверей, заміни дерев'яних вікон у дитячій та кухонній кімнаті на металопластикові, облаштування з дозволу виконкому Жмеринської міської ради автономного парового опалення, повної заміни системи парового опалення включно із чавунними радіаторами опалення, встановлення газового та водяного лічильників; заміна предметів сантехніки (унітазу, умивальника, ванни), стверджуються Актом прийому-передачі житлової квартири АДРЕСА_1 від 09.03.2004 року та Актом обстеження житлових умов від 03.09.2013 року, складених за участю працівників Житлово-комунальної організації КП «Жмеринкакомунсервіс», а також звітом з визначення ринкової вартості двокімнатної квартири загальною площею 41,6 м.2, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, виконаного суб'єктом підприємницької діяльності - оцінювачем ОСОБА_8 (а.с.15-23).

Сплата позивачкою комунальних платежів підтверджується довідками із КП «Жмеринкакомунсервіс» від 05.09.2013 року, із Жмеринського управління газового господарства від 11.03.2014 року, із Жмеринського будівельно - монтажного експлуатаційного управління №3, згідно яких заборгованість по комунальних платежах відсутня, а також копіями квитанцій по оплаті послуг за газопостачання, водопостачання, електропостачання та квартирну плату (а.с.125,128,130).

У позивачки, окрім спірної квартири, відсутнє інше житло, де б вона могла проживати разом із неповнолітньою дитиною, що стверджується витягом із державного реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.24).

Жмеринська міська рада відмовила позивачці у наданні дозволу на приватизацію спірної житлової квартири через відсутність клопотання Жмеринської транспортної прокуратури про виключення такої квартири із числа службових відповідно до п. 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення», що вбачається із копії відповіді з виконкому Жмеринської міської ради від 27.06.2013 року (а.с.11).

Відповідно до п. 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення» ( далі - Положення) жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, яких виключено з членів колгоспу, або тих, які вийшли з колгоспу за власним бажанням, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Відповідно до копії Наказу Генерального прокурора України №108ш від 12.07.2010 року Жмеринська транспортна прокуратура ліквідована як юридична особа. Будь-яких

правонаступників прав та обов'язків даного органу прокуратури, у тому числі в особі прокуратури Вінницької області, даним Наказом не визначено (а.с.87-89).

Вищезазначеним положенням та законодавством України не визначено порядку та спосіб виключення жилого приміщення з числа службових у разі ліквідації підприємства, установи, організації за клопотаннями яких має прийматись рішенням виконавчого комітету відповідної районної міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Тому при розгляді даного спору суд виходить із загальних принципів права, таких як принцип правової визначеності.

Принцип правової визначеності є невід'ємною, органічною складовою припципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає зокрема Європейський суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права, так Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 зазначив, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Таким чином, внаслідок застосування до даних правовідносин принципу правової визначеності, що випливає із принципу верховенства права, випливає висновок, що Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення», застосовується в частині, що не суперечить нормам Конституції України та Конвенції про права людини і основні свободи, у тому числі і ст. 8 Конвенції. Таким чином, право ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_5 на житло, право на повагу до приватного і сімейного життя можуть бути забезпечені шляхом виключення спірної квартири із числа службових за рішенням виконкому Жмеринської міської ради без відповідного клопотання від Жмеринської транспортної прокуратури чи будь-якого іншого підприємства, установи чи організації органів прокуратури України .

Суд не приймає заперечення представника відповідача Кудіної С.А. та заперечення представника третьої особи Касько В.М. в частині зобов'язання виконавчого комітету Жмеринської міської ради вирішити питання про виключення житлової квартири АДРЕСА_1 з підстав відсутності клопотання Жмеринської транспортної прокуратури про виключення такої квартири із числа службових відповідно до п. 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення», оскільки вони спростовуються дослідженими в ході розгляду справи документами, а також суперечать загальним принципам права і правами визначеними ст.47, ст.48 Конституції України, ст.8 Конвенції про права людини та основні свободи, основоположним правам на житло ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_4, які позбавлені можливості в інший спосіб захисти свої конституційні права на житло,- а саме у разі виключення квартири з числа службових набути право на безкоштовну приватизацію житла, передбачену Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Суд не приймає до уваги заперечення представника третьої особи - прокуратури Вінницької області Касько В.М. щодо можливості розгляду питання про виключення спірної квартири з числа службових виконкомом Жмеринської міської ради лише на підставі клопотання прокуратури Вінницької області, яка на відміну від Жмеринської транспортної прокуратури, є юридичною особою, так як доказів у підтвердження своїх заперечень представник не надала та враховуючи таке.

Відповідно до ст. 13, ст.54 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, яка діяла станом на грудень 2003 року та січень-лютий 2004 року, Жмеринська транспортна прокуратура хоча і відносилась до системи органів прокуратури України, але була підпорядкована Генеральній прокуратурі та являлась юридичною особою, яка має свою печатку. Транспортний прокурор призначався на посаду та звільнявся з неї Генеральним прокурором України.

Із Рішення виконкому Жмеринської міської ради від 26.01.2004 року №7 вбачається, що рішення про визнання спірної квартири службовою приймалось саме на підставі клопотання

Жмеринської транспортної прокуратури, з врахуванням рішення зборів його колективу, а не прокуратури Вінницької області.

Судом встановлено, що квартира, у якій проживають ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_5 є їхнім єдиним житлом . За поясненнями представника відповідача та третьої особи - органу прокуратури позивачка із сином може проживати у ній тільки до набуття повноліття сином ОСОБА_5 09.06.2020 році. Суд не приймає ці твердження, так як до часу звернення із даним позовом позивачка із сином законно займали її близько десяти років. Їхнє можливе у майбутньому позбавлення права на житло і виселення становитиме серйозне, незаконне та неспіврозмірне втручання у їхні права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

Підсумовуючи вищевикладене, враховуючи баланс між інтересами позивачки і її малолітнього сина, які тривалий час є наймачами квартири, обставин проведення нею капітального ремонту у даній квартирі та оплату комунальних платежів за дану квартиру, із фінансовими інтересами держави в одержані максимального доходу від звільнення цієї квартири у майбутньому, суд приймає до уваги, що виселення позивачки з дитиною із спірної квартири становитиме для них надмірний тягар.

У п. 50. Рішення Європейського суду із захисту прав людини від 02.03.2011 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначається, що судам необхідно було встановити баланс між інтересами родини заявників із двома неповнолітніми дітьми, які тривалий час були наймачами квартири, та фінансовими інтересами держави в одержанні максимального доходу від продажу квартири, набутої як майно померлої особи, у якої немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом. У ході судового провадження заявники надали низку доводів, стверджуючи, що їхнє виселення становитиме для них надмірний тягар. Зокрема, вони стверджували, що вони добросовісно уклали договір найму та вважались законними наймачами протягом значного часу, сплачуючи витрати на утримання, ремонт майна та інші обов'язкові платежі.

Суд приймає надані позивачкою та зібрані в ході розгляду даної цивільної справи описані вище докази як такі, що підтверджують факти і обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оскільки вони зібрані у передбачений процесуальним законодавством спосіб, а тому являються належним доказами позивачки щодо наявності у неї права користування житловою квартирою та зобов'язання виконавчого комітету Жмеринської міської ради Вінницької області виключити дану квартиру із числа службових Жмеринської транспортної прокуратури без відповідного письмового клопотання із даного приводу в силу ліквідації органу прокуратури і відсутності у зв'язку з цим визначеного у встановлений чинним законодавством спосіб правонаступника Жмеринської транспортної прокуратури.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що позов обґрунтований, стверджений доказами, які не суперечать один одному та підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 10,11,15,30,60,61,213-215 ЦПК України, на підставі ст.ст. 9,47,48 Конституції України, ст.ст. 10, ч.1 ст.15, 60, 379 ЦК України, ст. ст. 61,64,106,118,124, 125 Житлового Кодексу України, Загальної декларації прав людини 1948 року, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду», Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ратифікованої Верховною Радою України згідно Закону № 475/97-ВР від 17.07.97р., Конвенції про права дитини Організації Об'єднаних Націй ратифікованої Постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення», Постановою Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.06.2009 року "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції, суд -

В И Р І Ш И В:

Визнати право користування двокімнатною квартирою АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, як державною.

Зобов'язати виконавчий комітет Жмеринської міської ради Вінницької області вирішити питання про виключення житлової двохкімнатної квартири АДРЕСА_1 з числа службових.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Вінницької області через Жмеринський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 10-ти денний строк з дня проголошення рішення.

Суддя