Рішення № 39174158, 11.06.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 338/2347/13-ц

Провадження № 22-ц/779/861/2014

Категорія 46

Головуючий у 1 інстанції Гутич П.Ф.

Суддя-доповідач Ясеновенко Л.В.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Ясеновенко Л.В.,

суддів: Проскурніцького П.І., Бойчука І.В.,

секретаря Драганчук У.М.,

з участю ОСОБА_2, ОСОБА_3 та представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Майданської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області про поділ спільного майна подружжя; визнання недійсним рішення Майданської сільської ради від 29 травня 2009 року та свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 16 липня 2009 року; визнання права власності на 1/4 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та виділення її в натурі; усунення перешкод у користуванні житлом та вселення в житловий будинок за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 05 березня 2014 року, -

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Майданської сільської ради про поділ спільного майна подружжя; визнання недійсним рішення Майданської сільської ради від 29 травня 2009 року, яким скасовано рішення виконкому від 30 січня 2007 року № 4 і 5 про визнання за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 права власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розміщені АДРЕСА_1, за кожним; визнання недійсним свідоцтва про право власності на даний об'єкт нерухомості за ОСОБА_4, виданого 16 липня 2009 року.

ОСОБА_2 також просила визнати за нею права власності на 1/4 частину згаданого житлового будинку та виділення її в натурі, усунення перешкод в користуванні житлом та вселення в належну їй частину будинку.

В позовній заяві зазначила, що з відповідачем перебувала в зареєстрованому шлюбі та проживали як сім'я разом із дітьми в половині будинку АДРЕСА_1, що належала її чоловікові на праві власності.

У зв'язку з тим, що подальше сумісне проживання з відповідачем стало неможливим, у жовтні 2008 року вона звернулась з позовом про розірвання шлюбу, після чого відповідач разом із батьком ОСОБА_5 побили її.

Повернувшись з лікування відповідач не впустив її до будинку та чинив перешкоди в користуванні будинком. Добровільно згоди щодо поділу рухомого майна не досягнули.

Збільшуючи позовні вимоги ОСОБА_2 просила також визнати недійсним рішення Майданської сільської ради від 29.05.2009 року про відміну рішення виконавчого комітету сільської ради від 30.01.2007 року про оформлення права власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на домоволодіння АДРЕСА_1 та оформлення права власності на дане домоволодіння на ім'я ОСОБА_4

Посилаючись на те, що 1/2 частини домоволодіння набуті нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_3 в період шлюбу, про що видано свідоцтво про право власності, тобто вона є власником 1/4 частини спірного будинку, а тому сільська рада не вправі була відміняти рішення про визнання за її колишнім чоловіком права власності на 1/2 частини домоволодіння, просила задовольнити позов.

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 05 березня 2014 року позов задоволено частково.

Поділено рухоме майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, та виділено ОСОБА_2 майно на загальну суму 14 950 грн., а ОСОБА_3 виділено у власність рухоме майно загальною вартістю 13 830 грн.

В задоволенні решти позову про поділ спільного сумісного майна подружжя та позовних вимог про визнання недійсним рішення Майданської сільської ради Тисменицького району від 29 травня 2009 року та свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 16 липня 2009 року; визнання права власності на 1/4 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та виділення її в натурі; усунення перешкод в користуванні житлом та вселення в будинок відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 243,60 грн. судового збору, 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи та 1000 грн. витрат на правову допомогу.

Стягнуто з ОСОБА_3 243,60 грн. судового збору.

У апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду в частині стягнення витрат на правову допомогу та поділу рухомого майна колишнього подружжя.

Апелянт зазначає, що суд не застосував ЗУ «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», в якому йдеться виключно про те, яку граничну суму можна стягнути за судовим рішенням з іншої сторони судового спору у разі задоволення позову. Також не зазначив обсяг робіт, які виконані адвокатами поза судовими засіданнями.

Суд не мотивував своє рішення в частині стягнення витрат на правову допомогу пропорційно до розміру позовних вимог, та виділивши позивачу рухомого майна на 1120 грн. більше, не вирішив питання про стягнення різниці у вартості виділеного майна на його користь, та не обґрунтував причини відступу суду від засад рівності у майні подружжя.

Крім того, суд, встановивши, що позивач забрала з будинку частину спільного майна, а саме три шерстяні одіяла, виділив йому зазначене майно.

Просить рішення суду в частині поділу рухомого майна подружжя та відшкодування витрат на правову допомогу скасувати, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу, вирішити питання відшкодування різниці вартості рухомого майна та виключити з розподілу майна газовий конвектор, який не є спільним майном.

У апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається на порушення норм матеріального та процесуального права.

Апелянт зазначає, що суд обґрунтував відмову в задоволенні її позову про визнання права власності на 1/4 частину домоволодіння відсутністю між нею та відповідачами домовленості про створення спільного об'єкту нерухомості - житлового будинку.

При цьому судом не було враховано того, що у 1990 році вона перейшла проживати до чоловіка та його батьків у старий будинок (в даний час літня кухня), а спірний будинок вони з чоловіком та її батьки будували разом, у зв'язку з чим за спільною заявою право власності у 2007 році було оформлено в рівних частках на її чоловіка та ОСОБА_4, а відомості про право власності сторін були внесені до реєстру нерухомого майна.

Апелянт звертає увагу на те, що оскаржуване рішення від 29.05.2009 року сільська рада прийняла через 2,5 роки після видачі власникам житлового будинку свідоцтва про право власності на нього і вже під час судового розгляду справи за її позовом до відповідачів про реальний розподіл домоволодіння; рішення прийнято без її відома, участі у засіданні сесії вона не брала, так як про заяву ОСОБА_3 про відмову від їхньої спільної частки житла їй відомо не було.

Крім того, сільська рада не вправі була відміняти прийняте нею у 2007 році рішення про визнання права власності на житловий будинок по 1/2 частині, оскільки на його підставі були видані свідоцтва про право власності, які могли буди визнані недійсними лише в судовому порядку.

Також зазначає, що рішення від 29.05.2009 року сільська рада прийняла без участі представника опікунської ради, так як у неї з відповідачем на даний час є неповнолітній син ІНФОРМАЦІЯ_1, за яким рішенням опікунської ради № 7-24/5 від 17.10.2008 року відповідача ОСОБА_3 зобов'язано зберегти частку в житлі АДРЕСА_1.

Апелянт не погоджується з тим, як суд розподілив рухоме майно подружжя. Вважає, що їй слід виділити у власність рухоме майно загальною вартістю 13 700 грн., а ОСОБА_3 виділити у власність рухоме майно загальною вартістю 14 500 грн. Зокрема, суд виділив їй три пухові подушки, про що вона не заявляла вимог, та безпідставно виділив відповідачу дві тумби під телевізор, які були виготовлені на її замовлення, і про виділення яких відповідач не просив.

Апелянт також вважає, що відповідачу слід було виділити люстру вартістю 250 грн., а їй люстру вартістю 180 грн.

Необґрунтованим ОСОБА_2 вважає висновок суду про виключення з переліку майна меблевого набору «Лімниця» вартістю 3000 грн., як придбаного батьком відповідача, та музичного центру і килиму набивного, оскільки відповідач ОСОБА_3 визнав факт придбання ними зазначених речей під час перебування у шлюбі.

Не погоджується ОСОБА_2 і з рішенням суду в частині виділення їй праски, соковижималки, телевізора, мікрохвильової пічки, подушки та фотоапарату на загальну суму 3650 грн., як речей, які вона раніше забрала з будинку, оскільки зазначені речі відповідач приховав від державного виконавця під час опису майна.

Незаконним, на думку апелянта, є і рішення суду в частині поділу набору м'яких меблів, оскільки з приводу поділу зазначеного майна є рішення Тисменицького районного суду від 14.06.2012 року, яким ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позову про поділ майна подружжя.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким задовольнити позов.

ОСОБА_3 свою апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 не визнав.

ОСОБА_2 свою апеляційну скаргу підтримала з мотивів, наведених у ній, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 не визнала.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_3, та відмову у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2

Згідно з ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Судом встановлено, що за час спільного проживання подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 придбали нерухоме майно: пральну машинку автомат вартістю 1500 грн.; кухонний набір меблів вартістю 3500 грн.; меблеву стінку вартістю 2000 грн.; м'які меблі (диван-ліжко, два м'які крісла та шість м'яких крісел) вартістю 2000 грн.; меблеву стінку вартістю 1500 грн.; дві тумби під телевізор вартістю 400 грн.; три шерстяні одіяла вартістю 500 грн.; люстру вартістю 180 грн.; праску імпортну вартістю 250 грн.; соковижималку імпортного виробництва вартістю 450 грн.; чотири карнизи вартістю 400 грн.; кран імпортний для ванної кімнати вартістю 250 грн.; телевізор "Соні", вартістю 1800 грн.; холодильник імпортного виробництва (двохкамерний) вартістю 2800 грн.; мікрохвильову піч імпортного виробництва вартістю 500 грн.; газову плиту вартістю 800 грн.; персональний комп'ютер вартістю 4000 грн.; комп'ютерний стіл вартістю 350 грн.; стіл кухонний вартістю 900 грн.; стільці кухонні (шість штук) вартістю 350 грн.; витяжку кухонну вартістю 1200 грн.; килим набивний (розмір 2,5м х 3,5м) вартістю 600 грн.; газовий конвектор вартістю 1200 грн.; стіл-тумбу вартістю 350 грн.; подушки пухові (три штуки) вартістю 500 грн.; люстру вартістю 250 грн.; набір штор вартістю 350 грн.; замки дверні (три штуки) вартістю 600 грн.; фотоапарат вартістю 150 грн.

Зазначене майно поділено між сторонами.

Разом з тим, при вирішенні питання про поділ рухомого майна суд, виділивши ОСОБА_2 майно на суму 14950 грн., а ОСОБА_3 на суму 13830 грн., тобто на 1120 грн. менше, не вирішив питання стягнення на його користь грошової компенсації за різницю у вартості присудженого майна.

Тому рішення суду в частині поділу рухомого майна слід змінити та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 560 грн. грошової компенсації за перевищення частки присудженого майна.

Посилання ОСОБА_3 у апеляційній скарзі на те, що суд безпідставно стягнув на користь ОСОБА_2 1000 грн. витрат на правову допомогу не заслуговують на увагу, оскільки на підтвердження витрат на правову допомогу позивачкою представлено суду квитанції про оплату послуг адвокатів ОСОБА_6 в сумі 2000 грн. (т.3 а.с. 142) та ОСОБА_7 в сумі 2000 грн. (т.4 а.с. 86), а суд задовольнив вимоги про відшкодування зазначених витрат лише частково.

Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення Майданської сільської ради від 29.05.2009 р., визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 16.07.2009 р., визнання права власності на 1/4 частину домоволодіння, виділення її в натурі та вселення, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивачем не подано доказів того, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відповідно до вимог законодавства було укладено угоду про створення спільної власності.

Відповідно до положень ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Власність двох чи більше осіб, згідно ст. 356 ЦК України, із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Встановлено, що рішенням Івано-Франківської районної ради (в даний час Тисменицької районної ради) №363 від 24 грудня 1980 року ОСОБА_4(матері ОСОБА_3) дано дозвіл на перебудову житлового будинку на старому місці, тобто за місцем проживання в с. Майдан.

Актом від 12.11.1980 року представником районної архітектури в присутності представника Майданської сільської ради ОСОБА_4 відведено земельну ділянку для забудови садиби. (т.2 а.с.20, 20а). Рішенням виконкому Івано-Франківської районної ради від 24.12.1980 року забудовнику ОСОБА_4 дозволено будівництво житлового будинку на старому місці, тобто за місцем проживання в с. Майдан.

Згідно технічного паспорта на житловий будинок АДРЕСА_1 до складу зазначеного домоволодіння входять житловий будинок 1981 року побудови, літня кухня, 1928 року побудови та інші господарські будівлі та споруди (а.с. 69 т.1).

Позивач ОСОБА_2 після одруження в 1990 році стала проживати разом із відповідачем ОСОБА_3 як подружжя за згодою батьків відповідача в половині спірного домоволодіння.

Таким чином, вищенаведеними доказами підтверджено, що спірне домоволодіння побудовано подружжям - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (батьками ОСОБА_3) ще до одруження ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а тому доводи апелянта ОСОБА_2 про те, що житловий будинок збудовано нею та колишнім чоловіком в період шлюбу спільно з батьками відповідача є необґрунтованими.

Домовленість батьків відповідача про те, що сім'я сина ОСОБА_3 буде проживати в половині побудованого ними будинку не породжує для ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як подружжя права власності на дану половину будинку.

У зв'язку з наведеним, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про скасування рішення сесії Майданської сільської ради від 29.05.2009 року, яким відмінено рішення виконавчого комітету сільської ради про оформлення права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Судом встановлено, що сільська рада фактично відмінила рішення виконавчого комітету, як таке, що прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки право власності на 1/2 частину домоволодіння, яке побудовано подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та являється їх спільною сумісною власністю подружжя в шлюбі, без згоди ОСОБА_5 - було визнано за ОСОБА_3, який не являвся співзабудовником даної садиби, між ним та батьками також не було укладено договору про створення спільної власності на даний будинок.

На підставі рішення ради 16 липня 2009 року ОСОБА_4 видане свідоцтво про право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_1. (т. 1 а.с.64).

Право власності на нерухоме майно ОСОБА_4 зареєстровано 16 липня 2009 року у Івано-Франківському ОБТІ. (т.1 а.с. 65).

Факт проживання сім'ї ОСОБА_3 в половині даного будинку, проведення поточних ремонтних робіт самі по собі не створюють для останніх права власності на дане домоволодіння.

Відповідно до п.15 ч.1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання про скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень.

Зважаючи на те, що в позові ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на 1/4 частину спірного домоволодіння відмовлено, то суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відмову в задоволенні її позовних вимог про вселення у спірний будинок як співвласника будинку.

Також встановлено, що рішенням Тисменицького районного суду від 19.07.2013 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 29.08.2013 року задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1.

Зазначені рішення ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 04.12.2013 року залишені без зміни.(а.с. 67 т.4).

Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, а тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 05 березня 2014 року суду в частині поділу рухомого майна слід змінити та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 560 грн. грошової компенсації за перевищення частки присудженого рухомого майна.

В решті рішення суду залишити без зміни.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді: Л.В. Ясеновенко

П.І. Проскурніцький

І.В. Бойчук