Ухвала суду № 39061109, 14.05.2014, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 травня 2014 р.м.ОдесаСправа № 814/2720/13-а

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Брагар В. С.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого - судді Скрипченка В.О.,

суддів Золотнікова О.С., Осіпова Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Сівєлькіної С.Є.,

представника позивача Матвєєва Є.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2013 року по справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ» до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 06.06.2013 року №0001152201, №0001162201,-

В С Т А Н О В И В:

17 червня 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ» (далі - ТОВ «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ») звернулося до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м.Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0001152201, №0001162201 від 06.06.2013 року.

В обґрунтування позову зазначено, що відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань, валових доходів та валових витрат, а також доходів та витрат, що враховуються при визначенні об'єкту оподаткування по взаємовідносинам з контрагентами, за результатами якої відповідачем був складений акт №1080/22-100/33311025, у висновках якого крім іншого зазначено, що перевіркою встановлено порушення позивачем, в результаті чого занижено податок на прибуток за II - III квартал 2010 року, I квартал 2011 року, I - IV квартал 2012 року на суму 33999. На підставі даного акту відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення: від 06.06.13 р. №0001152201, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем 34073,00 грн. та за штрафними санкціями на суму 7516,50 грн.; від 06.06.13 р. №0001162201, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток за основним платежем на суму 33999,00 грн. та штрафними санкціями на суму 7247,25 грн. ТОВ «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ» вважає висновки податкового органу такими, що не відповідають дійсності, тому відповідач безпідставно прийняв рішення про збільшення податкових зобов'язань з податку на додану вартість та податку на прибуток. Позивач правомірно відніс до податкового кредиту суми ПДВ та відніс до валових витрат суми від здійснення угод з контрагентами, які відповідач вважає нікчемними, а тому прийняті ним податкові повідомлення-рішення підлягають скасуванню.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2013 року позов ТОВ «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ» задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області від 06.06.2013 року №0001152201, №0001162201.

Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням Державна податкова інспекція у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою у задоволенні позову ТОВ «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ» відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення на неї представника позивача Матвєєва Є.С., вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що ТОВ «Технопостач Миколаїв» зареєстроване як юридична особа та є платником податків.

З 30.04.13 р. по 13.05.13 р. відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань, валових доходів та валових витрат, а також доходів та витрат, що враховуються при визначенні об'єкту оподаткування по взаємовідносинам з ТОВ «ТПК ДНІПРОІНВЕСТ», ТОВ «ФЕДЕЛЬТА», ПП «ПРИМУЛА - ДНІПРО», ТОВ «ОПТТОРГІНВЕСТ», ТОВ «БАЙКАЛ ЛТД», ТОВ «ФАКТОРІАЛ ЛТД», ТОВ «ВОСТОК СЕРВІС МИКОЛАЇВ».

18.05.13 за результатами перевірки відповідачем було складено акт № 1080/22-100/33311025, у висновках якого крім іншого зазначено, що перевіркою встановлено порушення позивачем:

п.п.7.4.1, 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 3.04.97 №168/97-ВР (далі Закон №168), п. 198.1, п.198.3, абз. 1 п.198.6 ст. 198 ПК України, в результаті чого занижено ПДВ за період з 01.04.2010 по 31.03.2013 на загальну суму 34073 грн.

п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94 №334/94-ВР (далі Закон №334), п.138.1, п. 138.2, п.138.8 ст.138, п.134.1 ст. 134 ПК України, в результаті чого занижено податок на прибуток за II - III квартал 2010 року, I квартал 2011 року, I - IV квартал 2012 року на суму 33999.

На думку відповідача (позиція викладена в акті) ці порушення сталися в результаті того, що позивачем при укладені угод з його контрагентами, вказаними в акті, не було дотримано вимог ч.1,3,4 ст.203 ЦК України, а тому такий правочин в силу ч.1,2 ст.215 та ст.228 ЦК України є нікчемним.

На підставі даного акту відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення: від 06.06.13 р. № 0001152201, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем 34073,00 грн. та за штрафними санкціями на суму 7516,50 грн.; від 06.06.13 р. № 0001162201, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток за основним платежем на суму 33999,00 грн. та штрафними санкціями на суму 7247,25 грн.;

Задовольняючи позов ТОВ «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ» суд першої інстанції виходив з того, що у позивача, як на момент проведення перевірки, так і під час судового розгляду даної справи були в наявності всі податкові накладні та інші первинні документи (їх копії наявні в матеріалах справи), які підтверджують факт придбання товарів у контрагентів позивача, тому позивач в порядку, визначеному вказаними нормами, правомірно відніс до податкового кредиту отриманий ПДВ при придбані товарів у контрагентів, та правомірно відніс суми вартості придбаного товару до валових витрат.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Вирішуючи питання про правомірність висновку податкового органу про нікчемність угод, укладених позивачем з його контрагентами, суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідно до ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

До того ж, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст.228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентами правочинів.

Відтак, відповідачем не доведено наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 ЦК України).

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Відповідачем лише зазначено, без відповідних доказів, про відсутність реальності поставок товарів (робіт, послуг) які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності тощо, що може свідчити про відсутність необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності як позивачем, так і його контрагентом - є тільки припущенням.

Крім того, посилання відповідача на ч.1, 5 ст.203, ч.1,2 ст.215, ст.216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і ст.20 ПК України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними, а було надане право звертатися до суду з позовом про визнання угод недійсними.

Аналогічна позиція вказана в постанові Вищого адміністративного суду України №К/9991/50772/12 від 14.11.2012 року.

Вирішуючи питання правомірності віднесення позивачем сум ПДВ, отриманого від контрагентів до податкового кредиту, віднесення сум вартості придбаного товару до валових витрат, суд першої інстанції виходив з наступного, з чим погоджується апеляційний суд.

З матеріалів справи вбачається, що позивач придбав у ТОВ «ТПК ДНІПРОІНВЕСТ», ТОВ «ФЕДЕЛЬТА», ПП «ПРИМУЛА - ДНІПРО», ТОВ «ОПТТОРГІНВЕСТ», ТОВ «БАЙКАЛ ЛТД», ТОВ «ФАКТОРІАЛ ЛТД», ТОВ «ВОСТОК СЕРВІС МИКОЛАЇВ» товари. Розрахунок між суб'єктами господарювання проводився у безготівковій формі. На підтвердження здійснення операцій позивач надав суду видаткові та податкові накладні, платіжні документи, що свідчать про сплату позивачем податку в ціні товарів.

Позивачем надано первинні документи, які підтверджують факт реальної поставки товарів.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року №996-Х11 (далі Закон №996) встановлено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно з ст.9 Закону №996 підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити:

- назву документа (форми);

- дату і місце складання;

- назву підприємства, від імені якого складено документ;

- зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

- посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

- особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Враховуючи зазначене, для підтвердження факту здійснення господарських операцій законодавство передбачає не тільки наявність самих первинних документів, а й наявність самого факту здійснення господарської операції.

Суд першої інстанції правильно зазначив про те, що на підставі наданих позивачем копій первинних документів позивач довів реальність здійснення господарської операції з контрагентами. Отже, факт здійснення господарської операції встановлений.

Крім того судом враховано, що відповідачем не надано належних доказів, які б спростовували факт здійснення цих угод.

Так, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача на акти про неможливість проведення зустрічної звірки: акт Лівобережної МДПІ м. Дніпропетровська Дніпропетровської області ДПС від 05.12.2012 року № 5699/1/22-4/36095411 ТОВ «ФЕДЕЛЬТА», акт Лівобережної МДПІ м. Дніпропетровська Дніпропетровської області ДПС від 26.11.2012 року № 5427/1/22-4/37806945 ТОВ «Торгівельно промислова компанія ДНІПРОІНВЕСТ», акт ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС від 07.12.2012 року № 985/22-225/37157761 ТОВ «БАЙКАЛ ЛТД», акт Дніпропетровської МДПІ Дніпропетровської області ДПС від 20.03.2013 року №306/226/38120800 ТОВ «ОПТТОРГІНВЕСТ», акт ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва від 06.10.2011 року №226/234-00/36954888 ТОВ «ФАКТОРІАЛ ЛТД», оскільки ПК України передбачає можливість складання акту про перевірку, яка відбулась, а не про перевірку яка фактично не проводилась. Акти «Про неможливість проведення зустрічної звірки» не є податковою інформацією у розумінні ПК України, та не можуть бути доказами порушення позивачем норм податкового законодавства.

Крім того податкове законодавство не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від фактичної сплати контрагентами податку до бюджету, від перебування постачальників за юридичною адресою, а також від їх господарських та виробничих можливостей.

Також суд першої інстанції вірно не прийняв до уваги акт ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС від 24.04.2013 року №963/22-100/41946649 перевірки ТОВ «ВОСТОК СЕРВІС МИКОЛАЇВ» та акт Новомосковської ОДПІ Дніпропетровської області від 19.03.2013 року №103/221/35809530 «Про результат позапланової виїзної перевірки «Прімула - Дніпро», у яких зроблено висновок про нікчемність правочинів укладених підприємством з контрагентами-постачальниками, оскільки, як було вище зазначено, податкові органи не мають права на визнання правочинів нікчемними.

Відповідно до п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону №334 валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва.

Підпункт 5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону №334 встановлює, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідно до п.138.2 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II ПК України.

Згідно п. 138. 8 ПК України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).

Таким чином, враховуючи приписи вказаних норм та реальність здійснення господарських операцій, позивач правомірно відніс до валових витрати по взаємовідносинам з ТОВ «ТПК ДНІПРОІНВЕСТ», ТОВ «ФЕДЕЛЬТА», ПП «ПРИМУЛА - ДНІПРО», ТОВ «ОПТТОРГІНВЕСТ», ТОВ «БАЙКАЛ ЛТД», ТОВ «ФАКТОРІАЛ ЛТД», ТОВ «ВОСТОК СЕРВІС МИКОЛАЇВ».

Вирішуючи питання про правомірність віднесення позивачем суми ПДВ, отриманого від контрагентів, та віднесення їх до податкового кредиту, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з наступного, з чим погоджується апеляційний суд.

Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст.4 Закону №168 податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпункт 7.4.4. п.7.4 ст.7 Закону №168 забороняє включати до податкового кредиту суми ПДВ, сплачені платником за матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, тобто основною обставиною, яка підлягає встановленню для правильного застосування цього пункту є мета використання придбаних товарів, робіт, послуг, а не факт такого використання протягом звітного періоду, що також підтверджується і змістом абз.3 пп.7.4.1. Закону №168.

Згідно пп.7.4.5 п.7.4. ст.7 Закону №168 не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

Відповідно до п.198.1 ПК України що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Підпунктом 198.2 ПК України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п.198.3 ПК України встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Враховуючи той факт, що у позивача, як на момент проведення перевірки, так і під час судового розгляду даної справи були в наявності всі податкові накладні та інші первинні документи (їх копії наявні в матеріалах справи), які підтверджують факт придбання товарів у контрагентів позивача, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивач, в порядку, визначеному вказаними нормами, правомірно відніс до податкового кредиту отриманий ПДВ при придбані товарів у зазначених контрагентів, та правомірно відніс суми вартості придбаного товару до валових витрат.

Крім того апеляційний суд бере до уваги постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.09.2013 р., залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21.01.2014 р. у справі № 814/2497/13-а за позовом ТОВ «ВОСТОК СЕРВІС МИКОЛАЇВ» (одного з постачальників позивача) до відповідача. У даному рішенні були встановлені обставини господарських відносин між контрагентами позивача ТОВ «ТПК ДНІПРОІНВЕСТ», ТОВ «ФЕДЕЛЬТА», ПП «ПРИМУЛА - ДНІПРО», ТОВ «ОПТТОРГІНВЕСТ», ТОВ «БАЙКАЛ ЛТД», ТОВ «ФАКТОРІАЛ ЛТД» та ТОВ «ВОСТОК СЕРВІС МИКОЛАЇВ». Ухвалою ВАС України від 13.02.2014 р. (№К/800/7352/14) було відмовлено у відкритті касаційного провадження у зазначеній справі.

Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність прийнятих відповідачем податкових повідомлень-рішень від 06.06.2013 року №0001152201 та №0001162201, у зв'язку з чим вони підлягають скасуванню.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову ТОВ «ТЕХНОПОСТАЧ МИКОЛАЇВ».

Відповідно до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, свою позицію суду не довів та не обґрунтував. В свою чергу позивач довів апеляційному суду протиправність прийнятих відповідачем повідомлень-рішень від 06.06.2013 року №0001152201 та №0001162201.

Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст. ст. 2, 7, 10, 11, 70, 71 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що постанова підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Відтак, апеляційна скарга Державної податкової інспекції у Ленінському районі м.Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 184, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м.Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області - залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення ухвали апеляційного суду в повному обсязі.

Головуючий В.О.Скрипченко

Суддя О.С.Золотніков

Суддя Ю.В.Осіпов