Ухвала суду № 39046076, 27.05.2014, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2014 р.м.ОдесаСправа № 1570/4740/2012

Категорія: 9.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Свида Л. І.

Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - Яковлєва О.В.,

суддів - Бойка А.В., Танасогло Т.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області Державної податкової служби на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року, у справі за позовом Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області Державної податкової служби до Товариства з обмеженою відповідальністю «Істок», Товариства з обмеженою відповідальністю «Море-Плюс» про стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И Л А :

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року відмовлено в задоволенні позову Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області Державної податкової служби про стягнення у дохід Держави коштів отриманих за нікчемними угодами з Товариства з обмеженою відповідальністю «Істок», у сумі 2949810 гривень, Товариства з обмеженою відповідальністю «Море-Плюс», у сумі 2949810 гривень.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням податковим органом подано апеляційну скаргу з якої вбачається про порушення судом норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити.

Вимоги скарги обґрунтовано тим, що висновок суду першої інстанції не відповідає встановленим обставинам у справі, так як податковим органом в ході перевірки встановлено невідповідність первинних документів вимогам бухгалтерського обліку та фінансової звітності, відсутність у ТОВ «Море-Плюс» трудових та матеріальних ресурсів, виробничої бази, складських приміщень для здійснення господарської діяльності, відсутність факту здійснення господарської операції та використання отриманого товару у господарській діяльності, а відтак операції по угодам між ТОВ «Істок» та ТОВ «Море-Плюс» при укладенні між ними договору поставки №58 від 25.03.2010 року та договору зберігання №65 від 01.04.2010 року є нікчемними, що стало підставою для стягнення незаконно отриманої суми до Державного бюджету.

Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що податковим органом, в період з 02.04.2012 року по 17.05.2012 року, проведено планову виїзну перевірку ТОВ «Істок» з питань дотримання вимог податкового, іншого законодавства, з податку на додану вартість, за період з 01.01.2010 року по 31.12.2011 року, що підтверджується актом №1066/22-118/24759439 від 24.05.2012 року, в ході якої встановлено численні порушення вимог податкового законодавства.

Порушення ґрунтується на господарських операціях ТОВ «Істок» з ТОВ «Море-Плюс» при укладенні між ними договору поставки №58 від 25.03.2010 року та договору зберігання №65 від 01.04.2010 року.

В ході перевірки встановлено невідповідність первинних документів вимогам бухгалтерського обліку та фінансової звітності, відсутність у ТОВ «Море-Плюс» трудових та матеріальних ресурсів, виробничої бази, складських приміщень для здійснення господарської діяльності, відсутність факту здійснення господарської операції та використання отриманого товару у господарській діяльності, а відтак операції по угодам визнано нікчемними.

Перевіряючими використано результати невиїзної позапланової перевірки ТОВ «Істок» з питань достовірності формування сум податкового кредиту за квітень 2010 року, за результатами якої складено акт №2587/23-219/24759439 від 16.07.2010 року (Том І, аркуші справи 163-173), якою встановлено неможливість фактичного здійснення ТОВ «Істок» операцій, зокрема, з ТОВ «Море-Плюс» через відсутність майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу, відсутність необхідних умов для досягнення результатів економічної діяльності у в'язку із відсутністю трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів, а відтак нікчемність правочинів.

Податковий орган посилається на наявну у ТОВ «Істок» кредиторську заборгованість перед ТОВ «Море-Плюс» у сумі 2949810 грн., яка включена до реєстру вимог кредиторів, затвердженого Ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.01.2010 року по справі №32/78-10-2331 про банкрутство ТОВ «Істок», а тому укладення договору поставки №58 від 25.03.2010 року в період проведення процедури розпорядження майном боржника, яка була введена Ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.02.2010 року у справі №1/24-10-510 про банкрутство ТОВ «Істок», свідчить про умисел ТОВ «Істок» та ТОВ «Море-Плюс» на збільшення кредиторської заборгованості ТОВ «Істок» на підставі правочину, який було ними вчинено без мети створення будь-яких правових наслідків, які породжує договір поставки, та є всі підстави вважати цей договір недійсним.

Також, в судовому порядку визнано недійсними договір купівлі-продажу №59 від 10.03.2010 року, укладений між ТОВ «Істок» та ТОВ «ІРФ-Дистрибуція», договір купівлі-продажу №60 від 22.03.2010 року, укладеного між ТОВ «Істок» та ТОВ «Інтеррибфлот», які є аналогічними до операцій з ТОВ «Море Плюс».

Тому, податковим орган вважає, що є підстави для стягнення коштів з ТОВ «Істок» та ТОВ «Море-Плюс», одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

За наслідком встановлених обставин судом першої інстанції, з яким погоджується судова колегія, зроблено висновок щодо відсутності підстав для стягнення коштів, з наступних підстав.

Згідно ч.2 ст.215 ЦК України - недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки нечинного правочину, а саме: 1. недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування;

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Тобто, у разі укладення нечинного правочину, діючим законодавством не передбачено стягнення коштів в дохід держави, а лише сторони повертаються у початковий стан (застосовується реституція).

Аналогічна позиція викладена в постанові пленуму ВСУ №9 від 6.11.09 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, а саме судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша ст..225 ЦКУ тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5).

Тобто, у разі визнання правочину нікчемним, такі висновки можуть бути зазначені судом або тільки в мотивувальній частині, або у мотивувальній та резолютивній частині. Такий правочин є недійсним з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд.

Щодо визнання недійсним правочину, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини 3 цієї статті - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Оспорюванні правочини можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи або прокурора, та лише після встановлення недійсності правочину застосовуються правові наслідки недійсного правочину, які передбачені статтею 228 ЦК України та ст. 208 ГК України. Але, позивач не заявляв позовні вимоги про визнання укладеного правочину недійсним, але у разі оспорювання правочину саме ця вимога може бути основною, а правові наслідки у вигляді стягнення певних сум в дохід держави є похідними.

Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства передбачені частиною 3 статті 228, а саме: у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Аналогічні приписи містяться в частині 1 статті 208 ГК України, - якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

При цьому, застосовуючи правові наслідки визначені ст.208 ГК України, необхідно керуватись приписами ст..207 цього кодексу, яка встановлює порядок визнання господарського зобов'язання недійсним, а саме: господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Тобто, як вже зазначалось, нікчемний правочин є таким в силу закону ( ч. 2 ст. 203, ч. 2 ст. 215, ЦК України) та правові наслідки застосовуються за загальним правилом відповідно до статті 216 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Тобто, правові наслідки, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України та ч. 1 ст. 208 ГК України можуть бути застосовані лише після визнання судом такого правочину недійсним.

Судова колегія вважає, що оскільки позов про визнання недійсним правочину не заявлявся, тому застосування правових наслідків, тобто задоволення позовних вимог про стягнення коштів в дохід держави є передчасним і не ґрунтується на нормах матеріального права.

Крім того, судовими рішеннями дано оцінку зазначеному господарському договору та визнано його дісним.

На підставі вищевикладеного колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст.185, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАСУ, судова колегія,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через 5 днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена протягом 20 днів, після набрання нею законною сили до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий: О.В. Яковлєв

Судді: А.В. Бойко

Т.М. Танасогло