Постанова № 38880389, 07.05.2014, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2014 року ( 18 год. 06 хв.)Справа № 808/408/14 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі

головуючого - судді Максименко Л.Я.

при секретарі судового засідання - Приймаку Є.О.

за участю представників сторін

від позивача: ОСОБА_1, договір № 070813/1 від 07.08.2013

від відповідача: Кравченко О.О., довіреність № 5671 від 29.07.2013; Резніченко А.І., довіреність № 2301/01-2875 від 09.04.2014

та свідків ОСОБА_2, паспорт НОМЕР_1 від 16.04.2005; ОСОБА_6, паспорт НОМЕР_2 від 22.01.2002

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовною заявою: ОСОБА_7, с. Біленьке

до: Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, м. Запоріжжя

про: визнання незаконними дії та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_7 (далі - позивач) звернулась із адміністративним позовом до Запорізького районного відділу Державної міграційної служби України (далі - відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправною відмову відповідача у наданні дозволу на імміграцію ОСОБА_7; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_7 про надання їй дозволу на імміграцію в Україну.

В обґрунтування позову посилається на те, що висновок відповідача про наявність підстав для відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію згідно п. 4 ст. 10 «Про імміграцію» та про порушення позивачем вимог ч. 9ст. 9 Закону України «Про імміграцію» не відповідають дійсності. Зазначає, що позивачем відповідно до норм діючого законодавства було подано заяву встановленого зразка про отримання дозволу на імміграцію в Україну, до якої були додані всі необхідні документи. Позивач вказує, що вона дійсно не була зареєстрована за адресою АДРЕСА_3, оскільки працівники міграційної служби не повертали необхідні для реєстрації документи, що унеможливило процес реєстрації, однак не процес проживання. Не погоджується позивач також із висновком відповідача про те, що ОСОБА_7 не проживала за адресою АДРЕСА_3, оскільки на особу, яка надавала позивачу житло, 26.11.2012 складено протокол про адміністративне правопорушення за ст. 206 КУпАП. Зазначає, що відповідач, при вирішенні питання щодо надання позивачу дозволу на імміграцію послався на положення Наказу МВС України № 84 від 02.02.2012, відповідно до якого позивач мав надати документ про місце проживання особи (в Україні та за кордоном). Однак, норми Закону України «Про імміграцію» приписки в дужках не містять, а положення наказу МВС позивачу відомі не були.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, наполягає на задоволенні позову.

Відповідач позов не визнав, у письмових запереченнях від 14.04.2014 вх. № 14632 вказав на те, що 31.05.2012 до СГІРФО Запорізького РВ ГУМВС України в Запорізькій області звернулась позивачка з питання отримання дозволу на імміграцію в Україну. Зазначає, що на виконання положень п. 11 постанови КМУ від 26.12.2002 № 1983 «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень» 31.08.2012 Запорізьким РВ УДМС України в Запорізькій області надіслано позивачу запрошення для співбесіди та подання необхідних документів. Проте, позивач за запрошенням не з'явився, у зв'язку із чим було надіслано запит до Біленківської селищної ради щодо фактичного проживання позивача та її неповнолітніх дітей. Стверджує, що у відповіді на запит Біленківська селищна рада повідомила про те, що з квітня 2012 року по теперішній час позивач разом з дітьми за вказаною адресою не проживає. Також відповідач зазначає, що у письмових поясненнях чоловіка позивачки вказано про фактичне проживання родини за адресою: АДРЕСА_1. Посилається на те, що отримавши вказану інформацію та враховуючи долучені до заяви документи, отримані відповіді від компетентних органів відповідач, керуючись положеннями ч. 9 ст. 9 та п. 4 ст. 10 Закону України «Про імміграцію», прийняв рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_7. На підставі викладеного, просить у задоволені адміністративного позову відмовити повністю.

Під час розгляду справи по суті представник відповідача підтримав заперечення з підстав викладених вище.

У судовому засіданні 14.04.2014, на підставі ст. 52 КАС України, було здійснено заміну відповідача - Запорізького районного відділу Державної міграційної служби України на належного - Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, оскільки відповідно до Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09 грудня 2010 року № 1085/2010 було створено Державну міграційну службу України, на яку покладено функції з реалізації державної політики з питань громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 2011 року № 658 «Про утворення Державної міграційної служби», було утворено Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, яке виконує відповідні функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, відмову в його наданні та скасування такого дозволу; оформлення і видачі іноземцям документів для постійного проживання в Україні; реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб, веде відповідні реєстраційні обліки.

Тобто, на час розгляду справи належним відповідачем по даній справі є саме Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області.

У судовому засіданні 07.05.2014 оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив:

31.05.2012 до СГІРФО Запорізького РВ ГУМВС України в Запорізькій області звернулась громадянка Республіки Азербайджан ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, з питання отримання дозволу на імміграцію в Україну, про що свідчить долучена до справи копія заяви позивача вх. № 38/45.

04.12.2012 заступником начальника Запорізького РВ УДМС України в Запорізькій області Резніченко А.І. складено висновок щодо відмови оформлення громадянці Респібліки Азербайджан ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4 дозволу на імміграцію в Україну, який затверджений начальником Запорізького РВ УДМС України в Запорізькій області О.М. Клімовою 04.12.2012. Висновок мотивований п. 4 ст. 10 Закону України «Про імміграцію», а саме заявнику відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну у зв'язку із тим, що заявником у заяві були зазначені свідомо неправдиві відомості.

Листом від 04.12.2012 вих. № 23.28/685 ОСОБА_7 за адресою: АДРЕСА_1 направлено повідомлення про відмову у наданні дозволу на імміграцію. При цьому у повідомлені зазначено, що згідно п. 4 ст. 10 Закону України «Про імміграцію» позивачу відмовлено у наданні дозволу на імміграцію у зв'язку із тим, що у заяві про надання дозволу на імміграцію заявником були зазначені свідомо неправдиві відомості, а також згідно ч. 9 ст. 9 цього Закону не надані усі зазначені документи про надання дозволу на імміграцію.

Не погоджуючись з відмовою у наданні дозволу на імміграцію, ОСОБА_7 звернулась до суду.

Вислухавши пояснення представників сторін, показання свідків, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України «Про імміграцію» від 07 червня 2011 року № 1182-VI із змінами і доповненнями (далі - Закон № 1182-VI).

Відповідно до статті 1 Закону № 1182-VI, імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно із статтею 9 Закону № 1182-VI, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

Частиною 5 ст. 9 Закону України «Про імміграцію» встановлено, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Відповідно до ч. 10 ст. 9 Закону № 1182-VI передбачено, що у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Тобто, у випадку неподання особою до заяви на імміграцію всього переліку визначених законом документів міграційна служба, згідно положень ч. 10. ст. 9 Закону № 1182-VI, повинна відмовити у прийнятті такої заяви.

Однак, як свідчать долучені до справи документи, позивач, звернувшись до відповідача 31.05.2012 із заявою встановленого зразка, про надання дозволу на імміграцію в Україну подав всі визначені законом № 1182-VI документи, у зв'язку із чим, заява була прийнята суб'єктом владних повноважень до розгляду за вх. № 38/45.

На користь цього свідчить також та обставина, що заява позивача була розглянута по суті та за результатами розгляду складено висновок від 04.12.2012, що в свою чергу виключає ймовірність неподання заявником встановленого переліку документів.

Також, слід зазначити, що про порушення позивачем вимог ч. 9 ст. 9 Закону № 1182-VI зазначено лише у листі від 04.12.2012 вих. № 23.28/685, сам висновок відповідача (його резолютивна частина) такі посилання не містить. З чого слід зробити висновок, що нібито допущене позивачем порушення вимог ч. 9 ст. 9 Закону № 1182-VI не використовувалось відповідачем у якості підстави для відмови у надані дозволу на імміграцію в Україну.

Крім того, як і зазначалося вище, неподання всього переліку визначеного Законом документів є підставою для неприйняття до розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію, а не підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну.

Тому, посилання відповідача у листі-повідомленні від 04.12.2012 вих. № 23.28/685 про порушення позивачем вимог ч. 9 ст. 9 Закону № 1182-VI суд вважає безпідставним.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 із змінами і доповненнями (далі - Порядок).

Пунктом 12 Порядку передбачено, що територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Відповідно до пункту 14 Порядку територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Національного центрального бюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Регіональні органи СБУ, Національне центральне бюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.

Відповідно до пункту 18 Порядку, ДМС аналізує у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 17 цього Порядку органів (СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба) інформацію та на підставі матеріалів справи приймає рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Із змісту наведених правових норм слідує, що рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу приймається державною міграційною службою за заявою особи у строк, що не може перевищувати одного року з дня її подання.

З матеріалів справи вбачається, що органами міграційної служби вчинялись відповідні дії щодо отримання інформації, а саме: 31.05.2012 та 16.06.2012 сформовано інформаційний запит вих. № 38/6246 та № 38/6395 адміністрації Держприкордонслужби України, на які отримано відповідь 31.07.2012; 31.05.2012 запит за вих.. № 38/6247 представнику сектору Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України в Запорізькій області майору міліції Ніколаєву Г.В. на який отримана відповідь від 21.06.2012 № 55/1-1194; запит від 06.09.2012 за вих. № 2328-45 начальнику СОСДО УСБУ в Запорізькій області підполковнику міліції Коломоєць Т.С. на який отримана відповідь 24.09.2012 за вих.. № 10/2512/2328-45 (копії у справі).

Статтею 10 Закону № 1182-VI передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Висновок відповідача від 04.12.2012 мотивований положеннями п. 4 ст. 10 Закону України «Про імміграцію», а саме заявнику відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну у зв'язку із тим, що заявником у заяві були зазначені свідомо неправдиві відомості.

Як пояснив представник відповідача у судовому засіданні, свідомо неправді відомості зазначені позивачем у графі «Адреса проживання в Україні»: АДРЕСА_3.

При цьому, такі висновки суб'єкта владних повноважень ґрунтуються на тому, що згідно довідки, наданої сільським головою виконавчого комітету Біленківської сільської ради Запорізького району Запорізької області та пояснень власника будинку громадянки ОСОБА_6 встановлено, що громадянка ОСОБА_7 за даною адресою фактично не проживає та не проживала. Також зазначено, що 13.11.2012 надав письмове пояснення її чоловік ОСОБА_13, який підтвердив факт не проживання його сім`ї за даною адресою з 20 травня 2012 року по теперішній час та повідомив фактичне проживання сім`ї за адресою: АДРЕСА_1.

З метою з'ясування фактичних обставин справи судом були викликані та допитані в якості свідків власник будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 - ОСОБА_6 та ОСОБА_2 - особа, яка допомогла сім`ї ОСОБА_13 знайти житло.

Обидва свідки у судовому засіданні підтвердили, що сім`я ОСОБА_13 дійсно у період часу з квітня 2012 проживала у будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_3.

Також, свідок ОСОБА_6 пояснила, що є власником будинку за адресою: АДРЕСА_3. На запитання суду, чому у письмових поясненнях від 04.12.2012 наданих начальнику РО УДМС України в Запорізькій області зазначала про те, що сім`я ОСОБА_13 ніколи за вказаною адресою не проживала, відповіла, що такі пояснення надала під тиском службовців міграційної служби. Вказала на те, що після складеного протоколу про адміністративне правопорушення від 26.11.2012 за ст. 206 КУпАП, а саме порушення порядку надання житла громадянину ОСОБА_13, вона під страхом застосування штрафів змінила свої покази і в письмових поясненнях від 04.12.2012 зазначила про те, що сім`я ОСОБА_13 ніколи у її будинку не мешкала.

Крім того, судом встановлено, що постановою Запорізького районного суду Запорізької області від 20.11.2012 ОСОБА_13 (чоловік позивачки) був визнаний винним в тому, що він з 14.05.2012 мешкає на території України в с. Біленьке Запорізького району Запорізької області без реєстрації, тобто у скоєнні правопорушення, передбаченого ч.1 ст.203 КУпПАП.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 20.12.2012 апеляційна скарга ОСОБА_13 на постанову Запорізького районного суду Запорізької області від 20.11.2012 була задоволена частково, на підставі ст.22 КУпАП ОСОБА_13 звільнено від адміністративної відповідальності за скоєння правопорушення, яке передбачене ч.1 ст.203 КУпАП та суд обмежився усним зауваженням.

Тому, враховуючи пояснення свідків, суд вважає, що усі зазначені обставини підтверджують факт проживання позивача разом з сім`єю за адресою: АДРЕСА_3, зокрема на час звернення до міграційної служби.

Також, представник позивача зазначив, що дійсно, сім`я ОСОБА_13 постійно не знаходилась за адресою АДРЕСА_3, оскільки чоловік та дружина працювали у м. Запоріжжі, у місті також ходила до школи і дитина подружжя.

Тобто, цілодобового перебування родини у будинку за адресою АДРЕСА_3 не було.

Проте, вказане не може свідчити про те, що позивачем у заяві від 31.05.2012 вх. № 38/45 були вказані «свідомо неправдиві відомості».

Суд зазначає, що п. 4 ст. 10 Закон № 1182-VI оперує поняттям «свідомо неправдиві відомості», що в свою чергу передбачає те, що заявник знав і усвідомлював, що зазначені ним у заяві відомості є такими, що не відповідають дійсності.

В даному випадку, показами свідків доведено, що сім`я ОСОБА_13 на час подання позивачем заяви до міграційної служби дійсно проживала за адресою АДРЕСА_3.

Тому, вказані відомості не можуть бути «свідомо неправдивими», навіть не дивлячись на те, що можливо у подальшому заявник змінив свою адресу проживання.

Крім того, згідно з преамбулою Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (далі - Закон № 1382-IV) цей Закон відповідно до Конституції України регулює відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними актами, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження.

Згідно зі статтею 2 Закону № 1382-IV громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Частиною 1 статті 3 Закону № 1382-IV визначено, що місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік, а місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Також частиною 1 статті 3 Закону № 1382-IV визначено, що свобода пересування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Таким чином, місцем проживання позивача є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої вони проживали більше 6 місяців на рік, тобто АДРЕСА_3.

Під час судового розгляду представником відповідача не доведено, визначеними КАС України засобами доказування, що позивач проживав більше шести місяців на території іншої адміністративно - територіальної одиниці чи не проживали у с. Біленьке на протязі строку, більшого за 6 місяців.

Суд також вважає, що зазначені у висновку як підстава для прийняття оскаржуваного рішення, довідка Біленківської селищної ради не може однозначно свідчити про встановлені в ній обставини. Крім того, відповідачем не здійснено інших заходів, які б слугували прийняттю обґрунтованого, добросовісного, розсудливого рішення з дотриманням принципу рівності перед законом, яке б запобігало несправедливій дискримінації.

Частиною 3 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених

статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові та службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 86 КАСУ суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідачем не доведено наявність підстав, визначених п. 4 ст. 10 Закону № 1182-VI щодо відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.

Враховуючи зазначене, аналізуючи діюче законодавство України, оцінюючи у сукупності встановлені обставини та перевівши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що вимоги позивача щодо визнання протиправною відмови Запорізького районного відділу державної міграційної служби України в Запорізькій області від 04.12.2012 у наданні ОСОБА_7 дозволу на імміграцію в Україну засновані на законі, є обґрунтованими та відповідно такими, що підлягають задоволенню.

В решті позовних вимог суд відмовляє, оскільки з часу подання позивачем заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну (31.05.2012) та розглядом справи по суті минуло майже два роки, певні відомості (інформація) зазначені у заяві позивача, змінились, довідки вичерпали свою дію тощо, а тому зобов'язання відповідача повторно розглянути ту саму заяву завідомо не захистить права позивача.

Проте, суд зазначає, що позивач не позбавлений права звернутись до міграційної служби за місцем проживання із відповідною заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Відповідно до частини третьої статті 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи вищезазначене, та керуючись ст.ст. 2, 4, 7 - 12, 14, 86, 158 - 163 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_7 до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області про визнання незаконними дії та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Запорізького районного відділу державної міграційної служби України в Запорізькій області від 04.12.2012 у наданні ОСОБА_7 дозволу на імміграцію в Україну.

В іншій частині позову відмовити.

Присудити з Державного бюджету України на користь ОСОБА_7 36,54 грн. судового збору.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України, або прийняття постанови у письмовому провадженні - з дня отримання копії постанови, апеляційної скарги з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя Л.Я. Максименко